Читати книгу - "Про що Сонце промовляло, Ткач Михась"

Боже, яка то втіха бачити голубе безмежжя осяйним і чистим, коли гуляють у ньому невловимі вітри, біжать невідь куди білі, недоторкані хмарини. Вільно і просторо їм, бо ні початку ні кінця синій течії. І земля, і дерева, і ми в ній – пливемо у просторі у безмовну вічність.

А як зорі зійдуть, і місяць золоті ріжки встромить у голубе диво, засміється, затче світ своїм сяйвом, невимовно гарно стає у тій недосяжній глибині. Зачарована тою красою земля вмить завмирає, затихає вітер, ховаються хмари – все впадає в диво-сон. І сяють тоді тисячі невідомих сонць, що народжуються повсякчас і гинуть у синій течії.

О синій океан безмежжя, вічна загадка, недосяжна мрія і неперевершена краса! Сині очі наші, і синє полум'я думок – все в тобі тоне...

Але сьогодні та краса оповита димом, засіяна смутком...

На заході велике згарище. Сонце, пробите кулями, кровить, котиться роз'ятрено по землі, обпалює тим багрянцем ліси і луки, заглядає в озера, п'є спрагло воду, перестрибує рудки і, сховавшись в очеретах, нараз засинає на синій подушці туману. Горнуться до нього стомлені хмари, горять тисячами барв. Висвітлюється тонкою смужкою обрій і поволі гасне. А в заплавах та густих лозах, як перед грозою, залягає оманлива тиша...

Снується дрібний морок. Десь далеко в полі горять скирти... .

І над всім тим – зчорніла безодня.

Чути поодинокі вибухи на околиці лісу. Ходять луни. Село Вільшане вдивляється в тривожне небо, кожна жива душа жде чогось з острахом...

Береться уже за північ, а Настя все ще сидить, схиливши голову, на призьбі з братовою Хотиною, оселі яких зовсім поруч, притаєно вдивляється в сполохану ніч, дослухається звуків, які долинають із яру. " Невже знову повернуться?" – снується страхітлива думка. ЇЇ юне обличчя досить смутне, помітно змарніле від безсоння. З під хустини вибилося на чоло пасмо русявого волосся, голубі пригаслі очі ніби посивіли в сутінках.

Ще вранці, було, Настя вискочила надвір і вжахнулася від побаченого. За ці два роки жодного німця не уздріла, одні поліцаї нишпорили по дворах, а це вночі неждано – негадано заполонили всеньку вулицю. І вели себе незвично, все робили похапцем, якось метушливо, були вкрай розгублені, не реготали як першого разу, а тільки сердито перегукувались. І дуже швидко покинули село.

Затим загриміло небо, затремтіли шибки у її хаті, а на узліссі крізь чорний дим вихопилося полум"я. Кілька годин вчувалися вибухи на околиці села, не змовкала кулеметна тріскотня, рев двигунів, панічні вигуки. То німець, поспішно відступаючи, наткнувся у лісі на партизан, і тепер кидався суди — туди, як миша в пастці, щоб якось прорватися.

І коли вдень летіли назад перекошені, з вибитим склом, без кабін, німецькі вантажні машини, тягли одна одну на тросах, везли побиті мотоцикли, солдати були змучені, і голови їх забинтовані якось кумедно звисали, то Настя, дивлячись на них у вікно, мимоволі усміхалась, притаєно раділа. І дивувалася, що немає в неї до цих чужинців ніякого жалю. Навіть кортіло дорікнути їм: " Ну що скуштували нашого хліба? Легко дихається у наших лісах?" Вона по-своєму розуміла і вірила в те, що на світі ніякі злодіяння не проходять безкарно. І що той, хто при ніс людям такі нестерпні муки, обов'язково понесе кару. Проклянуть його нинішні і прийдешні покоління.

