Читати книгу - "Позика, Ткач Михась"

Майже всю ніч Настя не спала. Всяких думок було. Василь не виходив з голови: другий рік як війна скінчилася, а про нього жодної звістки. Боліло їй, що дітям взуття нема за що купити. А тут ще розпочалася кампанія по підписці на позику. Ходять щодня сільські керівники та вимагають, щоб підписувалася на ту суму, що вони хочуть. Вчора з'явилися — то й піч нетоплена залишилася. От, підписуйся їм на сто карбованців — і все! Так вимучили, що й до вечора не могла оговтатися. То де вже той сон візьметься?

Тільки очі звела, підхопилася, — а в небі золоті дими... Тішиться голубий ранок на причілку, ген за левадою палах­котить обрій червоно-червоно, а в саду, як сніг, білий туман — цвітуть вишні. І під вікнами той вишневий цвіт. І хата її, що під солом'яною стріхою, схилилася на один бік, наче розквітла. "Ой цвіту, цвіту!" — пораділа Настя. "Як перед війною..." — згадала. Похилилася на одвірок, важко зітхнула. Терпко запахли вдові той цвіт, і земля, що звільнилася з-під снігу, і хліб, якого вже давно не було на столі. "Сама їстиму макуху, а що дітям дам?" — застряло в грудях.

Підпалювала в печі — руки тремтіли. Хотілося як найшвидше витопити, бо зібралася сусідові Гнату город копати (відро картоплі обіцяв), а дрова не горіли. Принесла з око­лиці вчора в'язку сирих різок, то тільки димлять та й годі.

— Що оце його робити? — кинула з досади рогача в куток і похитнулася. Від недоїдання та важкої роботи так знеси­лилася, що ноги вже не тримали. Якби хоч діти не дратували. Тільки прокинулися і почали сваритися. Не стрималася:

— Ось сидіть, бо як схоплю лозину, то мало не буде!

Хотіла вийти надвір, щоб знайти щось сухіше на підпал, коли це голоси під вікном. Підвела очі: ідуть від сусіда навпростець до її хати (навіть грядку не обійшли, що вчо­ра скопала на цибулю) чоловіки — душ п'ять! "Бригада! Знову будуть силувати, щоб підписалася на позику!" — вжах­нулася Настя. Хотіла запнути білу хустину, бо стояла біля печі в старенькій, і не встигла.

Двері враз широко розчинилися — всі п'ятеро чоловіків, зайшли до хати.

— Оце іди підпишися, молодице, як ми казали вчора, щоб не гаяти часу ні тобі, ні нам,— обізвався бригадир Архип Дубина. Він сів на ослін біля столу, дістав папери. Решта — голова сільради Федір Заїка, парторг Іван Малахій та ще двоє активістів, стояли серед хати.

— Підпишуся, Архипе, а тоді що? Торік згодилася на п'ятдесят, то ноги відходила на базар. Як неділя — тор­бу на плечі та й біжу до району. За літо діти молока не ба­чили — все продала. А що цього року продам, коли корова не доїться? Де візьму оті сто рублів? А ще податок треба сплатити, бо ніхто його не подарує. А діти голодні й босі — того ніхто не бачить. Не підпишуся, хоч до стінки ставте! — мовила роз'ятрено Настя, — і губи її затремтіли. Совала в печі горщики сюди-туди, аби трохи заспокоїтися.

— Ти, Насте, не гарячкуй. Ми тут не свою волю чинимо — державну,— каже Федір Заїка.—Усім тепер скрутно, а що зробиш? Я підписався на двісті.

— Тобі можна і триста заплатити — не обіднієш! — різо­нула жінка.— Ти ось живий, здоровий, а мій чоловік десь голову поклав. Діти твої не носять на плечах дрова, і збирати колоски ти їх не посилаєш. Ви поприходили з фрон­ту, то що — в поле пішли працювати? На нас, вдовах, їде­те. Онде троє сидять на печі,— що я їм завтра дам? — роз­ходилася Настя.—Хіба підписатися, а тоді руки на себе накласти. Тоді ти, Архипе, будеш ростити отих нещасних сиріт.

