Читати книгу - "Три брати, грецька казка"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: грецька казка
- 185
- 0
- 17.07.23
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жили собі два брати. У них тяжко хворів батько. Перед смертю він розділив між ними своє добро. Старший брат багатів з року в рік, а менший – біднів. Старший брав у руки камінь – і він ставав золотом, менший брав золото – а воно ставало попелом. Не міг більше менший брат терпіти такого життя і вирішив знайти свою долю, щоб дізнатися, чого це вона на нього так заповзялася. Поклав у торбинку хліба, попрощався з дружиною і дітьми та й пішов. Ішов десять днів і десять ночей, аж поки дійшов до лісу-пралісу, який затулив собою навіть сонце.
Тільки хлопець зайшов у ліс, аж назустріч лисиця.
– Добридень! – привітався хлопець.
– Здоров був! Звідки ти тут узявся?
– Шукаю долю,– відповів хлопець.– Може, ти знаєш, де моя доля?
– Ні,– відказала лисиця,– не знаю. У нашому лісі я про неї не чула. Пошукай її в інших краях.
Ішов хлопець ще десять днів і десять ночей, поки опинився біля річки, такої глибокої, що її плескіт, здавалося, котився у безвість.
– Здрастуй, річко!
– Здоров був, хлопче! Звідки ти тут узявся?
– Шукаю долю. Може, ти знаєш, де моя доля?
– Ні,– відповідає річка,– не знаю. У цих краях я не чула про неї. Піди запитай у гори, може, вона знає.
Ішов хлопець іще десять днів і десять ночей, – аж поки дійшов до великої гори, такої крутої, що страшно на неї дивитись.
– Здрастуй,– привітався хлопець.
– Здоров був! – відказує гора. – Що ти тут шукаєш?
– Шукаю свою долю,– відповідає той.– Ти така висока, все бачиш, може, ти знаєш, де вона?
– Знаю! Підеш прямо на схід сонця і там знайдеш свою долю. Хай щастить тобі!
– Дякую,– сказав хлопець і пішов далі.
Ішов тільки прямо, на схід сонця, аж поки опинився біля замку. Надворі він побачив жінку, що розпалювала піч, а поруч неї стояло корито з одежею, решето із зерном. Жінка підкинула дров у піч і, не гаючи часу, пересіяла зерно, потім посадила хліб у піч. А поки він пікся, вона встигла випрати одежу.
Хлопець довго стояв, не зводячи з неї очей.
– Пані,– звернувся до неї,– це ти моя доля?
Жінка подивилася на нього і засміялася:
– Ні, я доля твого брата, а твоя доля у замку відпочиває в кріслі, милуючись золотим яблуком.
– Порадь, що мені робити? – спитав хлопець.– Хіба і я не можу бути щасливим?
Долі старшого брата стало жаль хлопця. От вона й каже:
– Зійди потихеньку по східцях у кімнату, де сидить твоя доля. Там посеред кімнати висить клітка, а в клітці – курка. Відріж вірьовку, хапай клітку і швиденько звідти тікай. Ця курка щодня несе по одному золотому яйцю. Тільки так ти зможеш урятувати свою сім’ю від злиднів.
Менший брат зробив усе, як сказала жінка: піднявся по східцях у кімнату і побачив там молоду жінку, яка гойдалася в кріслі, підкидаючи й ловлячи золоте яблуко. Хлопець потихеньку прокрався на середину кімнати, перерізав вірьовку, схопив клітку і, щоб жінка не збагнула, що до чого, швидко зник з її очей. Попрощався хлопець з долею свого брата та й пішов із кліткою додому. Справді, курка щодня несла по золотому яйцю!
Довго він ішов, скільки ночей перебув у дорозі, стільки золотих яєць знесла йому курка.
– Жінко,– мовив, повернувшись додому, хлопець,– тепер ми врятовані від злиднів.
І про все розповів дружині.
– Дивись, нікому ні слова,– наказував їй,– навіть нашим дітям. Можеш сказати, що успадкували гроші від дядька.
– Добре,– відповіла та.
Її чоловік продав золоте яйце ювеліру, купив на ті гроші будинок, а дітей послав учитися. Сам відкрив крамницю. Став потроху багатіти. Минали роки. Якось крамар захворів. Незабаром він помер. Його дружина нічого не сказала дітям про курку, а невдовзі вийшла удруге заміж.
