Читати книгу - "Бузинова матінка, Ганс Андерсен"

Якось один маленький хлопчик застудився. Де він спромігся промочити ноги, ніхто не розумів – адже погода була зовсім суха. Мати роздягла його, поклала в ліжко і звеліла принести чайник, щоб заварити бузинового чаю – чудовий потогінний засіб!

У цю хвилину до кімнати увійшов славний, веселий дідок, який жив на верхньому поверсі того ж будинку. Був він зовсім самотній, не було в нього ані дружини, ані дітей, а він так любив дітей, умів розповідати їм такі чудові казки та історії, що просто диво.

– Ну от, поп'єш чайку, а там, мабуть, і казку послухаєш! – сказала мати.

– Ех, якби знати якусь новеньку! – відповів дідок, ласкаво хитаючи головою. – Тільки де ж це наш хлопчина промочив собі ноги?

– Ото ж бо й воно – де? – сказала мати. – Ніхто до пуття не візьме.

– А казка буде? – запитав хлопчик.

– Спочатку мені треба знати, чи глибока водостічна канава у провулку, де стоїть ваше училище. Можеш ти мені це сказати?

– Якраз до середини гомілки! – відповів хлопчик. – Та й те у найглибшому місці.

– То он де ми замочили ноги! – сказав дідок. – Тепер треба б розповісти тобі казку, та шкода, жодної нової не знаю!

– То ви можете скласти її прямо зараз! – сказав хлопчик. – Мама каже, ви як на що поглянете, до чого доторкнетеся, все у вас виходить казка або історія.

– Вірно, тільки такі казки та історії нікуди не годяться. Справжні, ті приходять самі. Прийдуть і постукають мені в голову: "А ось і я!"

– А чи скоро якась постукає? – запитав хлопчик.

Мати засміялася, засипала в чайник бузинового чаю і заварила його.

– Ну розкажіть! Розкажіть!

– Та якби ж прийшла сама! Але вони поважні, приходять тільки, коли їм самим заманеться!.. Чекай! – сказав раптом дідок. – Ось вона! Подивися, в чайнику!

Хлопчик подивився. Кришка чайника почала підніматися все вище, все вище, ось з-під неї визирнули свіжі білі квіточки бузини, а потім виросли і довгі зелені гілки. Вони розкидалися на всі боки навіть з носика чайника, і згодом перед хлопчиком був уже цілий кущ; гілки тягнулися до самого ліжка, розсували фіранки.

Як чудово цвіла і пахла бузина! А крізь зелені листочки визирало її лагідне обличчя – старенької, одягненої в якесь дивовижне плаття, зелене, немов листя бузини, і все всіяне білими квіточками. Відразу навіть не розібрати, чи це сукня, чи просто зелень і живі квіти бузини.

– Хто ця бабуся? – запитав хлопчик.

– Стародавні римляни і греки звали її Дріадою! – сказав дідок. – Ну, а для нас це надто мудроване ім'я, і в Новій Слобідці їй дали краще: Бузинова матінка. Дивись же на неї гарненько та слухай, що я буду розповідати...

...Такий найбільший, обсипаний квітами кущ ріс у кутку двору в Новій Слобідці. У пообідню годину сиділи під кущем і грілися на сонечку двоє стареньких – старий-старий колишній матрос і його стара-стара дружина. У них були і онуки, і правнуки, і вони незабаром мали б відсвяткувати своє золоте весілля, та тільки погано пам'ятали дні і числа.

З листя дивилася на них Бузинова матінка, така ж славна і привітна, як ось ця, і казала: "Адже я знаю день вашого золотого весілля!" Але старенькі були зайняті розмовою – згадували минулі часи – і не чули її.

– А пам'ятаєш, – сказав колишній матрос, – як ми бігали і грали з тобою дітьми! Ось тут, на цьому самому дворі, ми садили садок. Пам'ятаєш, встромляли в землю прутики і гілочки?

– Авжеж! – підхопила старенька. – Пам'ятаю, пам'ятаю! Ми не лінувалися поливати ці гілочки, одна з них була бузинова, вона пустила коріння, паростки і он як розрослася! Ми, літні люди, тепер можемо сидіти в її тіні!

