Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко"

66
0
04.07.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Королівна-Крихітка та Киць-Киць" автора Грицько Григоренко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко» була написана автором - Грицько Григоренко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Дитячі книги".
Поділитися книгою "Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

У тридев’ятому князівстві, в тридесятому королівстві жила собі королівна, і прозивали її Королівна-Крихітка, бо була вона дуже маленька й дуже миленька: кучері мала майже зовсім білі, а товста коса звисала до пояса. Очі в неї були великі й голубі, як небо. Носила вона шовкове вбрання, теж голубе, як і її очі; на голові мала маленьку золоту корону, тонко вирізану, як плетиво, а на шийці висів малесенький кришталевий хрестик.

І була та королівна така добра, що й сказати не можна; і приходили до неї всі бідні та нещасні люди, всі старі й малі. Тим, хто плакав, вона своєю хусточкою сльози витирала, а хто був голодний, того харчувала; малих учила розуму, слабих лікувала.

І щодня, й щогодини палац її батька-короля був повен жебраків. Щодня його кухарі варили страву для всіх, хто б не прийшов, а його кравці-шевці шили велике й мале вбрання-взуття, слуги його всім служили. І нарешті розгнівався король і сказав королівні:

Доки це я буду приймати твоїх гостей, доню моя мила, покіль моя скарбниця не спорожниться і ми самі в жебри не підемо?! Не хочу я так!

А мати-королева теж почала скаржитися, що в неї повсякчас голова болить од плачу та стогону слабих, од галасу та вереску малих дітей.

Тоді звелів король своїм трубачам заграти в сурми, а бубникам ударити в бубни й повиганяти назавтра всіх зайвих людей з палацу.

Стала королівна гірко плакати, але змагатися з батьком-ненькою не посміла, бо й справді ж вона їхні скарби витрачала – з королівської скарбниці гроші брала. У неї самої нічого не було, анічогісінько...

Так проплакала вона весь день і зi слізьми спати лягла. І наснився королівні чудний сон.

Розхиталося небо, світло засяяло; де не взялася рожева хмаринка, а з хмарки з’явилася фея в убранні з повітря. Кинула вона королівні па ліжко щось наче пір’ячко біленьке, промовила тільки: «Нікому не хвалися про Киць-Киць і не називай її прилюдно» – і... зникла. Ніч темненька знов навкруги заступила... Бачить королівна в темряві наче дві намистинки з бурштину світяться; простягла ручку, помацала: щось м’яке, як пух лебединий.

Прислухалася буцімто котеня мурікає: «Мурр... мурр... мурр...» Миленько так...

Коли ж уранці королівна прокинулася, то не знайшла на своєму ліжку ніякого котеняти й подумала, то то був справді лише сон. Аж бачить на столику лежить пухчастий, з білими хвостиками, чудовий хутряний комірець.

«Ану ж надягну я його на себе, подумала королівна, – бо щось холодненько» (а була тоді біла зима), накинула королівна комірець собі на плечі, аж він до неї у саме вушко: «Муррр... муррр... муррр...» замурікав і м’якенькими котячими лапочками грається з її кучерями. Граєтьея-лащиться...

Бачить королівна – справді котик гарнісінький: шерсть шовкова, біла, як сніг, без плямочки, мордочка маленька, носичок рожевий, лапочки без пазурів – м’якенькі, а кінець хвостика позолочений.

Зраділа королівна, поцілувала того котика в носик і побігла до короля й королеви хвалитися своїм щастям. Та не встигла вона добігти, коли це чує галас, крик такий, що всі шибки у вікнах дзеленчать. Глянула у вікно, аж то вояки всіх її нещасних бідолах списами з палацу виганяють.

Стійте, стійте, почекайте! – кричить королівна.

Я короля-батька й королеву-матінку буду благати! Вимолю, випрошу, – я всіх їх викуплю!

І побігла королівна до покою королеви, а покій цей був обвішаний товстими синіми оксамитами: і стеля, і стіни, й підлога, – щоб не чутно було ніякого гомону. Коли хто навіть і говорив тут, то хоч би як грім гримів – здавалося, що все пошепки.

Королева лежала на ліжку на одинадцятьох перинах, а дванадцятою зверху вкрита. Розплакалась королівна перед матір'ю, а служниці на неї закричали, білими хусточками замахали, як метелики крильми:

Цитьте, цитьте, Королівио-Крихітко, – у мамуні голівка болить од ваших нещасних.

