Читати книгу - "Вигідна угода, англійська казка"

В давні часи у графстві Лінкольншир було заведено між полями і фермами рити канави чи рови.

Жив тоді в Намбі фермер, на ймення Біллі Неш. Справи у нього йшли непогано, і він надумав прикупити собі сусідські землі. Запросили за них зовсім недорого. Правду кажучи, його це дещо збентежило. Але він подумав: значить, така йому вдача випала. І рушив він до міста, щоб уладнати всі справи і підписати купчу. А ввечері пішов подивитися на свою нову землю. Ішов він не поспішаючи, обдумуючи по дорозі, де поставити нову хвіртку, а де через рів перекинути новий місток, – ви, мабуть, знаєте, що свої поля англійці споконвіку обсаджують живими загорожами і для зручності роблять у них хвіртки, бо як же інакше з поля на поле візка перетягти, плуга чи ще що?

Та не встиг він перестрибнути через рів і ступити на свою нову землю, як назустріч йому – ну, хто б ви думали? – сам хвостатий, кошлатий страшидло! Справжній велетень! Руки – не руки, а ручища, довші за голоблі.

– Що це ти тут гуляєш по моїй землі, га? – сердито запитує у фермера кошлатий велетень.

– По твоїй? – тільки й посмів вимовити Неш.

– А по чиїй же? Це моя земля! – загорлав страховисько.

Присіли обидва, щоб з'ясувати, чия ж земля. Фермер Неш сказав, що це його земля і він не поступиться нею. Страховисько каже, що його і він теж поступатись не збирається. Тоді Неш запропонував піти разом до місцевого судді й запитати, чия ж це все-таки земля по закону.

– Ні-і! – запротестував страховисько. – Закон мені не указ. Справедливості від закону ждати нічого!

Сваркам цим кінця не було б, якби страховисько не запропонував, щоб фермер обробив поле, засіяв його, а врожай вони поділять порівну. Неш, звісно ж, подумав, чого це він має все робити сам, а урожай ділити з цим кошлатим виродком, але промовчав. Та дещо все ж у кмітив.

– Гаразд, – сказав він. – Поділимо! Тільки спочатку домовимось, що візьмеш ти: вершечки чи корінчики? І пам'ятай, що угода дорожча за гроші! Щоб потім не відмовлявся.

Страховисько подумав-подумав і сказав, нехай йому будуть вершечки. Так і порішили.

Що ж задумав Біллі Неш? Він скопав поле і посадив на ньому картоплю...

От і вийшло, що коли настала пора ділити врожай, кошлатому велетню дісталося сухе картоплиння.

Розсердився страховисько, замахав кулачищами на фермера, та угода є угода. Він же сам вершечки вибрав. Тут він і поклявся, що наступного року вибере корінчики.

Біллі Неш з радістю погодився. Він зорав поле і засіяв його пшеницею!

І коли настав час ділити врожай, то страховисько розсердився ще дужче. Атож, на його очах Біллі Неш зсипав у мішки золоте зерно, а йому, страховиську, дісталися лише стебла та сухі корінці.

Заревів тоді велетень:

– Ах ти шахрай, щур болотяний!.. – Наступного разу знову посієш пшеницю, а жатимемо разом: ти з одного кінця, я – з іншого. І кожен візьме те, що встигне нажати.

Страховисько міркував так: якщо він дужчий, то встигне все поле вижати, поки фермер тільки почне жати свою половину.

Настала пора, і Біллі Неш розорав поле, засіяв його пшеницею та все не переставав думати, як йому цього р'азу перехитрити страховисько.

А треба вам сказати, що якраз у тих місцях жив один віщун. Він умів передбачати майбутнє та давати розумні поради.

І ось одного вечора, нікому нічого не кажучи, Біллі Неш пішов до цього старця, аби порадитися, як йому вижати пшеницю першим. Старець пробурмотів заклинання, а потім щось шепнув фермерові на вухо, через що той повеселів й повернувся додому.

Наступного дня – хоча то була й неділя – Біллі Неш пішов подивитися на свою пшеницю. Надивившись досхочу, з'ясував, що вона рости вже не буде – лише наливатиметься та дозріватиме. От і пішов просити коваля, щоб той зробив якнайбільше залізних прутів, заввишки зі стебло пшениці.

За кілька днів прути були готові. Біллі відніс їх на поле і повтикав у землю поміж пшеницею, яку мав жати страховисько.

А коли пшениця налилася і обважнілі колоски похилилися, Біллі Неш разом зі страховиськом подалися в поле і почали жати: один з одного кінця, другий – з другого.

Із Неша був добрий жнець,тому він швидко посувався вперед. А страховисько не міг зрозуміти, чого йому так важко жати. Йому часто доводилося зупинятися, щоб наточити серпа, проте не помічав, що разом із пшеницею жне й залізні прути.

Неш знай собі просувається вперед, працюючи серпом, ніби граючись, в'яже снопи й складає їх у копи. Так вони працювали цілісінький день. А надвечір страховисько так втомився, що випустив серпа і зі стогоном повалився на землю.

– Забирай свою погану землю! – закричав він. – І землю, і все, що на ній! Знати її більше не хочу! І бачити її не бажаю!

І побрів геть. Звідтоді він ніколи не з'являвся не тільки на землі Біллі Неша, але й ніде взагалі. Згинув, ніби його й не було.