Читати книгу - "Ламброс і Маруліца, грецька казка"

На околиці міста в маленькій хатині жили чоловік та жінка з двома дітьми – Ламбросом та Маруліцою.

Якось, коли стояли морози, мати й каже дітям:

– Любі мої, наш батько дуже хворий, а топити в хаті нічим. Підіть у ліс і нарубайте дров, бо я не можу залишити батька.

Діти взяли мотузку, сокиру й подались до лісу. Та незабаром пішов такий сніг, що вони збилися з дороги. Першою це збагнула Маруліца.

– Де ми? – спитала вона.– Я не бачу дороги.

– Ось вона,– відказує Ламброс,– тільки снігом прикидана. Пройдімо ще трохи – і ти побачиш, що ми правильно йдемо.

Ішли вони, йшли, коли бачать – щось на снігу ворушиться. Підійшли ближче – аж то білка б’ється в капкані.

Діти нахилилися над нею.

– Не бійся, білочко,– сказала Маруліца,– мій брат визволить тебе, і ти знову будеш стрибати, як і раніше.

– Справді? – зраділа білка.

– Авжеж,– мовив ЛамбросВін розімкнув капкан і визволив білку. Вона стрибнула на дерево.

– Дякую! – крикнула дітям.– Я цього ніколи не забуду!

Пройшли вони ще трохи і опинилися в пралісі, що не мав кінця-краю. Діти почали рубати сухі гілки. Але коли зібралися додому – побачили, що їхні сліди прикидав сніг. Ламброс і Маруліца злякалися. Як же їм іти назад?

Стали вони ходити сюди-туди, шукаючи якоїсь стежки, але чим більше ходили, тим більше заплутувались у хащі.

Раптом діти побачили хатину і попрямували до неї. Вони мріяли хоч трохи погрітися.

Заходять – а там баба вечерю варить,– Здрастуйте, бабусю,– сказав Ламброс.– Дозвольте погрітися у вас.

– Сідайте і скуштуйте моєї юшки. Сідайте! – весело мовила баба. То була відьма. Вона одразу зметикувала, що треба робити.

Діти, повечерявши, задрімали біля вогню. А відьма взяла й позамикала їх у дерев’яні клітки, а сама пішла спати.

Прокинулися бідолахи та й ну просити:

– Бабусю, випустіть нас, ми повинні принести додому дров і натопити хату, бо наш батько дуже хворий! Відпустіть нас додому!

Відьма підійшла до клітки Ламброса і засміялася:

– Звідси ви ніколи й нікуди не вийдете! Вигодую вас, а потім засмажу в печі,І насипала їм по тарілці смачної юшки, а сама пішла з дому.

– Ох, які ми нещасні! – мовив Ламброс.– В іаку халепу вскочили!

– Спробуй виламати дерев’яний прут,– каже Маруліца,– а потім і мене визволиш.

Хоч як силкувався Ламброс, нічого зробити не міг,– Дуже міцна клітка,– зітхнув він.

Плакали діти, ридали, та що з того! Виголодалися й почали їсти юшку.

Аж тут з’явилося горобеня.

– Не їжте цієї юшки! – мовило воно.– Вам не можна гладшати. Послухалися діти горобеняти. А відьма, побачивши повні тарілки,насипала ще по тарілці.

– Ану з’їжте мені все! – наказала вона.– А то буде вам непереливки!

Перелякалися Ламброс. і Маруліца, виїли по дві тарілки юшки.

А відьма, рада-радісінька, пішла собі спати.

Вранці вона налила велику миску юшки та й каже:

– Нехай тільки до мого приходу не з’їсте!

І пішла з дому.

Діти знову почали плакати. Аж тут з’явилася білка.

– Ламбросе, Маруліцо! – пропищала вона,– Де ви?

– Білочка! – здивувалися діти.– Як ти тут опинилась?

– Почула про ваше горе і прийшла.

Білка почала гризти дерев’яні прути клітки, у якій сидів Ламброс, Скоро вона визволила його.

– Визволяй і мене! – радісно крикнула Маруліца.– Ми втечемо звідси!

– Ні,– каже Ламброс,– якщо ми втечемо і залишимо відьму, вона те саме може зробити і з іншими дітьми. Спочатку треба її провчити.

– А як? – спитала Маруліца.

– Не знаю. Треба подумати. Дякуємо тобі,– мовив він до білки,– а тепер тікай звідси, щоб відьма тебе не застала.

Білка зникла, а Ламброс зайшов знов у клітку і приставив дерев’яні прути так, аби не видно було, що вони перекушені.

Та незабаром прийшла до них друга баба.

– Моя двоюрідна сестра вдома? – спитала дітей.

– Ні, але має скоро прийти.

– Я не можу її чекати. Коли вона прийде, скажіть, що я принесла їй меду. Сестра буде дуже рада, вона понад усе на світі любить мед.

І пішла.

Ламброс сховав мед під ліжко, а потім затопив піч. Накидав туди дров, і піч стала, як розпечене залізо.

Почувши, що повертається відьма, хлопець закрив піч заслінкою й повернувся в клітку.

– Як ся маєте, любі мої? – переступивши поріг, спитала вона й зайшлася злим сміхом,– виїли юшку?

– Виїли,– відповів Ламброс,– бачите, миска порожня. Недавно заходила ваша сестра і принесла меду.

– Мед? – закричала відьма.– Де він?

– У піч поставила,– відповів Ламброс.

Відьма підбігла до печі, а Ламброс, вибравшись із клітки, навшпиньках покрався за нею слідом. І тільки та відкрила заслінку, щоб узяти мед, Ламброс штовх її в ніч! Ще й закрив заслінкою.

Відьми як і не було: згоріла дотла.

Звільнив Ламброс із клітки сестричку та й каже:

– Ходімо додому! Батько й мати, мабуть, уже не знають, що й думати. Відьми немає! Вийшли вони – коли бачать, щось накрите лежить у дворі.

– Що там? – спитав Ламброс.

– Відкрий, подивимося.

Відкрили – а там повно золота. Діти набрали золота, скільки могли донести, і пішли додому. Сніг уже давно перестав. Вони знайшли дорогу й незабаром добралися додому.

Як же зраділи батько й мати! Вони вже й не думали, що побачать своїх діточок живими.

Ламброс розповів батькам, як вони перехитрили відьму, а потім виклав золото на стіл. Батьки дивувалися з розуму своїх дітей. І більше злиднів вони не знали.