Читати книгу - "Скам’яніле царство, російська казка"

В якомусь царстві, в якомусь государстві жив собі солдат.

Служив він довго і чесно, а життя солдатське було важке гірке. Набридло, нарешті, солдату і почав він думати – якби йому зі служби піти та іншим ділом зайнятись.

А в цей час саме від царя наказ приходить. Пише цар: «Вибрати з усіх солдатів найсправнішого і найчеснішого і надіслати в палац для особливої царської служби».

Подумали-подумали начальники і вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший – будь-яке царське доручення виконає.

Прибув солдат у палац і просить:

– Скажіть царю: прийшов за його наказом солдат для особливої служби.

І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже;– Беру я тебе до себе, мій сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і дивись в обидва. Якщо доглянеш, хто в сад ночами пробирається,– нагороджу. А не доглянеш – мій меч, твоя голова з плеч.

«Ой,– думає солдат,–попав я з вогню та в полум'я! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, коли не догляну? З головою прощатися доведеться».

Та вже тепер пізно думати. Треба царський наказ виконувати.

Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині; стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається – чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер садом гуляє... До ранку простояв солдат–нікого не впіймав. І дереза на ранок всі цілі.

– Молодець,– каже цар,– от і далі так вартуй!
Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть – слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто? Нікого й другої ночі їв саду не впіймав.

А на третю ніч лихо скоїлося: стояв-стояв солдат на галявині, – стомився. Приліг під дерево та й заснув.

Чи довго він спав, чи мало, – прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половина улюблених царських дерев поламана. А хто поламав, – як узнаєш?

Заплакав солдат:

– Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходи ти б мені, нещасному, в царські сторожі.

Та сльозами лихові не зарадиш. Взяв солдат свою рушницю в руки, прихилився до дерева, стоїть і думає – як би йому від загибелі врятуватись.

І раптом чує він – шум і тріск по саду. Підняв голову бачить: летить між деревами величезний страшний птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом – тільки гілля тріщить, як кине вогненним зором – дерево само, як підкошене, з кореня валиться.

Розлютився дуже солдат.

Прицілився він у птаха і вистрілив... Диким криком закричав' чорний птах. Не вбив його солдат, а лише поранив. Звився він над садом і полетів, гублячи пір'я з підбитого крила.

Кинувся солдат за ним навздогін. Та де йому, пішому, крилатого птаха наздогнати! Звився він за хмари і там пропав.

А солдат іде, пір'я підбирає. І прийшов він на край глибо-кої-глибокої ущелини.

Захотілося йому поглянути, що в тій ущелині на дні є. Все одно страшніше, ніж у царя в катівнях, не буде. Взяв він і стрибнув униз.

А внизу – каміння, урвища. Покотився солдат з камінця на камінець, ледве живий залишився, мало пам'ять не втратив. Докотився він до дна і лежить, віддихатися не може. Тільки другого дня очуняв.

Встав він на ноги, подивився навкруги:

– Невже це яіу підземне царство потрапив?

Дивиться солдат – все під землею, як на землі: дороги лежать, ріки в берегах синіють. Тільки ліси немовби завмерли, – стоять не колихаються; вода в річці не ворухнеться; а дороги всі порожні: ні душі не видно.

– Що за чудеса!

іде солдат підземним царством, по сторонах дивиться, дивується – чому так тихо, так пусто навкруги? Куди ж люди подівались?

І приходить він до великого міста. Коло воріт вартовий стоїть. Підійшов до нього солдат, а вартовий не ворушиться, стоїть, мов кам'яний. Ввійшов у вартівню; там повно людей, хто стоїть, хто сидить, а всі неначе завмерли.

Іде солдат далі. Народу на вулицях повно, та все нерухомі: де хто був, хто як стояв чи сидів, так кожен і зостався; один дрова рубав, руку з сокирою підняв – та так і застиг; другий воду ніс – так і скам'янів з відром у руці.

Дивується солдат, все далі й далі йде. І доходить до царського палацу.

Дивиться – і тут теж душі живої немає. Кімнати багато прибрані, на столах наїдки і напої різні, а навколо порожньо.

Присів солдат, відпочив, закусив і випив. І раптом чує – ніби хтось до ґанку під'їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.

І входить у кімнату чудова дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата – здивувалась.

– Як ти, добрий чоловіче, потрапив сюди?

Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір'ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:

– Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би і нічого не злякався, – тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти та
кого хороброго.

А солдат і відповідає:

– Як не знайти? А я нащо?
Зраділа дівчина:

– Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?

– Не злякаюсь, – каже солдат, – бачити я не можу, як люди кам'яними стали. Шкода мені їх,– Ну, добре, – дівчина каже, – піди спробуй.

Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.

Саме опівночі чує він шум, грім – іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться – ось-ось уб'ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам'янілих, – шкода йому їх.

«Ні, – думає, – не зійду з місця».

А в цей час раптом десь далеко-далеко півні заспівали Значить, ранок близько. І разом все військо із зброєю пропало, неначе в землю пішло.

– Гаразд, – каже солдат, – одна ніч минула. Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан пішов.

Другої ночі страшніший ніж раніше шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їх дула наставлені; вершники скачуть з піками наперевіс – ось-ось розчавлять солдата копитами, цроколять наскрізь. Тут знову півні заспівали – і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.

А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і ві сні йому раніше не снився. Війська і звірі §;икі до нього підступали, пожежа на нього полум'ям ішла, і вода затоплювала,– а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам'яних людей дивиться.

І тільки півні цієї ночі проспівали – пропали вмить всі страхи і залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, за роботу взялися: хто в поле., хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, – застукотіли сокири і молотки, зашуміли голоси, затупали коні.

Ожило скам'яніле царство. Визволив його від чар хоробрий солдат.

Зібрався народ, дякує йому, хвалить.

– Зумів ти, – кажуть, – нас врятувати, будь ти над нами найстаршим.

Оженився солдат на дівчині-красуні і став управляти країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше – для солдатів: пам'ятав, як самому в солдатах важко жилось.