Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Позика, Ткач Михась 📚 - Українською

Читати книгу - "Позика, Ткач Михась"

73
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Позика" автора Ткач Михась. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Позика, Ткач Михась» була написана автором - Ткач Михась, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Позика, Ткач Михась" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Майже всю ніч Настя не спала. Всяких думок було. Василь не виходив з голови: другий рік як війна скінчилася, а про нього жодної звістки. Боліло їй, що дітям взуття нема за що купити. А тут ще розпочалася кампанія по підписці на позику. Ходять щодня сільські керівники та вимагають, щоб підписувалася на ту суму, що вони хочуть. Вчора з'явилися — то й піч нетоплена залишилася. От, підписуйся їм на сто карбованців — і все! Так вимучили, що й до вечора не могла оговтатися. То де вже той сон візьметься?

Тільки очі звела, підхопилася, — а в небі золоті дими... Тішиться голубий ранок на причілку, ген за левадою палах­котить обрій червоно-червоно, а в саду, як сніг, білий туман — цвітуть вишні. І під вікнами той вишневий цвіт. І хата її, що під солом'яною стріхою, схилилася на один бік, наче розквітла. "Ой цвіту, цвіту!" — пораділа Настя. "Як перед війною..." — згадала. Похилилася на одвірок, важко зітхнула. Терпко запахли вдові той цвіт, і земля, що звільнилася з-під снігу, і хліб, якого вже давно не було на столі. "Сама їстиму макуху, а що дітям дам?" — застряло в грудях.

Підпалювала в печі — руки тремтіли. Хотілося як найшвидше витопити, бо зібралася сусідові Гнату город копати (відро картоплі обіцяв), а дрова не горіли. Принесла з око­лиці вчора в'язку сирих різок, то тільки димлять та й годі.

— Що оце його робити? — кинула з досади рогача в куток і похитнулася. Від недоїдання та важкої роботи так знеси­лилася, що ноги вже не тримали. Якби хоч діти не дратували. Тільки прокинулися і почали сваритися. Не стрималася:

— Ось сидіть, бо як схоплю лозину, то мало не буде!

Хотіла вийти надвір, щоб знайти щось сухіше на підпал, коли це голоси під вікном. Підвела очі: ідуть від сусіда навпростець до її хати (навіть грядку не обійшли, що вчо­ра скопала на цибулю) чоловіки — душ п'ять! "Бригада! Знову будуть силувати, щоб підписалася на позику!" — вжах­нулася Настя. Хотіла запнути білу хустину, бо стояла біля печі в старенькій, і не встигла.

Двері враз широко розчинилися — всі п'ятеро чоловіків, зайшли до хати.

— Оце іди підпишися, молодице, як ми казали вчора, щоб не гаяти часу ні тобі, ні нам,— обізвався бригадир Архип Дубина. Він сів на ослін біля столу, дістав папери. Решта — голова сільради Федір Заїка, парторг Іван Малахій та ще двоє активістів, стояли серед хати.

— Підпишуся, Архипе, а тоді що? Торік згодилася на п'ятдесят, то ноги відходила на базар. Як неділя — тор­бу на плечі та й біжу до району. За літо діти молока не ба­чили — все продала. А що цього року продам, коли корова не доїться? Де візьму оті сто рублів? А ще податок треба сплатити, бо ніхто його не подарує. А діти голодні й босі — того ніхто не бачить. Не підпишуся, хоч до стінки ставте! — мовила роз'ятрено Настя, — і губи її затремтіли. Совала в печі горщики сюди-туди, аби трохи заспокоїтися.

— Ти, Насте, не гарячкуй. Ми тут не свою волю чинимо — державну,— каже Федір Заїка.—Усім тепер скрутно, а що зробиш? Я підписався на двісті.

Дивіться такожМихась Ткач — Стоптані чорнобривці Михась Ткач — ОкупаціяМихась Ткач — Сині очі МанькиЩе 11 творів →Біографія Михася Ткача

— Тобі можна і триста заплатити — не обіднієш! — різо­нула жінка.— Ти ось живий, здоровий, а мій чоловік десь голову поклав. Діти твої не носять на плечах дрова, і збирати колоски ти їх не посилаєш. Ви поприходили з фрон­ту, то що — в поле пішли працювати? На нас, вдовах, їде­те. Онде троє сидять на печі,— що я їм завтра дам? — роз­ходилася Настя.—Хіба підписатися, а тоді руки на себе накласти. Тоді ти, Архипе, будеш ростити отих нещасних сиріт.

