Читати книгу - "Скорочено Захар Беркут"

(Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)

Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...

А. С. Пушкин

І

"Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!" Сумно, що від втручання людини змінилася природа, змінилися й люди, які погрузли в "нужді та убожестві". "Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада".

"Було це навесні 1241 року. В горах лунали голоси стрілецьких рогів та крики численних стрільців. "Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину". Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір'я Зелеменя. Боярин недавно з'явився тут і влаштував лови, щоб познайомитися з навколишніми сусідами—боярами. Лови на грубого звіра — це не забава. Тури, ведмеді, дики — небезпечні противники. Тому й не дивно, що мисливці спорядилися, як на війну. Дивно тільки, що серед них опинилася дівчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка.

"Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщи-ною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем".

Вже третій день йшли лови. Багато було забито звіра. Нинішній, останній день ловів був найнебезпечніший — день ловів на ведмедів. Тугар Вовк попросив тухольців дати йому провідника. Це був молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського "бесідника" (старости) Захара Беркута. Крім цього тухольці прислали з власної волі цілий гурт молодих мисливців, які мали допомогти боярам очистити медведяче лігво від небезпечного звіра.

Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава. "Дивна дівчина! — подумав Максим.— Такої я ще й не видав ніколи!"

Під час полювання дівчина наразилася на смертельну небезпеку: на неї напала розлютована ведмедиця. Врятував її Максим. Мирослава стояла і дивилась у його "хороше, сонцем опалене і здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице". Дівчина навіть не зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось велике, сильне почуття.

Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі він хотів би, щоб його доньку врятував боярський син, а не простий тухольський мужик, "не сей "смерд".

II

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя. Здебільшого тухольці займалися скотарством і тільки частина їх — хліборобством. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Вони давали їм дрова, звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив сильний, сміливий і волелюбний. Тому дії Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоїв собі громадський ліс і полонину, викликали в них справедливе обурення. У свою чергу, боярин відразу став гніватись на тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У розмові з Максимом він висловив своє невдоволення. А хлопець попередив боярина, що тухольці збираються звати його на громадський суд. Спочатку той відмовлявся йти на "хлопську раду", та Максим з Мирославою вмовили його. Втім він згодився піти тільки з цікавості, аби подивитися, що то за рада.

Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повів їх через те місце, "де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину". Перед самим проходом стояв величезний камінь, який тухольці називали Сторожем. Максим розповів місцеву легенду, за якою це був не просто камінь, а цар велетнів, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до розповіді, вважаючи все те дурницями.

Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його доньки. Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу і гнівно відмовив "смерду", який посмів піднести очі до його дочки. Мов виклик пихатому боярину прозвучала сповнена почуття власної гідності відповідь юнака: "Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?"

Максим бачив, "що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього". Сумно попрощавшися зі своєю "зорею", він збирався піти геть. Аж заговорила сама дівчина. Не така в неї була вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч батьковій волі вона заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навіки з Максимом.

Мирослава пішла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на місці. Потім, "впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому".

III

За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада.

Підняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав її