Читати книгу - "Сині очі Маньки, Ткач Михась"

Вони йшли поволі шляхом: Горпина, якій уже давно поминуло шість десятків, і Манька — корова червоної масті, з куцими рогами та білою лисиною на лобі. Обоє старі і зморені. Йшли вже добру годину. На узбіччі від їхньої ходи осипався збитий полин і пах гірко-гірко. Холодний осінній вітер проймав їх до кісток, вибивав з очей сльози і вони текли, як березовий сік.

Корова дибуляла знесилено, петляла задніми ногами, била одна об одну: цок-цок. Голова її звисала до землі, а очі тьмяно з-під лоба дивилися на шлях. Шерсть на животі в неї вилізла, на боках позбивалася у клоччя, і чорні бурульки торохтіли, як горох об стіну. Куди її веде господарка, з якою прожила майже чверть віку, Манька нічого не знала, не розуміла, але відчувала, що в цьому коїться щось лихе. Часом не хотіла йти, упиралася, напинала повід, аж горбилася — однак корилася.

І Горпина, зігнувшись і тримаючи на спині ліву руку (щоб легше було йти), дибуляла, як і її годувальниця, розгойдуючись, збивала ногами куряву з сухої трави та раз-по-раз оглядалась на Маньку. Вона розуміла, що корові важко долати цей шлях. Сходилася, зістарілася за стільки років. Але що зробиш? Відчувала, що і сама не та стала: і ноги не несуть, і руки не беруть. То, було, поле всеньке обходить, і город обробить — голодна до півночі топкалася, а втоми такої не відчувала. А це — болять всі кісточки. І душа поневіряється. Якась досада, як хуртовина, крутить її, витіпує останні сили. "Ойо-йо, подумать тільки, скільки всього поминуло. Скільки всього пережила з нею" — зітхала жінка і голова її хилилася ще нижче до землі. "Тепер їсти і пити є що — сидіти б, як у Бога за дверима, а воно не сидиться. Нема душі спочину — не буде до скону. Ой не буде, — дивилася з болем на шлях. —Туди якось доплентаємося, — подумала за корову, — а як не продам? Знову вести назад?" Аж страшно стало. Уже наче пожаліла, що пустилася з нею у ці мандри.

І не повела б корову Маньку Горпина ніколи в ту далеку дорогу, якби не син її Володя. Все наполягав, коли приїжджав на вихідні з міста: "Збувайте, мамо, корову. Несила її вже тримати". Вона й сама відчувала, що нездужає коло неї ходити. "Легко сказати — збувайте. Це якби хто купив у селі. Вона ж хоч і старенька, а доїться гарно", — думала не раз. Хвалила її людям та набивалася. Син і об'яви писав, однак купці не знаходились. А це, як був у ту неділю, сказав: "Я, мамо, здам Маньку на базу. Стара уже — хто її купувати стане? А так — може, і я котлету з'їм..." Горпина аж відмінилася на обличчі, кинула рогача — саме біля печі поралася — та на сина: "А не застряне в горлі, сину, та котлета?" Так її обняла образа, такий жаль накотився на груди, що аж на вулицю вискочила. "Забулося вже... — горіло в неї в думках. — Вона ж нас тільки й на світі тримала"... Весь день тоді не могла заспокоїтись. "Де вже моя тоді совість? Щоб отаке учинити".

Придбала Горпина Маньку первачкою у війну, вже як лишилася без господаря. Шкіра тоді в неї виблискувала, очі горіли, а вим'я пахло молодим молоком. Телятка з'являлися в неї щороку під різдв'яні морози, були з ясними очима, ніжні, з слабенькими ніжками — і тремтіли від холоду. Корова лизала їх старанно і в очах її світилася радість. Потім у хліві з'являлася Горпина, поїла Маньку теплою водою, клала їй оберемок пахкого сіна, а телятко брала на руки і примовляла до корови: "Не дивися так на мене, не сердься. Я зігрію його в хаті і поверну тобі". Манька розуміла і вірила Горпині. І коли жінка бережно несла його з хліва, то дивилася з теплом і любов'ю вслід і тихесенько озивалася: "Му-у". А потім ждала з нетерпінням — доглядалася в щілину, дослухалася стуку в сінях і завмирала від скрипу хатніх дверей. Горпина тим часом заносила в хату трохи соломи і лаштувала теляткові "постіль" на долівці. Було в неї своїх троє діток, які теж гупотіли та брикалися, як і телятко, в хаті. А ввечері Горпина потайки заносила до оселі дійничку, накриту рушничком, в якій пінилося тепле молоко. І пили його всі разом: і телятко, і Горпинині діти. І коли спиналося на ноги телятко і підростали хлопці — обом— і Горпині, і Маньці — було тепло на душі. Так і жили.

"А як важко давалася та крапля молока нам!" — прийшло в голову жінці. Оглянулася на Маньку.

Вона вела її і далі узбіччям, навмання, аби не збитися з дороги. Бо шляхом мчали машини, ревли роз'ятрено, торохтіли на вибоїнах. Від чого ранок тьмарився, повітря терпло, чаділо від газів та пилу: дихати було важко, аж залипало в горлі. Корова ремиґала раз-по-раз, натягала повід — йти їй не хотілося.

— Іди вже, Манько, іди. Не лиха тобі хочу, — благально озивалась до неї Горпина. І чогось було так досадно, що аж сльози душили. Впам'ятку, як день у день ходила в поле, робила задарма, і свій город ніколи було обробити, а щонеділі по базарах та чужих селах літала. Як та ластівка, по соломинці носила до гнізда. Бо й діти босі, і корова голодна. І вночі не спала та думала, як її зиму протримати — так боялася без неї зостатися. Ходила до голови (скільки разів), умовляла його, щоб хоч соломи виписав. І коли привозила чорної, з снігом наполовину, то раділа. Різала її косою вночі (від мерзлої і руки дубіли) та напихала в мішки. Вранці гріла воду, яку підсолоджувала жменею макухи і поливала ту січку у ночвах. Від такого харчування корова молока давала стільки, що його ледве вистачало на поставку. А дітям та теляткові брала перегон.

Навесні, як не було вже й соломини в дворі (доживалася і до такого), і просити в голови не сміла, бо колгоспна худоба голодувала, то скубла стріху: хлів латами світив до осені. Зчорніла пріла солома для Маньки була надто нестерпна. Вона крутила сердито головою, чмихала, совала ту січку сюди-туди в ночвах, а їсти не наважувалася. Ото повикидає все геть з ночов, перепадеться, як тріска, і дивиться на Горпину так, що серце стискається. "Їж, Манько, їж. Не муч мене. Сінця хочеш, а де його взяти? Діти онде голодні, шматка хліба нема",— примовляла вона не раз до неї. І терпла від жалю. Вона б їй пучки надломила. Було від рота відірве, а їй пуд сіна купить. Як не важко доводилося, а тримала. "А щоб ми їли, як би жили без неї? А то зберу трохи сметани та сиру — і на базар. Десять оцих кілометрів щонеділі — туди і назад. На податок було вторгую, на позику. Іншого разу залишиться копійчина, то й на ноги дітям щось куплю. Їм теж дісталося", — подумала за синів. — Скільки разів вночі ходили в поле за тією соломою. Виправлю, а сама до ранку не сплю — як на голках сидиш. Самі мучилися і корову мучили" — спало на думку. Від тих згадок серце защеміло ще дужче, стало жаль Маньку, що так свій вік прожила: і в холоді, і в голоді. Хлівець той ледь тримався, світився наскрізь. Хоч і мазала Горпина щороку стіни, та вдовині руки не ладні були впорядкувати його як слід. У щілини стареньких дверей свистів вітер, набивався взимку сніг — замітав геть усе стійло. І підіслати не було чого. Хлюпалася в мокречі та багнюці, часом аж тремтіла від холоду. Від того і живіт виліз, посинів, а на боках позасихали оті, як реп'яхи, бурульки. "Ніколи вона не наїдалася. Солома гнила — і тої не вдосталь" — заболіло Горпині.