– Вірно! – вів далі чоловік. – А он у тому кутку стояв чан з водою. Там ми спускали на воду мій кораблик, який я сам вирізав із дерева. Як він плавав! А згодом мені довелося вирушити в дальню подорож!..

– Так, тільки до того ми ще ходили до школи і дечому навчилися! – перебила старенька. – А потім ми виросли і, пам'ятаєш, одного разу пішли оглядати Кільцеву вежу, залізли на саму верхівку і милувалися звідти містом і морем? А потім вирушили у Фредеріксберг і дивилися, як катаються по каналах у чудовому човні король із королевою.

– Тільки мені довелося плавати інакше, довгі роки далеко від батьківщини!

– Скільки сліз я пролила за тобою! Мені вже гадалося, що ти загинув і лежиш на дні морському! Скільки разів вставала я ночами подивитися, чи крутиться флюгер. Та от флюгер крутився, а ти все не з'являвся! Як зараз пам'ятаю, одного разу була страшна злива, до нас у двір приїхав сміттяр. Я була там служницею і вийшла зі сміттєвим ящиком та й зупинилася в дверях. Погода була жахлива! І тут приходить листоноша і подає мені листа від тебе. Довелося ж цьому листу погуляти по світу! Я схопила його і відразу ж читати! Я і сміялася, і плакала одночасно... Я була така рада! У листі йшлося, що ти тепер в теплих краях, де росте кава! Ото, мабуть, благословенна країна! Ти багато ще про чого писав, і я бачила все це наяву. Дощ так і лив, а я все стояла у дверях зі сміттєвим ящиком. Раптом хтось обійняв мене за талію...

– Вірно, і ти дала йому такого ляпаса, що тільки дзвін пішов!

– Звідки ж мені було знати, що це ти! Ти наздогнав свій лист. А й гарний же ти був... Ти й тепер такий. З кишені у тебе виглядала жовта шовкова хустка, на голові цератяний капелюх. Такий красунчик!.. Але що за погода була, на що була схожа наша вулиця!

– І от ми побралися, – вів далі колишній матрос. – Пам'ятаєш? А там пішли в нас дітки: перший хлопчик, потім Марі, потім Нільс, потім Петер, потім Ганс Кристиян!

– Так, і всі вони виросли і стали гарними людьми, всі їх люблять.

– А тепер вже й у їхніх дітей є діти! – сказав дідусь. – Це наші правнуки, і які ж вони розбишаки! Здається мені, що наше весілля було саме в цю пору.

– Якраз сьогодні! – сказала Бузинова матінка і просунула голову між старенькими, але ті подумали, що це киває їм головою сусідка.

Вони сиділи рука в руці і закохано дивилися один на одного. Трохи згодом прийшли до них діти й онуки. Вони знали, що сьогодні день золотого весілля їхніх бабусі й дідуся, і вже вітали їх вранці, та тільки старенькі встигли забути про це, хоча добре пам'ятали все, що трапилося багато років тому. Бузина так і духмяніла, сонечко, сідаючи, світило на прощання стареньким прямо в обличчя, рум'янячи їхні щоки. Молодший з онуків танцював навколо дідуся з бабусею і радісно кричав, що сьогодні ввечері у них буде справжній бенкет: на вечерю подадуть гарячу картоплю! Бузинова матінка кивала головою і кричала "ура!" разом з усіма.

– Та це ж зовсім не казка! – заперечив хлопчик, який уважно слухав дідка.

– Це ти так говориш, – відповів дідок, – а от запитай-но Бузинову матінку!

– Це не казка! – відповідала Бузинова матінка. – Але зараз почнеться і казка. З дійсності й виростають найдивовижніші казки. Інакше мій чудовий кущ не виріс би з чайника.

З цими словами вона взяла хлопчика на руки, гілки бузини, обсипані квітами, раптом зрушили навколо них, і хлопчик зі старенькою опинилися ніби у вкритій листям альтанці, що попливла з ними у повітрі. Це було так чудово!

