Читати книгу - "Братове весілля, угорська казка"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: угорська казка
- 222
- 0
- 20.08.23
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слухайте-но, діти, уважно, я розкажу вам, як ми готувались до братового весілля.
Я тоді був іще зовсім маленьким. Хочете вірте, а хочете – ні, але тоді я ще бігав по хаті в пелюшках. Одного разу кажуть мені батьки:
– Піди-но, синку, до млина, треба змолоти на пшеничне борошно дев’ять каменів. Брат твій жениться, то хай буде на весіллі пирогів досхочу.
– Піду, тату, чого б не піти,– кажу і встромляю голову в ярмо, вилажу з трьома торбами на горище, витягаю відразу дев’ять мішків пшениці, несу їх, наче пух, на подвір’я, кидаю одним махом всі дев’ять мішків пшениці на віз, біжу до воловні, веду до воза волів.
Але ні один, ні другий віл не пам’ятає, де його місце. Я, не довго думаючи, беру того вола, що стоїть ліворуч, і запрягаю праворуч, а того, що стоїть праворуч, запрягаю ліворуч,– і, хоч як це дивно, вони добре спарувались.
І я поїхав до млина. Зупиняю волів уже на подвір’ї млина, встромляю перед волячими мордами в землю пужално, заходжу собі в млин та й гукаю мельника, щоб допоміг мені повносити мішки з пшеницею.
Але не було там ані живої душі. Заглядаю я під ліжко, заглядаю й під припічок. Все вже оглянув, аж бачу – зелений глечик не висить на місці, на цвяху. То я собі й подумав, що, мабуть, весь млин пішов збирати суниці, отже, даремно я його тут шукаю. Поки він повернеться, я й посивію. Закидаю я ноги на плечі, біжу в ліс, вирубую здоровенну довбню і починаю шукати млин.
І що ж? Млин, смиренна його душа, справді сидить собі під кущем і спокійнісінько збирає суниці.
«Стривай, млине, провчу я тебе»,– сказав я й замахнувся на нього довбнею. Але не встиг я його вдарити, як млин загуркотів усередині. Це, певно, почав він з переляку молоти моє зерно. Я не розгубився і не роззявив рота, а протискуюсь збоку поміж жорна.
За мною полізли всі кущі й папороть, що були в лісі. Вони зовсім не постраждали, а мені подряпало ніс, лоб і щоки, пом’яло голову, подряпало руки й ноги.
Я, не довго думаючи, зриваюсь на ноги і щодуху біжу на подвір’я млина. Та чи чули, чи бачили ви таке диво? Поки я ходив за млином, з пужална виросло таке височенне дерево, що верхівкою аж небо підмітало, а верхню гілку обсіла сила-силенна граків. Вони зчинили такий галас, що через них я й гуркоту млина не чув. Та дарма. Мені не треба двічі казати одне – лізу на дерево. Не журіться, знесу я звідти стільки граченят, що на весілля вже нічого більше й не треба буде.
Швидко збираюсь на самісіньку верхівку. Встромляю руку в одне гніздо, де щебечуть граченята, але рука не пролазить всередину, пробую проштовхнути голову – пролізла. Напихаю я собі повнісіньку пазуху граченят, хочу витягти голову з гнізда – не лізе. Але я не з тих, що розгублюються. Біжу мерщій додому, приношу свою маленьку сокирку і вирубую з гнізда голову. Гаразд. Лізу вниз. Ого! Лізу, але не можу. Гукаю мельника:
– Дядьку-батьку, зніміть мене звідси!
Та мельник подумав, що я зголоднів, і посилає мені коржів.
– Ех, дідько б тебе взяв! – кажу я тоді хлопчиську.– Хіба я винен, що не можу злізти?
Метнувся хлопець, виніс із комори діжку з висівками і подав мені її на вірьовці нагору.
