Читати книгу - "Перлина Адальміни, Захаріас Топеліус"

В одній далекій казковій країні жили колись король із королевою.

Була у них дочка на ім'я Адальміна – справжнісінька принцеса. І як до кожної казкової принцеси, на хрестини до неї були запрошені феї – Рожева і Бузкова. Як і належить феям, прийшли вони з подарунками.

Рожева фея подарувала новонародженій принцесі величезну перлину дивовижної краси. Така перлина – вже сама по собі цінність, але ж вона була ще й чарівна! Рожева фея сказала:

– Ця перлина принесе Адальміні красу і таланти, розум і багатство, ніхто не зможе зрівнятися з нею. Але всі ці дари містяться саме в перлині. Варто принцесі загубити її, як вона одразу ж втратить й усі чарівні якості.

Цей подарунок дуже, дуже сподобався королю і королеві (сама принцеса не могла його оцінити – адже вона була ще дуже маленькою).

Тоді до колиски принцеси підійшла Бузкова фея й сказала так:

– Звичайно, принцесі подарували прекрасний подарунок. Але й мій не такий поганий. Хоча вона не зможе отримати його, поки перлина у неї. Але якщо Адальміна раптом загубить перлину і разом із нею і всі чарівні дари Рожевої феї, тоді замість втраченого вона отримає мій подарунок – добре серце.

Після цього феї попрощалися і зникли.

– Що за дивний подарунок? – обурено сказав король королеві. – Де ж це бачено, щоб королівськім дочкам дарували добре серце? Інша справа – перлина!

І королева була з ним цілком згодна.

Король покликав свого придворного ювеліра – великого майстра – і наказав йому зробити для Адальміни маленьку корону і вставити в неї дорогоцінну перлину. Та не просту корону замовив король, а таку, щоб вона росла разом із принцесою і завжди була їй впору, і щоб нікому, крім принцеси, вона не підходила.

Королівський ювелір на те й був королівським, щоб вирішувати найважчі завдання – корона була зроблена за два дні. І вона була точнісінько така, як замовив король.

Корону наділи маленькій принцесі на голову і суворо заборонили її знімати. Так дівчинка і жила, не розлучаючись з короною ні на мить.

Але король все ж таки дуже боявся, що його улюблена дочка загубить свій дорогоцінний скарб. Він приставив до дівчинки чотирьох камердинерів і чотирьох придворних дам. Їм було доручено не спускати з принцеси Адальміни очей і скрізь ходити за нею.

Дівчинці дозволили гуляти тільки в королівському саду, та й те, тільки в супроводі слуг і придворних!

А перлина дійсно виявилася чарівною; незабаром почало збуватися все, що обіцяла Рожева фея.

Дівчинка росла такою гарненькою, що не можна було не захоплюватися нею. Вона – на думку всіх придворних – була найвродливішою принцесою в усьому світі. Та так воно й було. Слава про красу Адальміни йшла далеко за межами королівства.

Багатства короля, а значить і самої Адальміни – росли і примножувалися кожного дня, як і передбачала фея. Покої принцеси були найрозкішнішими в палаці. Яких тільки скарбів і див не було там! Блиск золота, срібла і дорогоцінного каміння в них був такий сліпучий, що тільки краса принцеси могла змагатися з ним!

Але принцеса була не тільки вродлива й багата! Ще в дитинстві вона була такою тямущою, що всі дорослі дивувалися! Навіть найважчі уроки, які задавали їй вчителі, вона вчила з легкістю. Про її розум і освіченість говорили всі вчені й мудреці. Їй нічого не варто було розв'язувати загадки, над якими довго билися сивобороді професори. Королівські міністри з усіх найскладніших питань радилися тільки з нею. В один голос твердили вони, що такої розумної принцеси світ ще не бачив!

Не можна було не захоплюватися Адальміною! Не можна було не хвалити її! Король-батько і королева-мати так пишалися своєю донькою! З ранку до вечора вони говорили їй, яка вона чарівна, яка вона розумна, яка вона чудова! А придворні тим більше не скупилися на захоплення і похвали.

І знаєте, Адальміна охоче вірила їм! Вона була і розумна, і багата, і гарна з себе. Ці чудові якості подарувала їй хрещена. Але ніхто не дарував Адальміні заздрості, безсердечності й злості.

Коли принцеса зустрічала когось, хто міг змагатися з нею, вона втрачала увесь свій хвалений розум, а обличчя її ставало злим і тому негарним – адже Адальміна відчайдушно заздрила чужим успіхам і чужій красі. Вона не терпіла, коли хтось їй суперечив, сердилася й кричала, чим дуже засмучувала свої батьків – короля і королеву. Вона відчайдушно любила тільки одну людину – саму себе. І це мало не згубило її.