– Звідки у тебе стільки грошей? – допитувався чоловік.– Адже крамниці вже давно немає.
– Це ще від небіжчика.
– Не бреши, жінко. Якщо не признаєшся, завтра піду від тебе.
Жінка мусила розповісти про загадкову курку.
– Дай її мені! – наказав чоловік.– Я тепер хазяїн, і курка повинна бути моєю.
– Не можу я віддати тобі курку! Це курка моїх дітей і нікого іншого! Це спадщина їхнього батька.
Розсердився чоловік, підбіг до клітки, схопив курку і зарізав її. Жінка у розпачі заридала, та потім зрозуміла, що цим біді не зарадиш, і зварила курку на обід.
– Ти ж дивись, не викинь тельбухи, я їх поїм,– наказав чоловік.
Жінка виклала курку на тарілку, накрила її іншою тарілкою і поставила у судник, а сама пішла провідати сусідку. Повернулися її сини після уроків голодні-голодні. Відкрили судник і знайшли там курку, але не схотіли її їсти, щоб не прогнівити вітчима. Старший з’їв тільки курячу голову, середній – серце, а менший – печінку. Коли повернулася мати, сказали їй про це.
Незабаром прийшов і вітчим, сів їсти, та, побачивши курку без голови, спитав:
– Де голова, жінко?
– її з’їв старший син.
Чоловік розсердився, але не показав цього.
– Тоді дай мені печінку! – А печінку з’їв менший син.
– Тоді дай мені серце! – розгнівано крикнув чоловік.– Гадаю, хоч його ніхто не з їв.
– Серце з’їв середній син,– відповіла жінка Вітчим закричав:
– Хай тільки прийдуть! Я не ручуся за себе!
Залишмо на якийсь час чоловіка і жінку і подивімося, що ж роблять три брати. Вони вже хотіли повертатися додому, коли той, що з’їв серце, каже:
– Брати мої, ми не повинні повертатися додому, бо наш вітчим щось зле надумав. Я це напевне знаю.
– Звідки ж ти знаєш? – спитали брати.-– Відтоді, як я з’їв серце, я знаю все, що діється у людських серцях.
– А я,– мовив старший,– відтоді, як з’їв курячу голову, став розуміти багато більше, ніж раніше. Я ніби став мудрішим.
– А я такий же, як і був,– сказав менший брат, той, що з’їв печінку.– Коли ти кажеш, що вітчим зле надумав, то куди тепер підемо?
– Підемо далеко, в інші краї,– відповів старший,– тільки треба передати матері, щоб прийшла попрощатися з нами.
Тайкома вони сповістили матір, і та прийшла. Попрощалися вони з матір’ю та й покинули рідні місця. Ішли та йшли, аж поки стемніло. Посідали під деревом, з’їли по скибці хліба й полягали спати. Вранці менший хотів покласти до торби подушку, а там – сто золотих монет.
– Це, мабуть, щоб і я не ображався на долю,– засміявся хлопець.– Один серед нас мудрий, другий – знавець людських душ, а я знайшов гроші. От якби так щодня!
– Щоранку ти знаходитимеш сто золотих у себе під подушкою,– сказав середній брат.
Знову вони рушили вперед. Ішли кілька днів і зупинилися на роздоріжжі. Там були три дерев’яні таблички. На одній було написано: «Сюди йде і повертається», на другій: «Сюди йде і не повертається», на третій: «Сюди йде – повертається і не повертається».
– Тут, брати мої,– сказав мудрий,– наші дороги розходяться.
– Так,– сказав знавець людських душ,– Згодом ми обов’язково зустрінемося.
Перші двоє вибрали собі перші дві дороги, а меншому припала третя. Двоє братів подорожували з країни в країну, і сталося так, що скоро вони зустрілися. А що один був мудрий, другий – знавець людських душ, то їх швидко полюбили люди і йшли до них за порадами. Вони купили гарний будинок з мармуровими сходами, який люди назвали «справедливий суд». Незабаром вість про найкращих суддів рознеслася по інших країнах, близьких і далеких. І всі йшли до них за порадами. А менший брат, який з’їв печінку, попав у якусь велику країну. Коли стемніло, він почав шукати, де б переночувати. По дорозі зустрів бабу. – Не скажете, де тут можна переночувати?
Баба уважно подивилась на нього та й каже:
– А в мене житимеш? Я стара, бідна, але хатка в мене чисто прибрана. Тобі буде добре і мені.
– Згода,– відповів хлопець.
Жив хлопець у баби; щоранку він знаходив у себе під подушкою сто золотих. Зажили вони. Він давав бабі на харчі, купував одяг, взуття і всяку всячину. Раз на дорозі хлопець знайшов портрет. Роздивився його. А там дівчина – гарна-прегарна! Приніс він портрет додому.
– Чи не знаєте, бабуню, хто ця гарна дівчина? – спитав він.
– Ой-ой-ой-ой-ой, синку! Викинь її з голови і більше не згадуй про неї. А коли почуєш, що інші говорять про неї, відвертайся, а ще краще – тікай звідти– Але хто вона? – допитувався хлопець.– Ви її знаєте?
– Чому ж не знаю! Це дочка нашого правителя, паскудне дівча! Скільки вона людей погубила! Батько її який уже добрий чоловік – і то ради не може дати.
– Чому, бабуню?
– Тому, що вона дуже красива. Це стало відомо по всіх країнах, от і їдуть сюди царевичі, принци, рицарі свататись. Та де там! Вона загадує їм такі загадки, що ніхто не може відгадати; тоді всіх їх страчують. Не думай про неї, хлопче, викинь той портрет і займайся своїми справами. Хлопець нічого не відповів, а портрет заховав у своїй кімнаті. Минуло три дні, а на четвертий рано-вранці пішов хлопець до палацу владики і попросив, щоб той його прийняв. Скоро двоє слуг повели його до царя, який сидів у оточенні радників.
– Що ти хочеш? – ввічливо спитав цар.
– Владико, я хочу відгадати загадку твоєї доньки і одружитися з нею.
Почувши це, цар схилив голову.
– І тобі не жаль, хлопче, своєї молодості? – спитав він.– Я бажаю тобі тільки добра. Йди звідси і більше не приходь.
Але хлопець просив, щоб усе ж прийшла його дочка.
Забив барабан, і все місто затрусилося від страху.
– Ще якийсь парубок розстанеться сьогодні зі своїм життям,– з болем говорили люди.– Жаль його молодості, ой як жаль!
У великій залі палацу зібралися всі вельможі міста й придворні. Пригнічений цар сів на трон. Потім увійшла його дочка, гарна, як русалка, в сто разів краща, ніж на портреті – зала аж засяяла. Глянула вона на парубка і зрозуміла, що перед нею не царевич, не принц, і, змінившись на лиці, швидко сіла в своє крісло.
– Яке дерево ніколи не засихає й має два види плодів: білі-білісінькі й чорні-чорнісінькі.
Хлопець задумався. Дівчина зміряла його суворим поглядом, і всі довкола затамували подих. Раптом хлопець усміхнувся.
– Дерево, яке не засихає ніколи – це рік! – вигукнув він.– А два види плодів – це ніч і день. Білі плоди – дні, чорні – ночі.
Всі раділи, цар сміявся і плакав; заграв оркестр, окличники вийшли оголосити, що загадку' відгадано і дочка царя вийде заміж за юнака.
Все місто облетіла радісна звістка. Але дівчині не сподобався парубок, от вона і каже годувальниці:
– Я погубила стільки принців і царевичів, а тепер треба виходити заміж за цього нечупару?
Але як там не було, скоро відгуляли весілля. Подружжя поселилося в замку, що стояв за містом, аби перебути там літо. Молода дружина помітила, що її чоловік щоранку знаходить сто золотих монет під подушкою, й почала допитуватись, як та чому. Але той мовчав. Та дружина не відступалася, і він зрештою виказав свою таємницю.
– Приготуй такого зілля,– сказала дружина годувальниці,– щоб, коли чоловік його нап’ється, вийшла із нього печінка, яку він з’їв.
Годувальниця приготувала зілля, а та, розбавивши його вином, подала чоловікові. Він випив вино і знепритомнів, а печінка тим часом вийшла із нього. Вимила золоту печінку дружина і проковтнула. А чоловіка, за її наказом, кинули у прірву. Повернувшись додому, вона сказала батькові, що чоловік номер, ще й заплакала. Та парубок був живий, тільки добряче забився. Скоро він прийшов до тями, але не міг зрозуміти, що з ним трапилось. Потім пригадав вино і нудоту. Він усе зрозумів.
– Ну, злодійка! Але нікуди вона від мене не втече!
Він поволі вибрався із прірви. Був дуже голодний і почав роздивлятись навкруги, що б його з’їсти. З їв кілька плодів інжиру, що ріс поруч,– і відразу обернувся віслюком- Горе та й годі! – тільки й мовив хлопець.– Який я нещасний!
Сів на камінь та й заплакав. Невдовзі йому знову захотілося їсти. А поруч росло інше дерево, всипане білими стиглими плодами.
«Гірше не буде»,– подумав він і з’їв білий плід.
Але що це? Він знову став самим собою. Раптом хлопцеві сяйнула думка. Він зробив два кошики і, наповнивши їх чорними й білими плодами, пішов у місто. Зупинився неподалік від палацу, вигукуючи:
– Інжир, чудовий інжир!
За цей час у хлопця виросла борода, і його важко було впізнати.
– Інжир, солодкий інжир! – доносилося до палацу.
Царева донька якраз сиділа в саду і, почувши про інжир, вийшла купити собі солодких плодів, бо в їхньому саду інжир ще не дозрів.
– Твій інжир добрий? – спитала вона.
– Чи добрий? Ось покуштуй!
Він дав їй чорний плід інжиру. Дівчина з’їла його і перекинулась на віслюка. Звичайно, з сідлом і вуздечкою. Навантажив хлопець віслюка кошиками та й поїхав дорогою, вигукуючи: «Інжир, інжир!» Людям він продавав тільки білий інжир. Пропала царева донька. Затужив цар, розіслав своїх людей по інших містах, та марно. Ніхто не міг її знайти. Якраз тоді стало відомо й тут про двох братів: мудрого і знавця людських душ. Цар поїхав дізнатися і про свою дочку. Хлопець теж почув про двох братів і собі поїхав туди на віслюку. Довго їхав до них . Нарешті доїхав. Зраділи брати меншому братові.
– Хочете, я розкажу вам про свої пригоди? – спитав менший брат.
– Ми вже знаємо,– сказали ті.– Почекай, завтра приїде сам цар. Побачиш, що то буде.
Другого дня до двох мудреців приїхав цар зі своїм почтом. Ті прийняли його у великій залі, запросивши сюди й мудреців із інших міст. Останнім зайшов хлопець із віслюком.
– У мене є дочка, гарна, як квітка,– почав цар,– але вона раптово пропала. Чи не допоможете моєму горю, мудрі люди?
– Чого ж, допоможемо! – каже знавець людських душ.– Не хвилюйся, твоя дочка біля тебе, але спершу я розповім вам повчальну історію.
І розповів історію свого меншого брата.
– Бачиш цього віслюка? – звернувся він до царя.– Це і є твоя дочка.
Не повірив цар його словам і дуже розгнівався. Тоді менший брат дав віслюку білий плід інжиру, і дочка царя стала сама собою. Цар ледве не втратив глузду, коли побачив дочку.
– Доню, це правда?
Ні! Мій чоловік помер. Це торговець-негідник дав мені плід інжиру, і я втратила людську подобу. Стратьте його!
Але той відкрив своє лице і повернувся до дружини.
– А тепер ти мене впізнаєш? – спитав.
– Чоловіче мій любий! – зашарівшись, вигукнула та і впала йому в ноги.
– Віддай печінку! – наказав менший брат.
Дочка царя віддала печінку. Тоді старший мудрець сказав:
– Вона не завдала великої шкоди нашому братові, і ми її прощаємо. А ти, царю, спробуй зробити із неї добру людину.
– Вона в мене сидітиме під замком разом з годувальницею, аж поки покається. А вам спасибі, добрі люди!
І цар поїхав додому, а брати зажили щасливо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три брати, грецька казка», після закриття браузера.