Бузинова матінка перетворилася на маленьку чарівну дівчинку, але платтячко на ній залишилося те ж саме – зелене, прикрашене білявими квіточками. На грудях у дівчинки цвіла жива бузинова квітка, на світло-русявих кучерях – цілий вінок з таких самих квітів. Очі в неї були великі, блакитні. Ах, яка вона була гарненька, просто диво! Хлопчик і дівчинка поцілувалися, і обидва стали одного віку, одних думок і почуттів.

Рука в руці вийшли вони з альтанки і опинилися у квітучому садку перед будинком.

На зеленій галявині стояла прив'язана до кілочка батькова тростина. Для дітей і тростина була жива. Варто було сісти на неї верхи, і блискучий набалдашник став дивною кінською головою з довгою гривою. Потім виросли чотири стрункі міцні ноги, і гарячий кінь помчав дітей колом по галявині.

– Тепер ми поскачемо далеко-далеко! – сказав хлопчик. – До панської садиби, де ми були минулого року!

Діти скакали колом по галявині, і дівчинка – адже ми знаємо, що це була Бузинова матінка, – примовляла:

– Ну, от ми і за містом! Бачиш, селянська хата? Велика хлібна піч, наче гігантське яйце, випинається зі стіни прямо на дорогу. Над хатою розкинув свої гілки бузиновий кущ. Он бродить по двору півень, гребеться в землі, вишукує корм для курей. Дивись, як поважно він виступає! А от ми й на високому пагорбі біля церкви, вона стоїть серед високих дубів, один з них наполовину засох... А от ми біля кузні! Дивись, як яскраво палає вогонь, як працюють молотами напівголі люди! Іскри так і розлітаються на всі боки! Але нам треба далі, далі, до панської садиби!

І все, що не називала дівчинка, яка сиділа верхи на палиці позаду хлопчика, проносилося під ними. Хлопчик бачив усе це, а між тим вони тільки кружляли по галявині.

Потім вони грали на стежці, садили маленький садок. Дівчинка вийняла зі свого вінка бузинову квітку і посадила в землю. Вона пустила коріння та паростки і одразу виросла у великий кущ бузини, такий самий як у стареньких в Новій Слобідці, коли ті були ще дітьми.

Хлопчик з дівчинкою взялися за руки і теж пішли гуляти, але пішли не до Кільцевої вежі і не до Фредеріксбергського саду. Ні, дівчинка обхопила хлопчика, знялася з ним у повітря, і вони полетіли над Данією. Весна змінювалася на літо, літо – на осінь, осінь – на зиму. Тисячі картин відбивалися в очах хлопчика і зберігалися в його серці, а дівчинка все примовляла:

– Цього ти не забудеш ніколи!

А бузина пахтіла так солодко, так дивно! Хлопчик вдихав аромат троянд, і запах свіжих буків, але бузина пахла все сильніше: адже її квітки цвіли у дівчинки на грудях, а до них він так часто схиляв голову.

– Як гарно тут навесні! – сказала дівчинка, і вони опинилися у молодому буковому лісі. Біля її ніг цвіла запашна маренка, з трави визирали чудові блідо-рожеві анемони. – О, якби вічно панувала весна у пахучому датському буковому лісі!

– Як добре тут влітку! – сказала вона, коли вони проносилися повз стару панську садибу зі стародавнім лицарським замком. Червоні стіни і зубчасті фронтони відбивалися у ровах з водою, де плавали лебеді, заглядаючи у старовинні прохолодні алеї. Наче море хвилювалися ниви, канави рясніли червоними і жовтими польовими квітами, огорожами вився дикий хміль і квітуча берізка.

А увечері зійшов великий місяць, з лугів пахнуло солодким ароматом свіжого сіна. – Це не забудеться ніколи!

– Як добре тут восени! – сказала дівчинка, і небосхил раптом став удвічі вищим і синішим. Ліс убрався в пречудові кольори – червоний, жовтий, зелений.