— Не пускай, Насте, хоч дітей на вулицю, бо німці зараз злі... — застерегла Хотина після довгої мовчанки. — Чула, за Снов'ю, спалили кілька хат...

Настя перехрестилася.

— А я збираюся завтра в Забутне, — похвалилася. — Хочу до корів навідатися. Це ж моя черга. Як оце його дітей кидати?.. — глянула розгублено на Хотину.

Але та не встигла їй на те нічого сказати, дати якусь пораду. Побіля її сінець застугоніло, то підхопилася вмить і гайнула до свого обійстя.

Настя ще довго сама тамувала невимовну досаду. Все думала про свого чоловіка Павла, від якого за два роки не отримала жодної вісточки.

І тільки під ранок, коли вибухи вщухли, і руді дими потяглися високо в небо, підвелася і зайшла до хати..

У темряві зупинилася біля дітей, що покотом лежали на дерев'яному полу, легенько пересунула одинадцятирічного Грицька, бо той накотився на середульшого Славка, вкрила ковдрою з домотканого сукна найменшого Сергійка, якому виповнилося тільки півтора року, поцілувала всіх трьох, затим довго молилася перед образами, перевірила чи замкнуті двері і нарешті лягла.

Тільки на мить закрила очі – і лупнула. У вікнах жеврів одсвіт неба. Хтось ніби заглядав синіми очима в хату. Настя сповзла тихенько з полу, щоб не побудити дітей, вмилася, як завжди прочитала перед образами "Отче наш" і вийшла надвір. Прислухалася, боязко виглянула за хвіртку. Після вчорашніх подій, на кутку вчувався незвичний спокій. Спорожніла вулиця від чужинського чобота ніби завмерла в чеканні чогось не передбачуваного. " Бач, щезли за одну ніч... І поліцаї з ними втекли як погані пси. Отак відмучили. Це ж сьогодні Михайлове "Чудо", — згадала Настя. – Рівно шість років у мене родився Славко. В цей день я ніколи не робила, а цього разу треба гріх на душу брати," — важко зітхнула.

Постояла ще трохи якась розгублена серед двору – не хотілося залишати домівку на призволяще — відтак обійшла Омелькове обійстя і опинилася за городами. " Я швидко. Сюди – туди..." – подумала. І подалася стежиною, що ледь проглядалася у густій некошеній траві. Була вона в широкій сільській спідниці темно-синього кольору, вишитій кофтині з короткими рукавцями, босонога, з відерцем в руках. Очі припухлі, голубі, мов глибокі озерця. Волосся русяве, гладенько зачесане і закручене на тім"ї. І вся її струнка постава, підкреслювала непохитну волю і жіночу погорду. Ці два роки поневірянь, в які кинули німецькі посіпаки, не зламали її, не похитнули віри в те, що рано чи пізно зло відступить.

Вискочила на луки і враз відчула в душі якусь тривогу, оглянулася.

Під густою кроною в'яза, що вже побагровів від осінніх дощів, проглядалася пошарпана війною її хата: повибивані шибки, не білені уже два роки стіни чорніли здаля, як рілля. Світився, посічений осколками, причілок солом'яного даху. Довкола інші оселі — притумлені і безпорадні — тулилися на кутку одна до одної, як сестри. Їх, як і людей об'єднувало спільне лихо. Далі виднілися обвуглені стовпи погорілих осель — руді димарі впиралися в саме небо. З відстані все село її Вільшани було, як на долоні. І трохи дивним видавалося його розташування. Можна, було, подумати, що воно викараскалося колись із цих заболочених луків на горбок на хвильку, щоб зігрітися на сонці, та й зосталося на ньому навіки, приросло до землі розлогими вербами та садами. Уже кілька століть так і стоїть – з півдня, куди пнуться убогі хатки, видно скрізь поле, порізане глибокими ярами, з півночі – заливні луки, що підступаються до самих городів, усіяні маленькими озерцями, заплавами та рудками, де розкошують очерета, осоки та густі трави, ростуть молоді ліси.