Адальміні виповнилося шістнадцять років, коли одного разу вона, гуляючи по королівському саду, кинула погляд за його огорожу, туди, де зеленів ліс, і подумала: "А чому б мені не прогулятися по лісу?" Але чотири камердинери і чотири придворні дами наважилися відмовити своїй принцесі – адже у них був наказ короля!

О, як розгнівалася принцеса Адальміна! Адже вона не звикла, щоб їй у чомусь відмовляли. Вона відшмагала своїх слуг по обличчю, а потім перелізла через огорожу і, поки придворні стояли розгублені, вже зникла в лісі.

Адальміна була задоволена, що провела цих дурних і докучливих слуг! Вона йшла все далі в ліс, насолоджуючись свободою.

Але незабаром ніжки принцеси втомилися, їй захотілося пити. Тільки тепер Адальміна пошкодувала, що поруч немає нікого, хто з поклоном подав би їй келих води...

На шляху їй зустрівся світлий і чистий струмочок. Звичайно, принцеса не звикла пити з долоні, але все ж їй довелося нахилитися до струмка і зачерпнути води. Вона опустилася на коліна біля струмка, і в ньому відбилася схилена над водою прекрасна дівчина.

Адальміна побачила своє відображення і замилувалася ним. Та раптом корона, дорогоцінна корона з чарівною перлиною, зіслизнула з її голови і впала у воду. Але принцеса навіть не помітила цього.

Незабаром кола на воді заспокоїлися... і замість чарівної гордовитої дівчини у воді відбилася якась жебрачка у рваному одязі, розпатлана і негарна.

Принцеса так злякалася цього страшного перетворення, що зовсім втратила голову. Вона кинулася бігти і бігла все далі й далі в гущавину лісу. І незабаром зрозуміла, що зовсім заблукала.

День хилився до вечора, у лісі швидко стемніло. Адальміні було дуже страшно і дуже самотньо.

Раптом на галявині перед принцесою з'явилася маленька хатина. На порозі Адальміну зустріла вбога старенька. Господиня хатини нітрохи не здивувалася, побачивши Адальміну, як ніби знала про її прихід.

– Бідолашна дівчинко! Ти, напевно, заблукала? – запитала вона. – Як тебе звати?

Але принцеса нічого не відповідала, тільки плакала, адже вона так втомилася і була така перелякана! А старенька й не стала випитувати у неї нічого. Вона просто сказала:

– Якщо хочеш, люба моя, залишайся жити зі мною. Я пасу кіз, але самій мені вже важко поратися з ними, будеш мені помічницею. А їсти будеш те ж саме, що і я.

І Адальміна, зарозуміла і горда принцеса, поцілувала старенькій руку – така вона була вдячна їй за участь.

Адальміна залишилася жити в лісовій хатині. Вона допомагала старенькій поратися зі стадом, прибирала в хаті. Не все в неї виходило вправно, але ж Адальміна була такою доброю і привітною! А як вона розквітала від будь-якої похвали! Уперше в житті Адальміна від щирого серця була вдячна за похвалу, а не приймала її як належне.

Ви можете навіть здивуватися такому чудовому перетворенню. Але це просто почав діяти чарівний подарунок Бузкової феї.

А в Королівському замку тим часом панували смуток і розгубленість. Як плакала королева-мати! Як гнівався король-батько! Його Величність наказав кинути камердинерів і придворних дам, що супроводжували Адальміну, в кам'яну темницю. Але хіба це могло повернути принцесу? Королівський двір занурився в журбу. Незабаром король, як це буває в казках, обіцяв віддати півкоролівства тому, хто знайде принцесу.

І всі принци, сміливі лицарі і просто благородні юнаки з навколишніх королівств пустилися на пошуки Адальміни. Але як не намагалися, вони не могли знайти навіть її сліду – адже вони шукали прекрасну принцесу, не знаючи, що насправді сталося з Адальміною.

На пошуки Адальміни вирушив і принц Сигізмунд з королівства Франкландії, сміливий і прекрасний юнак. У своїх пошуках він заїхав до самісінької гущавини лісу неподалік від столиці Королівства. На поріг бідної хатинки вийшла назустріч йому старенька.

– Добра жінко, скажи, чи не бачила ти тут принцесу Адальміну? – запитав принц.

Старенька підвела на принца очі, які здалися йому дуже молодими, і відповіла:

– Ні, в цих краях я не бачила дівчини, схожої на принцесу. І, правду кажучи, благородний юначе, хіба Адальміна варта того, щоб стільки молодих людей ганялися за нею по всьому світу? Адже, як я чула, принцеса була хоч і гарною, і розумною, але злою і зарозумілою. Вона нікого не любила, крім себе, і не змогла б полюбити свого спасителя.

Тут до хатини підійшла Адальміна і лагідно привіталася з гостем. І хоча була вона бідно вдягнена, і не вражала красою, проте принца Сигізмунда відразу підкорила її доброта. Згадав принц про вродливу, але зарозумілу Адальміну і подумав: "А й дійсно, навіщо мені шукати принцесу? Нехай шукають її інші. А я побудую собі замок і залишуся жити в цих місцях".