Пройшла трохи, не підіймаючи голови, зітхнула: "Дісталось їй добре. — І вже вкотре подумалося: — Коли б не вона, то як би ми жили? А він — на базу... Як у нього язик повернувся? Невже він все забув, невже не пам'ятає?" — досадувала. Синова байдужість мучила її найбільше. І не зважилася б вона вести її на базар — ніколи. Якби не налякав син, що здасть на базу. "Обіцявся ж сьогодні приїхати. Може, і вдома" — згадала.

Оглянулася — корова вибалушила очі і важко сопла.

—Му-у, — протягла сумовито: в очах гойднулося холодне осіннє небо. І в Горпини сіпнулося серце: "Вона все розуміє". Обізвалася:

— Важко тобі, Манько, розумію. А мені хіба легко? Не лиха я тобі хочу, а добра. Ось наділю доброму господарю, хоч справжнє життя пізнаєш.

Вона чомусь вірила, що продасть — все буде гаразд. "Сама якось доплентаюся додому" — подумала. І враз згадала, що вони уже раз отак з Манькою ішли цією дорогою.

Було це того повоєнного літа, як не отелилася вона. Спека тоді стояла, і в лузі вигоріла паша, то до самої осені корова ходила надголодь. Молока і дітям не було. Роздоювала щодень — вим'я ранами бралося, руки пухли. Та як не старалася, що не робила, а поставку молока того літа державі так і не виконала. І податок не змогла сплатити, бо нічого було нести на базар. То прийшли під осінь до неї уповноважені: один з району, а двоє своїх — Семен Магула та Петро Щатирко. В хаті і сісти не знаходилося де: долівка була завалена квасолею та іншим збіжжям. Лущити не мала коли, то поносила в хату, щоб хоч не мокла на дощі. І в хаті не прибрано: тарілки немиті — як діти їли, так і зосталися на столі — горшки на лавці порожні, а серед хати — чавунці. Зупинилися вони біля дверей: трам біля печі прогнувся, то Семен схилив голову, бо мав високу стать, глянув на дітей, що розглядали з цікавістю гостей, обізвався:

— Заборгувалася ти, Горпино.

Той, що з району, розглядав хату якось зверхньо і байдуже. Далі всі троє посідали на ослін. Розмовляли довго, і так і сяк — силували, щоб вона знайшла гроші.

— Нема своїх, то позич, — наполягав Семен.

І за молоко домагалися, щоб дала обіцянку, що виносить до кінця року. Попідводилися, обступили її. Горпина, затиснута в кутку біля полиць, горіла наче у вогні. Руки ламала, не знала, як їй бути, губи тремтіли, а на порепані сухі долоні падали сльози:

— Ну де його взяти ті гроші? Що його продати? Діти забули яке те молоко.

Хвалилася своєю бідою, мала надію, що зважать на те.

Семен Могила намагався говорити лагідно, не підвищував голосу, умовляв, що він чоловік такий, як і всі — нема в нього зла на Горпину.

— Я на службі — з мене вимагають,— повторяв.

А представник з району, агент, як його називали, сердився, погрожував, а тоді:

— Судити будемо!

Те слово так вжалило в саме серце Горпину, що вона метнулась від полиць до печі, де плакали діти. А з грудей вирвалося:

— Судіть! Що хочете зі мною робіть, мучителі. З коліна не виламаю. А хто годуватиме дітей? Я вже рук не можу підняти від тої роботи — ще з вас мало? Пийте кров, як молока нема!

Розійшлася так, що несила було самій стримати себе, вгамуватися.