Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дике поле, Ткач Михась 📚 - Українською

Читати книгу - "Дике поле, Ткач Михась"

82
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дике поле" автора Ткач Михась. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Дике поле, Ткач Михась» була написана автором - Ткач Михась, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Дике поле, Ткач Михась" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

По війні село вдовині сльози засівало. Які ті жнива були — лихо та й годі...

Як зосталася Марійка Осташко без чоловіка — ще молода, і тридцяти не було — з двома діточками, то не знала куди податися і до чого руки прикласти. День у день робила в колгоспі, вдома не присідала, але витурлити нужду з хати було несила. Злидні, мов вовки, голодними ротами гризли пусті полиці. Чула (не снилося) вночі шастали по всіх закутках. Від того аж ціпеніла. "Взяли в руки — охо-хо!" — зітхала важко.

Хата її, що стояла в кінці села, була без причілка, — не встиг її чоловік Омелько до війни приробити сінці, — обставлена очеретом, биті шибки у маленьких вікнах, затулені ганчір'ям, а обідраний дах світив латами. Від вулиці похилений тин, перехляблена хвіртка та ворота, що ніколи не зачинялися — з однієї жердини. Все ледь трималося — і хата, і хлівець, в якому Марійка тримала корову, схожі швидше були на стіжки сіна, ніж на якусь будівлю. Де вже там що лагодити, коли в печі не мала чим протопити, діти на холодній печі спали, а вночі хліб снився пахкий-пахкий...

Було, ляже Марія біля них спати — горять всю ніч долоні. А голова, мов важкий камінь, на подушці. "Ой дожилася-дожилася! Ні соломи, ні сіна — корову хоч на вулицю виганяй. А без неї що робити?" — завмирала від такої думки.

Вночі вивели з хліва її корівку злодії — зовсім від того запанікувала. Душа наче відчувала: прокинулася ще до схід сонця, вискочила надвір — до хліва, а двері навстіж... Щось ніби обірвалося всередині, стисло в грудях — ледь встояла на ногах. Людей кликала на поміч, голосила та тремтіла вся, як від пропасниці. "Ой, Боже мій, Боже; то ж моя годувальниця. А як ми тепер без неї житимемо?"

Побивалася, аж зчорніла від тої біди. За кілька днів зробилася така немічна та худа — хоч крізь паркан тягни. Чорні коси побіліли, груди, що високо здіймалися, зів'яли, мов квіти без води. І впізнати жінку було важко. Ото день у колгоспі відробить, а надвечір біжить у сусіднє село, щоб заробити дітям шматок хліба. Дожилася до того, що й юшку не мала зварити з чого. Старша дівчинка, Орися, поки здужала, то ходила в поле та збирала по ріллі, тайком, так щоб не побачив бригадир, гнилу картопельку — торішню. А тоді змарніла, заслабла, очі засмутилися, аж пригасли — дивитися Марії на дитину було несила. Прокинеться, було, дівчинка зовсім рано і вже не спить — дивиться голубими оченятами в стелю і дивиться. Якось Марія не стрималася та й питає:

— Чого це ти, доню, не спиш?

А вона:

— Я, мамо, їсти хочу так, що в грудях болить.

Матері і слів забракло. Посиділа трохи, зітхнула. Далі почала говорити, що скоро новий урожай люди почнуть збирати, задумалася... А тоді й каже:

— Ти сходи сьогодні, дитино, до яру та нарви цвіту акацієвого. Є трохи крохмалю, то я тобі оладки спечу.

Виправила її до гаю, а надвечір уже каялася: "Краще б я німою стала, ніж отаке придумала..." Не прийшла дівчинка додому — її привезли орачі з торбинкою акацієвого цвіту. Через два дні померла: лежала на лаві, мов заснула, а поруч сиділа Марія. Не плакала — тільки дивилася і давилася на дитину. Обличчя, наче закам'яніло.

Дивіться такожМихась Ткач — СмерчМихась Ткач — Про що Сонце промовлялоМихась Ткач — Сині очі МанькиЩе 11 творів →Біографія Михася Ткача

А вже як занедужала меншенька, Катруся, то ночами не спала, душа німіла — думала, що з глузду зійде. Дослухалася до її дихання, завмирала в думках, цілувала та приказувала:

— Катруся гарна дівчинка, така гарна! Ось наварю трав — і все минеться! Все минеться... І хлібець у нас буде, і картопельки восени накопаємо.

Кликала лікаря та по аптеках бігала — так боялася за неї, що й казати годі. Але рятунку не було. Сонце сутеніло і день бляк. Від турбот та тривоги знемоглася: лягла біля дівчинки, поцілувала її засмучені оченята, бліде чоло та й задрімала... Спить і спить. Тоді підхопилася — Катруся мертва...

Наче світ змінився для Марії: хтось сонце сховав і зорі погасив. Город її травами заріс. Щороку, на диво людям, вона сіяла на ньому всілякі лікарські трави. Чого тільки на обійсті не було: нагідки жовтіли, височів коров'як, горіли червоні маки, щороку квітували петрові батоги, пижмо, ромашки — багато-багато. Марія збирала ті трави, сушила та складала у вузлики. Всім, кого бачила, жалілася:

— Болить серце. Інколи так стисне, що й дихати важко.

Однак в колгосп на роботу ходила: скаже бригадир іди, то йшла. Тільки неговірка стала та дивна. Зайде хтось ввечері на подвір'я — не видно Марії. Ото й стемніє гарненько, і місяць запалає, а вона на городі топчеться — все квіти та лікарські трави доглядає. Одна їй втіха. Люди вже їй казали:

— В тебе, Маріє, не город, а "дике поле". І нащо ти все те сієш? — питали.

Вона відповідала:

— Щоб діти не хворіли...

Потім показувала на лелеченят, що вивелися в неї на старому в'язі, і мовчки йшла до хати.

І вже коли спати лягала, то і в снах ті трави пестила, бігала серед городу прудко, немов на крилах літала, озивалася та усміхалася до червоних вогників... Тиснуло на плечі, судомило ноги — стогнала. Інколи будив її на світанні гомін: ніби летіли лелеки над її хатою. Котився той гомін левадою, губився в травах, а в ньому — розпачливий крик дитини... І серце, мов сполоханий птах, завмирало. Бігала тоді Марія від вікна до вікна, доглядалася, гукала когось... На ранок людям казала:

— Чула, наче лелеки летіли?

— Так рано?! — дивувалися.

Розуміла: то їй тільки снилося.

Потроху на обійсті посохли вишеньки, двір пустів і хата ніби вростала в землю. І сама вона нестримно марніла — висохла на тріску. Їй несила було ходити в колгосп на роботу, а бригадир далі змушував. Він лаявся, лякав, що відбере город і переоре трактором трави. Марія жалілася людям, що отаке хоче зробити, зітхала важко і хвалилася:

— В мене вже є що їсти, і пити. Слава Богові, і дах над головою не тече, а важко... Так важко! Наче якісь кайдани на мені. Наче світ — велика тюрма. Полинула б я туди... до діток своїх — крилець не маю...

Люди слухали, що вона казала, співчували, а порадити щось були нездатні.

Восени, як впорали городи, Марії не стало... Поволі хата її осунулася, впала. А на городі і далі росли та квітували буйно дикі трави. Блукали лелеки. Ніхто той город не займав — і стали його називати Диким полем.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике поле, Ткач Михась», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дике поле, Ткач Михась"