— Ти не лякай нас. Бач, яка гостра на язик! — обірвав її балачки секретар Іван Малахій. Обличчя його побагровіло, в сірих очах закляк холод.— Не підпишешся — будеш го­род копати. І корову вилучимо з череди, щоб не ходила на колгоспне пасовисько. Підеш проти влади — худо буде.

Такий тон вразив Настю. Вона зблідла. Відчула, як все­редині щось ніби повернулося, стислося серце.

— А що я не по правді живу? Чи злочин який вчинила? — образливо мовила.— Я вже ледь на ногах стою, в очах тем­ніє, а день у день біжу у поле.

На ті слова ніхто не зважив, наче й не почули. Обступи­ли жінку з усіх боків біля печі, далі тиснули.

— Поки не підпишешся, то з хати не підемо,— заявив Архип.

— І що вже ви з мене хочете? Ну ведіть на Голгофу, розіпніть, як сина Божого — годі мучити! —не стрималася Настя. Вона заплакала і, вивільнившись з кільця чоловіків, вискочила з хати.

Стояла біля повітки босоніж, в старенькій, вилинялій кофтині, з-під якої помітно пнулися груди, ще молода, вродлива, але змучена важкою роботою та нуждою — сльози текли, як вода. Так було важко, так боліло в грудях, що наче б закричала на весь світ, як їй нестерпно від неправди. "Хіба це мій Василь десь голову поклав за це, щоб вони мене отак мучили?" — запеклося у неї в грудях.

З хати один по одному повиходили всі п'ятеро чоловіків, зупинилися серед двору та почали гомоніти. Далі Федір Заїка озвався:

— Ти ось що, Насте, подумай гарненько. А ми ще на­відаємося.

Жінка нічого їм не відповіла — говорити було несила. Вже й за хвірткою зникли агітатори, а вона все стояла, схилив­шись на вутленький тин від городу. Біля ніг терся кіт, в хаті плакали діти — не чула. "Не дасть він коней город виорати! А за що ж я гну спину в полі? Де важче — туди Настю. І по сіно, і в ліс — нарівні з чоловіками. Не давай — Бог з тобою! Копала вже не один раз — і цього року скопаю", — душила її образа.

Боляче їй було — отак щороку: земля пересихає, бо город високий, а Архип воду варить. Поки всі його друзі та ті, в кого чарку п'є, не попорають городи, то нічого в нього не доб'ється. Торік отак ходила, ходила за ним, а тоді взяла заступ та давай копати. Бо що ж на ньому виросте, коли пізно посадиш? "Думала, цього року кіньми виорю, аж, бач, — лізь у кабалу!" — досадувала. Але не так її город ля­кав (не звикати), як боялася, що корову з череди ви­лучать. "Де її тоді пасти?— лякалася. — Та невже вони посміють? Невже Бога не побояться?" Настя відчувала, що не вистачить сил з ними боротися — підпишеться на сто карбованців. І від того страшно ставало. "Що тоді робитиму? Так уже затисли, так затисли — хитала головою. — Німці стріляли та вішали, а свої, бач, що виробляють! Як це його далі жити? Куди податися, де шукати правди?"

Думки роз'ятрили Настю, вивели з рівноваги і вона, мов одурена, довго стояла біля повітки. Далі похопилася, зайшла в ха­ту та й знову підступилася до печі. Підпалювала дрова, а в голові було одне: "Підпишуся на сто, то хіба я наторгую стільки?" Уявила десятикілометровий шлях до районного містечка — і тупа біль запульсувала в попереку. "Якби хоч-раз хто з керівників пройшов тим шляхом — не вимагав би отакі гроші. Самі не ходять, а їздять. А щоб хто підвіз — ніко­ли!"— боліло їй.