Так він і зробив, і незабаром побудував замок якраз близько того струмка, де Адальміна загубила свою корону.

Якось влітку принц гуляв у своїх володіннях і присів відпочити біля струмка. Як раптом помітив, що у воді щось блищить.

Принц Сигізмунд дістав з дна струмка золоту корону з перлиною дивовижної краси.

"Напевно, це корона принцеси Адальміни", – вирішив принц Сигізмунд. І, хоч він вже не збирався одружуватися з Адальміною й отримувати півкоролівства, все ж поїхав зі своєю знахідкою до короля. Звичайно, батьки Адальміни не могли не впізнати корони, яку носила їхня донька. І звичайно ж, вони зрозуміли, що Адальміна загубила свою корону, а значить, втратила і красу, і багатство. І тепер ніхто навіть не повірить їй, що вона – принцеса Адальміна.

З того часу, як Адальміна пропала, пройшло вже два роки, і тому король вирішив приміряти корону всім дівчатам королівства, яким виповнилося вісімнадцять років – стільки ж, скільки мало б виповнитися Адальміні.

Негайно королівські гінці оголосили цей наказ по всій країні. Король обіцяв, що ту дівчину, якій корона буде впору, він визнає своєю дочкою, принцесою, і видасть заміж за принца Сигізмунда Франкландського.

Тисяча дівчат або навіть більше зібралися біля королівського палацу. Не всім з них було вісімнадцять, але вони чомусь про це забули. І всі вони мріяли приміряти корону і стати принцесою. За цілий день корону встигли приміряти всі бажаючі. Але жодній дівчині корона Адальміни не підійшла: комусь вона була мала, комусь завелика.

А король усе не оголошував свого рішення. Він визирав з палацового вікна і все дивився на дорогу. А потім розпорядився поставити біля воріт палацу вартового. Йому було наказано дивитися, чи не йде ще хтось із молодих дівчат, щоб приміряти корону Адальміни. Його Величність не втрачав надії, що донька його скоро прийде, просто затрималася в дорозі.

І ось вартовий прокричав:

– На дорозі видно бідну пастушку, вона жене стадо кіз.

Тоді король віддав наказ, який дуже здивував і придворних, і присутніх дівчат. Він наказав приміряти пастушці корону принцеси!

Усі присутні дівчата обурено фуркнули. Як Його Величність може наказати таке! Надіти корону на пастушку! На брудну жебрачку! Але якщо король наказує, не послухатися не можна. І пастушку ввели у двір королівського палацу. Слуги піднесли корону дівчині, і та вдягла її. І виявилося, що корона ніби зроблена за міркою.

Як розгубилися придворні і як обурилися. Вони шепотіли один одному:

– Невже ця жебрачка буде нашою принцесою?

Вже зовсім стемніло, розгледіти дівчину було важко, і король звелів принести вогню, щоб добре роздивитися дівчину.

І тут тільки всі побачили, що це дійсно принцеса Адальміна. Колишня принцеса Адальміна – з короною на голові, у розкішній сукні, сліпуче прекрасна, чудова, чарівна... Найкраща в світі принцеса!

Разом з чарівною перлиною до Адальміни повернулися всі подарунки Рожевої феї. Принцеса знову отримала красу, розум, багатство. Але й подарунок другої її хрещеної залишився у Адальміни – її добре серце.

Усі дивилися на Адальміну й дивувалися. Вони впізнавали свою принцесу – і не впізнавали її. Ніколи раніше не світилося її прекрасне обличчя такою добротою, ніколи раніше її голос не був таким приємним і мелодійним. Краса Адальміни була тепер зовсім іншою.

А принц Сигізмунд із захопленням дивився на свою наречену – адже він полюбив її за добру вдачу, ще коли вона жила у бідної бабусі.

Раптом Адальміна побачила поруч із собою стареньку, що прихистила її. Принцеса радісно кинулася до неї, обійняла і вказала батькові на свою рятівницю.

Король хотів заплатити старенькій за її добре ставлення до принцеси. Він озирнувся в пошуках свого головного міністра фінансів, але коли знову повернув голову, то на місці убогої старенької в бідному одязі побачив молоду прекрасну фею в бузковій сукні – хрещену матір своєї дочки.

– Мені не потрібно нагород, Ваша Величність, – сказала вона. – Моя головна нагорода – добре серце принцеси Адальміни.

Негайно ж у королівському палаці почалися приготування до весільного бенкету, і став він найвеселішим весільним бенкетом, який тільки бачила країна. Король на радощах пробачив чотирьом камердинерам і чотирьом придворним дамам і випустив їх із темниці. Усе королівство бенкетувало і веселилося. І всі казали:

– Перлина Адальміни прекрасна, але її добре серце ще прекрасніше!