Вирвалися на волю мисливські собаки. Цілі зграї дичини з криком літали над курганами, де лежать старі камені, оплутані кущами ожини. На темно-синьому морі забіліли вітрила. Жінки, дівчата і діти збирали хміль і кидали його у великі казани. Молодь співала старовинні пісні, а старі розповідали казки про тролів і домовиків.

– Краще не може бути ніде! А як добре тут взимку! – сказала дівчинка, і всі дерева одяглися інеєм, гілки їх перетворилися на білі корали. Захрустів під ногами сніг, немов усі наділи нові чоботи, а з неба одна за одною посипалися падучі зірки.

У будинках запалилися ялинки, обвішані подарунками, люди раділи і веселилися. В селі, у сільських хатах, не змовкали скрипки, летіли в повітря яблучні пампушки. Навіть бідні діти говорили: "Як все-таки гарно взимку!"

Так, це було чудово! Дівчинка все показувала хлопчикові, і всюди пахло бузиною, всюди майорів червоний прапор із білим хрестом, прапор, під яким плавав колишній матрос з Нової Слобідки. І от хлопчик став юнаком, і йому теж довелося вирушити в далеке плавання у теплі краї, де росте кава.

На прощання дівчинка дала йому квітку зі своїх грудей, і він сховав її в книгу. Часто згадував він на чужині свою батьківщину і розкривав книгу – завжди на тому місці, де лежала квітка! І чим більше юнак дивився на квітку, тим свіжішою та ставала, тим сильніше пахнула, а юнакові здавалося, що він чує аромат датських лісів. А в пелюстках квітки йому бачилося обличчя блакитноокої дівчинки, він ніби чув її шепіт: "Як добре тут і навесні, і влітку, і восени, і взимку!" І сотні картин проносилися в його пам'яті.

Так минуло багато років. Він постарів і сидів зі своєю старенькою дружиною під квітучим деревом. Вони трималися за руки і говорили про минуле, про своє золоте весілля, точнісінько як їхні прадід і прабабуся з Нової Слобідки.

Блакитноока дівчинка з бузиновими квітами у волоссі і на грудях сиділа в гілках дерева, кивала їм головою і казала: "Сьогодні ваше золоте весілля!"

Потім вона вийняла зі свого вінка дві квітки, поцілувала їх, і вони заблищали, спочатку як срібло, а потім як золото. А коли дівчинка поклала їх на голови стареньких, квіти перетворилися на золоті корони, і чоловік з дружиною сиділи наче король із королевою під пахучим деревом, таким схожим на кущ бузини.

І старий розповідав дружині історію про Бузинову матінку, як сам чув її в дитинстві, і обом здавалося, що в тій історії дуже багато схожого на історію їхнього життя. І якраз те, що було схоже, їм подобалося найбільше.

– Ось так! – сказала дівчинка, що сиділа в листі. – Хто кличе мене Бузиновою матінкою, хто Дріадою, а справжнє моє ім'я – Спогад. Я сиджу на дереві, яке все росте і росте. Я все пам'ятаю, про все можу розповісти! Покажи-но, чи ще ціла квітка, що я тобі давала?

І старий розкрив книгу: бузинова квітка лежала така свіжа, наче її щойно поклали між сторінок. Спогад лагідно кивала стареньким, а ті сиділи у золотих коронах, осяяні пурпурним західним сонцем.

Очі закрилися, і... і... та тут і казці кінець!

Хлопчик лежав у ліжку і сам не знав, бачив він це все уві сні, або тільки чув. Чайник стояв на столі, але бузина з нього не росла, а дідок зібрався йти та пішов.

– Як чудово! – сказав хлопчик. – Мамо, я побував у теплих краях!

– Вірно! Вірно! – сказала мати. – Після двох таких чашок бузинового чаю не дивно побувати в теплих краях. – І вона добре закутала сина, щоб він не застудився. – Ти таки добре поспав, поки ми сперечалися, казка це чи бувальщина!

– А де ж Бузинова матінка? – запитав хлопчик.

– В чайнику! – відповіла мати. – Де ж їй іще бути?