Тоді побігла Королівна-Крихітка до короля-батька. Він, весь у пурпурі та золоті, сидів на високому золотому троні й гнівно світив очима. Коло трону по обидва боки стояли вартові з срібними сокирками, а навкруги увесь його блискучий почет. І стеля, й підлога, і стіни тут були зі щирого люстра, так що й король, і трон його, й почет, і срібнії сокирки скрізь відбивалися, і здавалося, що не один король тут сидить, а десятеро, сто, тисяча королів, тільки всі однакові, і що того почету й сокирок срібних – страшенна сила! А як глянути вгору, то наче й на небі вони є, а як долі подивишся, то здавалося, що наче внизу колодязь глибокий і все там догори ногами стоїть...

Кинулася королівна до батька, а він їй грізно:

– Хто насмілюється без мого наказу до мене з'являтися? Хіба я не король?!

Королівна простягає йому свою маленьку корону й благає, щоб він узяв її й продав, а за ті гроші ще хоч один деньочок нещасних прохарчував.

Увесь почет королівський як не зарегочеться, аж всі люстра навкруги зареготали.

Усміхнувся й король, пригорнув до себе Королівну-Крихітку:

Чи так же багато коронка тая коштує, – мовив, щоб за неї можна було стільки народу прохарчувати?

А королівна стоїть та тільки сльози, як росу, ронить, а ті сльози, наче іскри барвисті, спадають. Аж ось бачить королівна (а більше ніхто не бачить) – комір з її шийки зсунувся, а кицька – стриб додолу і почала ті іскорки лапочками ловити, та все на лапки дмухати, наче обпеклася,– кумедно так... Потім набрала чогось вже повні лапки, кладе королівні в руки, а сама знов на шийку – скік і замуркотіла: «Мурррр!.. Муррр!..»

Королівна на руку подивилась, а в неї на долоні лежить коштовне каміннячко: зелені смарагди, сині сапфіри, жовтенькі топази, фіалкові аметисти, червоні рубіни, біленькі діаманти... Подає вона їх батькові-королеві:

От за що можна людей прохарчувати, й не сотні, а тисячі!

Король жахнувся-здивувався:

Відкіля це в тебе таке багатство, доню моя мила?

Збігся увесь почет, дивляться, дивують... А кицька на шийці своє заводить: «Мурр... мурр...» Королівна ж – ні пари з вуст, – повернулась і геть пішла.

З того часу харчувала вона всіх, хто б не прийшов, і зодягала всіх, і будувала всім...

От як прийдуть до неї нещасні, королівна побачить їх та й почне плакати. Сльози її замигтять барвистими іскрами в повітрі, а кицька зараз скік – і назбирає багато камінців дорогих, – жодного не промине.

І почали в тому царстві замість грошей коштовні камінці ходити. Хутко не стало в тому королівстві ні жебраків, ні скупих, ні лихих, бо у всіх було всього доволі: і що їсти, і де жити, і в чому походити.

Як не стало більше потреби в камінцях для людей, почала королівна купувати собі на них квіти, які дуже любила. Де б, у якому царстві, в якому королівстві – хоч в Індії, хоч у Китаї – де б не знайшлася яка чудова квітка, все королівна на свої камінці їх міняє. І став у неї такий квітник, що ні словами мовити, ні пером описати. Був там і такий квіт, що раз на сто літ розцвітався; і коли час розцвітання надходив, і пуп’янок його розкривався – лунав наче вибух. Самий цвіт був червоний, як вогонь, а запах од нього йшов такий, що, близько стоячи, голова паморочилася.

Ще були у королівни білі водяні квітки, та такі великі, що Королівна-Крихітка могла плавати в них зі своєю кицькою, як у човні.

Була також у королівни діонея квітка, що ловила й висмоктувала метеликів та мух, які сідали на її листячко.

А ще мала королівна алею з водограїв од самого палацу через увесь квітник. Влітку ці водограї кидали вгору воду й водяна курява висіла по обидва боки в повітрі, як білі серпанки. І коли Королівна-Крихітка йшла межи тих водограїв, прозора курява обгортала й купала її. На тих водограях стояли різні статуї: була там ніч з чорного мармуру з золотими зірочками на убранню; був день-юнак з рожевого мармуру, крізь який, наче крізь яйце, світилося сонце.

Приходить раз до королівни один хлопець обідраний, обшарпаний такий, що страх, і прохає собі камінців коштовних, каже, то йому їсти-пити нічого.