Я час не гаю, а беру ті висівки й плету з них вірьовку. Спускаю я її, щоб подивитись, чи дістає вона до землі. І що ж? Не дістає. Я згинаю вірьовку вдвоє, і тоді вона вже торкнулась самої землі. Починаю спускатися по вірьовці. Але поки я спускався, нагорі миша перегризла вірьовку, і я почав падати. Та куди там мені впасти... Поки я злазив, граченята оперились у пазусі та й понесли мене за сім морів та океанів.
Саме тоді, коли я пролітав над річкою Олт, внизу прали білизну жінки.
Побачили вони мене і від здивування сплеснули руками. Мовляв, дивіться, он у небі дитя летить!.. Зчинився лемент, щось вигукували на все горло, але граченята так голосно каркали, що я нічого не чув.
Мені здалось, що жінки наказували, аби я висмикнув з штанів сорочку. То я й висмикнув її. А пташенята – фррр! – полетіли світ за очі. А я – шубовсть у річку! Плюхнувся я так, що вся вода з річки виплеснулась. Коли вода знову збігла на місце, на лузі було стільки риби, що цілих три тижні народ з Гаромсека носив оту рибу додому.
Ой і дурна ж моя голова! Я зовсім забув, що тато послали мене до млина. Що ж це тепер буде? Як я на млин потраплю?
На превелике моє щастя, побачив я на лузі коня. Підходжу до нього. І ви гадаєте, що він чекав мене? Ні – пішов собі. Я схопив його за хвіст і гукаю:
– Стій-но, конику мій!
Сідлаю я сірого коня і мчу, аж земля двигтить. Та ось лечу я на гнідому й бачу, що в фруктовому садочку гілки аж гнуться від рясного врожаю. Зупиняю я сірого, зіскакую з карого і прив’язую до стовбура гнідого, хочу перелізти через тин, але не можу. Хапаюсь я за волосся і перекидаюсь через тин. Трушу сливу, падають яблука, збираю всі горіхи і напихаю грушами повну пазуху. Але поки я збираю фрукти, почала мене мучити спрага. Трохи-трохи не вмер. Іду я і бачу: на полі люди хліб жнуть, Я й питаю:
– Скажіть, будьте ласкаві, де тут можна води напитись?
Люди сказали, де криниця. Іду туди, та ба: замерзла криниця! Я пробую розбити лід ногою, пробую каменем, та розбити ніяк не можу. Розгнівався я, знімаю з шиї голову і з усіх сил кидаю її об лід. Не витримав лід – проломився. Я напився води – скільки в черево влізло.
Тоді повертаюсь до сірого, сідаю на карого й лину на гнідому.
Ідуть назустріч двоє чоловіків і кажуть мені:
– Ей, хлопче, де ти загубив свою голову?
Мацаю я собі спину, шию і бачу, що голови справді немає. Швидко завертаю і їду за головою.
Що ж робить моя голова? Вона зробила собі з глини поперек, ноги й руки і весело ковзає на льоду. Я теж умію ковзатись, тож гайда за головою! Проте ніяк не можу наздогнати голову.
– Стій, голово! – кажу їй.– Я все одно хитріший за тебе.
Швидко ліплю з глини гончака, нацьковую його на голову, і пес умить піймав її. Я кладу її на місце і – хоп-ля-хоп! – біжу назад, до сірого, сідаю на карого і мчу на гнідому з гори і крізь гору так, аж курява знялася. Поки я примчав до млина, там уже був батько, мати, брати і сестри.
Стояли вони й оплакували мене,
– Синку мій, лебедику мій, де ти дівся?
– Не бідкайтесь, мамо,– кажу їй – я тут; погана сокира не загубиться.
Поклали ми дев’ять мішків борошна на віз, поїхали додому, взяли з собою й млин та влаштували таке весілля, аж хата двигтіла.
Хто не вірить, хай перевірить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Братове весілля, угорська казка», після закриття браузера.