Було, отак іде з базару (скільки разів!) стом­лена, ледь ноги переставляє, а чоловіки, в кого коні в руках, їдуть возами, жінок своїх везуть — і ніхто не зупиниться. Наче й не бачать. Оглянеться Настя, а позаду неї ще такі вдови, як і вона, чепуляють, зігнувшись. Ну хай там хтось із іншого села, що не знає Настю, а то ж свій брига­дир обжене швиденько — ні слова, ні півслова. Якось одного разу, коли він наздогнав її конем, обізвалася:

— Архипе, підвези, бо так щось нездужаю.

— Куди я тебе візь­му? — буркнув, далі глянув на свою жінку Оксиню, що сиділа на возі, простягнувши ноги, йокнув на коня, і віз лунко заторохкотів по сухій дорозі. Зосталася Настя як є — сама з собою. Тільки запекло всередині, мов хто жару притулив до гру­дей. Повітря забракло. Наче грозові хмари скупчилися над нею: світ вельми посмутнів, і йти стало втричі важче. "Ой Василю, Василю,— згадала чоловіка,— чи знаєш ти, чи бачиш ти, як мені тут жити?" Всю дорогу шкодувала, що потягнуло за язик проситися. "При­низилася та й годі" — дорікнула собі. Відтоді більше жодного разу нікого не просила, щоб підвіз: їде конем, то на узбіччя зі­йде, постоїть, поки обжене, а тоді далі йде. Це тільки Омелько, як побачить, то обов'язково зупиниться", — згадала мірошника, що товаришував з її чоловіком ще до війни.

Совала горшки на припічку — горіло в неї в грудях. "Помагати державі треба... — повторяла слова Архипові. — Авжеж треба. Тільки не так! Де хочеш візьми, а віддай. Останнє віднеси, а твої діти хай з голоду умирають". Заслонила піч і, насипавши дітям супу, пішла на город. Але за що не бралася — на­строю не було. Відчувала, що бригада та ось-ось має з'я­витися. "Прийдуть і будуть силувати, щоб підписалася на сто карбованців, бо їм треба відрапортувати, що план виконали. А я не потягну таку суму!— жахалася Настя. — Хай хоч заходять, хоч ні — не підпишуся на стільки!" Чекала їх, прислухалася до кожного чоловічого голосу на вулиці, до стуку, шурхотіння і завмирала. Але на подвір'ї ніхто не з'являвся. Вже й обіди поминули, сонце почало сідати за садом, а їх не було. Потроху витягла візком гній з двору на грядки (так ухоркалася, що ноги тремтіли), далі дістала з горища соломи, нарізала січки корові — топталася в дворі навмисне, щоб керівники, коли прийдуть силувати на позику, в хату не йшли. Уже коли зовсім повечо­ріло ухопилася паркан лагодити, бо впав від вулиці. Стукала невміло сокирою по кілку і думала: "Невже їм не видно, як живу? Все валиться! Хлівець тече — корову, хоч на вулицю виганяй. Дітям нема чого на ноги взути, а вони отакі гроші правлять. Сто-о! І язик у них повертається. Де їх узяти?" Душа не вгамовувалася. Гецькала сокирою з розпуки, не вчула, як до двору зайшла посильна з сільради Олена Маслачишина, пристаркувата, рудувата дівчина. Тільки, коли та обіз­валася: "Тітко, Насте" — підвела голову.

— Вас у сільраду кличуть. Ось ідіть розпишіться.

— Це може за позику? — спитала Настя. — Не буду я роз­писуватися — і не піду!

— Ви розпишіться, а там як хочете, а то скажуть, що я не була у вас,— підійшла дівчина ближче.

"Бач, уже в сільраду звуть, щоб там розпинати..." — поду­мала Настя, коли посильна зникла за хвірткою. — "Як це його діяти? Не піду! Що вони зі мною зроблять?" — ви­рішила. І тут передумала:

— Оштрафують? Отоді буде! — Кинула з досади сокиру до дровітні.

— От уже мучать! Якби не діти — світ за очі поїхала б, — зітхнула.

Умилася наспіх над відром, одягла чистішу спідницю, ді­тям наказала, щоб не виходили з хати, бо вже смеркалося, та й подалася на село.