— Ти не лякай нас. Бач, яка гостра на язик! — обірвав її балачки секретар Іван Малахій. Обличчя його побагровіло, в сірих очах закляк холод.— Не підпишешся — будеш го­род копати. І корову вилучимо з череди, щоб не ходила на колгоспне пасовисько. Підеш проти влади — худо буде.

Такий тон вразив Настю. Вона зблідла. Відчула, як все­редині щось ніби повернулося, стислося серце.

— А що я не по правді живу? Чи злочин який вчинила? — образливо мовила.— Я вже ледь на ногах стою, в очах тем­ніє, а день у день біжу у поле.

На ті слова ніхто не зважив, наче й не почули. Обступи­ли жінку з усіх боків біля печі, далі тиснули.

— Поки не підпишешся, то з хати не підемо,— заявив Архип.

— І що вже ви з мене хочете? Ну ведіть на Голгофу, розіпніть, як сина Божого — годі мучити! —не стрималася Настя. Вона заплакала і, вивільнившись з кільця чоловіків, вискочила з хати.

Стояла біля повітки босоніж, в старенькій, вилинялій кофтині, з-під якої помітно пнулися груди, ще молода, вродлива, але змучена важкою роботою та нуждою — сльози текли, як вода. Так було важко, так боліло в грудях, що наче б закричала на весь світ, як їй нестерпно від неправди. "Хіба це мій Василь десь голову поклав за це, щоб вони мене отак мучили?" — запеклося у неї в грудях.

З хати один по одному повиходили всі п'ятеро чоловіків, зупинилися серед двору та почали гомоніти. Далі Федір Заїка озвався:

— Ти ось що, Насте, подумай гарненько. А ми ще на­відаємося.

Жінка нічого їм не відповіла — говорити було несила. Вже й за хвірткою зникли агітатори, а вона все стояла, схилив­шись на вутленький тин від городу. Біля ніг терся кіт, в хаті плакали діти — не чула. "Не дасть він коней город виорати! А за що ж я гну спину в полі? Де важче — туди Настю. І по сіно, і в ліс — нарівні з чоловіками. Не давай — Бог з тобою! Копала вже не один раз — і цього року скопаю", — душила її образа.

Боляче їй було — отак щороку: земля пересихає, бо город високий, а Архип воду варить. Поки всі його друзі та ті, в кого чарку п'є, не попорають городи, то нічого в нього не доб'ється. Торік отак ходила, ходила за ним, а тоді взяла заступ та давай копати. Бо що ж на ньому виросте, коли пізно посадиш? "Думала, цього року кіньми виорю, аж, бач, — лізь у кабалу!" — досадувала. Але не так її город ля­кав (не звикати), як боялася, що корову з череди ви­лучать. "Де її тоді пасти?— лякалася. — Та невже вони посміють? Невже Бога не побояться?" Настя відчувала, що не вистачить сил з ними боротися — підпишеться на сто карбованців. І від того страшно ставало. "Що тоді робитиму? Так уже затисли, так затисли — хитала головою. — Німці стріляли та вішали, а свої, бач, що виробляють! Як це його далі жити? Куди податися, де шукати правди?"

Думки роз'ятрили Настю, вивели з рівноваги і вона, мов одурена, довго стояла біля повітки. Далі похопилася, зайшла в ха­ту та й знову підступилася до печі. Підпалювала дрова, а в голові було одне: "Підпишуся на сто, то хіба я наторгую стільки?" Уявила десятикілометровий шлях до районного містечка — і тупа біль запульсувала в попереку. "Якби хоч-раз хто з керівників пройшов тим шляхом — не вимагав би отакі гроші. Самі не ходять, а їздять. А щоб хто підвіз — ніко­ли!"— боліло їй.

Було, отак іде з базару (скільки разів!) стом­лена, ледь ноги переставляє, а чоловіки, в кого коні в руках, їдуть возами, жінок своїх везуть — і ніхто не зупиниться. Наче й не бачать. Оглянеться Настя, а позаду неї ще такі вдови, як і вона, чепуляють, зігнувшись. Ну хай там хтось із іншого села, що не знає Настю, а то ж свій брига­дир обжене швиденько — ні слова, ні півслова. Якось одного разу, коли він наздогнав її конем, обізвалася:

— Архипе, підвези, бо так щось нездужаю.

— Куди я тебе візь­му? — буркнув, далі глянув на свою жінку Оксиню, що сиділа на возі, простягнувши ноги, йокнув на коня, і віз лунко заторохкотів по сухій дорозі. Зосталася Настя як є — сама з собою. Тільки запекло всередині, мов хто жару притулив до гру­дей. Повітря забракло. Наче грозові хмари скупчилися над нею: світ вельми посмутнів, і йти стало втричі важче. "Ой Василю, Василю,— згадала чоловіка,— чи знаєш ти, чи бачиш ти, як мені тут жити?" Всю дорогу шкодувала, що потягнуло за язик проситися. "При­низилася та й годі" — дорікнула собі. Відтоді більше жодного разу нікого не просила, щоб підвіз: їде конем, то на узбіччя зі­йде, постоїть, поки обжене, а тоді далі йде. Це тільки Омелько, як побачить, то обов'язково зупиниться", — згадала мірошника, що товаришував з її чоловіком ще до війни.

Совала горшки на припічку — горіло в неї в грудях. "Помагати державі треба... — повторяла слова Архипові. — Авжеж треба. Тільки не так! Де хочеш візьми, а віддай. Останнє віднеси, а твої діти хай з голоду умирають". Заслонила піч і, насипавши дітям супу, пішла на город. Але за що не бралася — на­строю не було. Відчувала, що бригада та ось-ось має з'я­витися. "Прийдуть і будуть силувати, щоб підписалася на сто карбованців, бо їм треба відрапортувати, що план виконали. А я не потягну таку суму!— жахалася Настя. — Хай хоч заходять, хоч ні — не підпишуся на стільки!" Чекала їх, прислухалася до кожного чоловічого голосу на вулиці, до стуку, шурхотіння і завмирала. Але на подвір'ї ніхто не з'являвся. Вже й обіди поминули, сонце почало сідати за садом, а їх не було. Потроху витягла візком гній з двору на грядки (так ухоркалася, що ноги тремтіли), далі дістала з горища соломи, нарізала січки корові — топталася в дворі навмисне, щоб керівники, коли прийдуть силувати на позику, в хату не йшли. Уже коли зовсім повечо­ріло ухопилася паркан лагодити, бо впав від вулиці. Стукала невміло сокирою по кілку і думала: "Невже їм не видно, як живу? Все валиться! Хлівець тече — корову, хоч на вулицю виганяй. Дітям нема чого на ноги взути, а вони отакі гроші правлять. Сто-о! І язик у них повертається. Де їх узяти?" Душа не вгамовувалася. Гецькала сокирою з розпуки, не вчула, як до двору зайшла посильна з сільради Олена Маслачишина, пристаркувата, рудувата дівчина. Тільки, коли та обіз­валася: "Тітко, Насте" — підвела голову.

— Вас у сільраду кличуть. Ось ідіть розпишіться.

— Це може за позику? — спитала Настя. — Не буду я роз­писуватися — і не піду!

— Ви розпишіться, а там як хочете, а то скажуть, що я не була у вас,— підійшла дівчина ближче.

"Бач, уже в сільраду звуть, щоб там розпинати..." — поду­мала Настя, коли посильна зникла за хвірткою. — "Як це його діяти? Не піду! Що вони зі мною зроблять?" — ви­рішила. І тут передумала:

— Оштрафують? Отоді буде! — Кинула з досади сокиру до дровітні.

— От уже мучать! Якби не діти — світ за очі поїхала б, — зітхнула.

Умилася наспіх над відром, одягла чистішу спідницю, ді­тям наказала, щоб не виходили з хати, бо вже смеркалося, та й подалася на село.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Позика, Ткач Михась», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Позика, Ткач Михась"