"Боже, як тут все змінилося, пригасло, наче зачаїлося в своїй скорботі. Чужинець не тільки поруйнував наші оселі, а й потоптав трави, випалив ліси, понівечив землю. Куди не глянь, чорніють урвища від бомб та снарядів, лежать вивернуті з корінням дерева, мертві птахи.

Чи заживуть коли ці рани?" — заболіло Насті.

Йшла так хутко – босі ноги горіли аж до литок. Вона взагалі не вміла ні ходити ні робити повільно. Було, жінки стомлені плентаються з поля, балачки ведуть, а вона далеко попереду. Поки ті дійдуть до села, то Настя вже й вдома наробиться. І зараз поспішала – наче б одна нога тут, а друга там, у лісі.

Вересень уже підфарбував кущі ліщини, позолотив молоді одинокі берізки, котрих ще діти не встигли зрубати на дрова. Уціліла і калина на узбіччі, то червоніла яскраво — наче увібрала в себе кров людську, пролиту з давніх — давен на цій землі. У долинах уже біліли, як рання сивина вдів, осінні тумани, і погойдувались у тривожній тиші , наче козацькі курені, почорнілі копиці торішнього сіна.

За лугами синіли мовчазні ліси, принишклі під тягарем війни. На заході — втаємничена Мартоновщина, де ще й досі після вчорашніх подій, вирувало полум'я, ближче до Снові — діброви та березові гаї, які ніби біжать по-під нею услід за течією, часом видивляючись у чисте плесо, коли весняна повінь підмиває їм коріння. А за обмілілою зовсім річечкою, притокою Снові, "Кричалкою", яку німці нанесли собі на карту, бо в давнину була судноплавною, завмер густий і дрімучий вільшаний ліс, з дивною назвою – Забутне.

Настя, що бігла майже всю дорогу сюди, нараз зупинилася на узліссі, підвела очі — і обімліла: сонце, що тільки зійшло, ховалось на обрії за жовту хмарину і тремтіло в блідій небесній аурі, як полум'я свічки. Довго не могла зрушити з місця. Відчула: воно в скорботі. " Якась печаль буде," – прошепотіла.

До сонця у Насті було своє особливе ставлення, в чомусь, можливо, міфічне, а разом з тим, надто святе... Сприймала його як живу космічну істоту, як джерело любові і найбільший Божий дарунок людині. А ще вважала його провидцем земних подій. Завжди приглядалася: як воно сходить, як світить, і як на спочинок іде. Сховається у хмари, десь там блукає, до землі не хилиться, не гріє її, значить журиться. А як зблідне, обведеться жовтими колами, то гнівається. І вже гуляють вітри, холодом проймають кожну рослинку. І коли виплачеться чи від образи людської, чи так від чого, виллється хмарами сліз на землю і знову весело засміється на небі., то вже таке щедре, так гарно зігріває земельку, так ласкаво заглядає до Настиної оселі. Весь світ відразу степліє, оживе. І така радість від нього. І думала не раз Настя: "онде сонце безмовне, тихе, а скільки тепла в ньому, ласки до всього. І не зміряти глибини почуттів його, і не осягнути тої любові, що в ньому коїться. Гріє воно земельку, вигойдує в своїй сонячній купелі, як дитину. І вона воскресає."

І свої почуття жінка по сонцю звіряла, бо ніколи не говорила Павлові слово "люблю". А тихо, безмовно, як і сонце, зігрівала душею його душу, світ, в якому вона існувала. Бо те тепло було однаковісіньке і до чоловіка, і до дітей, і до квітів, до всього того, що висаджувала на городі щоліта. Не було в Насті за плечима ні технікуму, ні інституту, певно, не знала, що таке синтез і багато чого іншого, але розуміла, що в кожній рослинці тече кров сонця.