Як же гірко заплакала королівна: вона ж бо гадала, що вже нема нещасливих у їхньому царстві, бавилася собі квіточками своїми, аж тут хлопець бідненький де він узявся?!

І посипалася з її очей незліченна сила іскор-сліз, але Киць-Киць не кинулась їх збирати, як перше. Шерсть на ній настовбурчилась і одразу почорніла, як вугілля. Киць-Киць стрибнула на хлопця, вчепилася йому в волосся, випустила золоті пазурці, яких піхто до цього й не бачив, і почала дряпати йому лице, руки...

Біляночко, Біляночко! – закричала перелякана королівна (так вона звала свою Киць-Киць). – Що тобі таке? Ходи сюди, Киць-Киць!

Але Білянка не послухалася королівни, не перекинулася знов, як перше, у білий комірець, бо королівна забула про наказ феї і назвала кицьку при хлопцеві...

А хлопець із переляку побіг та й побіг, несучи скажену звірючку на своїй голові, і цілу дорогу кицька била його, дряпала й кусала.

Бідна королівна плакала й за кицькою своєю, і за хлопцем. Аж ось з’явилася фея й розповіла, то хлопець покараний по заслузі, бо він сказав неправду: він не був бідний, а, щоб піддурити королівну, порізав свою одежу й вимазав обличчя сажею йому камінців закортіло... Врятує його лише той, хто жодного разу за все своє життя неправди не казав.

Тим часом хлопець біжить, і кричить, і плаче, і благає помочі: «Рятуйте! Рятуйте!»

Зустрівся йому купець і хотів скинути скажену звірючку, але кицька порскнула й заплювала купцеві очі. Він злякався та й утік. Купець той багато неправди робив: мірявши – недомірював, важивши недоважував, людей дурив.

Хлопець біг далі й галасував. Зустрівся йому німий жебрак. Та тільки він хотів скинути звірючку хлопцеві з голови, а кицька як вкусить його за палець!.. Жебрак цей лише вдавав із себе німого, аби людей обдурювати.

Хлопець біг далі та все кричав. А назустріч йому юрба хлопців з школи висипала. Побачили вони котеня з золотими пазурцями – що за звір такий?

– Лови його, лови!

Хотіли схопити кицьку, та не можуть приступитися – кицька всім їм очі так і заплювала, бо один хлопець учителя одурив, – сказав, що заслаб і через те уроку не вивчив, а насправді грався допізна, того й не вивчив; другий збрехав, що товариш у нього перо взяв, а насправді – він сам його загубив; третій вдома хвалився, що п'ятірку з арифметики одержав, а сам двійку схопив, і так усі потроху-потроху, а збрехали.

Тож біжить хлопець і кричить – сам не свій, а назустріч йому панночка молоденька чимчикує. Щічки в неї горять як та калина, волосся на вітрі розвівається – веселенька така, до театру поспішає. Кинулася й вона до хлопця хотіла його визволити, та ба! Котеня як вищириться! Злякалася панночка, втекла..

А яку ж вона провину мала?

Тільки разочок одурила свою стареньку бабусю, не послухалася: не дозволила їй бабуся до театру бігти, щоб не застудилася, вертаючи пізно додому (а таки холодно було). Вона ж побігла ніби через двір до подруги, а сама в театр майнула!..

Ну, просто вже конає хлопець, зовсім знесилився. Цілий день він біг, вже й ніч надворі. Голова од кицьчиних пазурів щемить, лице від подряпин болить, очі від сліз позапухали. Біжить, аж бачить – хатка стоїть, за вікном світло миготить. Він кинувся до вікна: коло столу сидить малесеньке дівчатко і п’є тепленьке молочко з булочкою – мама його на колінах тримає і так напуває. Побачила дівчинка кицьку крізь вікно й закричала:

– Дяй, дяй! Киць-Киць!

Простягла рученята... от віконечко саме й розчинилося, а кицька дівчинці в ручки – плиг!... Дівчинка та ще не вміла брехати, вона тільки й знала, що «мамо, дяй, дяй, мамо, на». Котеня звала «киць-киць», песика «гав-гав», коника «кось-кось», квіточки «махи», булочку «пентелі-тентелі», а себе звала «Іма», хоч насправді звалася Оля. Ото й усі її слова...

Тож зосталася кицька в тієї дівчинки жити-поживати – її потішати. Вдень своїми скоками звеселяла, а вночі казочки казала...

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко"