Читати книгу - "Зайчик і веселка, Олена Громенко"

Жив собі зайчик. Тільки двічі на рік він змінював колір шубки. Взимку – на білий, а влітку – на сірий. Набридло куцохвостому бути таким немодним. Якось після теплого літнього дощику на небі з’явилася барвиста веселка. Заєць зачаровано дивився на неї, а потім наважився попросити: – Веселочко! Будь ласка, пофарбуй шубку в якийсь яскравий колір. – Гаразд, – усміхнулася веселка. – Можу навіть міняти кольори твого вбрання. Але запам’ятай: якщо знову попросиш у мене білу шубку, то кольоровим більше не станеш ніколи. Довговухий погодився і спочатку забажав бути зеленим. Адже це так зручно залишатися непомітним у траві та мати можливість досхочу бавитися в заростях. Потім зайченя стало синім. Довелося перебратися поближче до озера. Невдовзі куцохвостий помітив, що йому так личить блакитний колір! Настала осінь. Заєць став жовтим із червоними плямами. Він бігав по золотому листю й був зовсім непомітним для ворогів. Ставало холодніше, з’явилися перші сніжинки. Одного разу зайчик зустрів їжачка. Той здивовано поцікавився: – Що трапилося, друже? Чому такий пістрявий? Як зимувати думаєш? Тут куцохвостий зрозумів, що його модне жовтогаряче вбрання взимку буде помітним навіть здаля. Лисиця таку поживу швидко вгледить! І став кликати веселку, щоб попросити білого кожушка. Барвиста одним оком визирнула з-за хмаринки й запитала: – Пам’ятаєш мою умову? – Так, – відповів зайчисько. – Проте не хочу кольорового вбрання. Краще хай буде таким, як створила сама природа! Відтоді заєць на зиму стає білим, навесні змінює шубку на сіру. І ніякі інші барви йому більше не потрібні.