Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан Романов відкрив двері і впустив у хол мерії запахи пізньої осені, вологого листя та вуличної їжі.

Він перемахнув через три сходинки, кивнув охоронцю і зупинився біля ржавого ліфта. Чортова кнопка працювала з перебоями, і Богдан відчував, що одного разу доведеться йти на сьомий поверх сходами. Колись точно, але… Не сьогодні. Втім, злощасна кнопка принесла йому вже чимало неприємностей, буквально вчора спрацювала лише на другому десятку спроб, і Богдан, як ідіот, тиснув і тиснув на неї, поки хлопці з управління архітектури вдавали, що «все нормально, без проблем», дивлячись в різні боки.

— День добрий, Богдане Олександровичу, — двері ліфта розкрилися, і в Богдана мало не врізалася Надія Степанівна.

Нудотно-люб’язна, носить рожеве і фальшиво посміхається, показуючи золоту пломбу.

Богдан пропустив її, увійшов, натиснувши на сімку, і притулився до стіни.

Чого-чого, а енергії в його тілі не було навіть вранці.

З того самого часу, як Богдан зайняв крісло мера одного великого міста два місяці тому. Два місяці та одинадцять днів, якщо точно – він рахував, не знаючи, навіщо. Час минав, дні збігали з карколомною швидкістю, а нова робота зрозумілішою не здавалася.

До Богдана в кабінет так звані радники цілими натовпами ходили, вивертали кишені рекомендацій, зминаючи губи в лицемірних посмішках. Деколи Богданові здавалося, що всі чекали від нього чогось конкретного, вже визначили шлях і стратегію роботи нового мера, а от він залишався сліпим як кошеня в темній кімнаті.

— Привіт, Зіно, — привітався він із секретаркою.

Вона подивилася на нього, смикнула головою у вітальному жесті. Красива, наче з картинки.

Вони б закрутили роман, якби Богдан мав відповідну орієнтацію. Але він, якщо часом і заглядався на високі груди та стрункі стегна Зіни, виключно як поціновувач краси людства. По-справжньому його заводили чоловіки. Заводили, хвилювали і дарували несамовиті ночі з шаленими оргазмами. Все те, по чому він зголоднів за час вимушеного політичного целібату. З нинішнім статусом Богдану доводилося задовольнятися порнороликами та іноді дозволяти собі секстинг з таємного анонімного профіля.

— Богдане Олександровичу, Лідія Кірєєва записалася на дев'ять тридцять.

«Господи, дай мені сил запам'ятати всі їхні імена», — подумав Богдан.

Зіна, ніби відчувши, уточнила:

— Соціальний сектор.

— Дуже дякую, — приклав він долоню до грудей.

На відміну від інших, Зіна не дивилася на Богдана, як на ідіота.

«Він такий зелений, недосвідчений…» — зітхали в мерії, не особливо дбаючи, щоб він не почув.

Богдан сприймав свій офіс як басейн з акулами, де кожен другий планував скористатися його слабкістю.

Значить, слабкість показувати не можна.

— Я принесу каву з вершками, — кинула йому услід Зіна.

Увійшовши до кабінету, Богдан одразу розкрив штори, щоб усередину потрапило більше світла. Він терпіти не міг тьмяну, сіру погоду, а в місті весь тиждень через низькі хмари було як у сутінках. Зіна поставила каву, пішла, і Богдан взявся за щоденний ранковий ритуал: переглянув папери на підпис, перевірив пошту, що накопичилася, взявся складати промову для анонсу на телебаченні.

Тоді до Богдана і долинув тихенький голос Зіни — вона з кимось вела діалог у приймальні.

Хвилинна стрілка перевалила за сімку. Він поправив краватку якраз вчасно — через секунду двері відчинилися, і Зіна нагадала Богданові про свою, мабуть, єдину ваду — звичку забувати стукати.

— Богдане Олександровичу, Кірєєва.

— Хай заходить.

Зіна пропустила велику пані в пальто, з чорною масивною сумкою і з’єднаними на грудях руками. Під впливом незрозумілого пориву — ніби королівську особу приймав, не менше — Богдан скочив на ноги, а потім зрозумів, що саме зробив. Він відсунув для гості крісло.

— Дякую, що прийняли мене.

— Зіна не сказала, по якій ви справі.

Насправді, він і не питав.

Богдан дозволив словам повиснути в повітрі, щоб змусити Кірєєву якнайшвидше дійти до головного.

— Одразу за роботу? Поважаю такий підхід. Коли я працювала у дитячому будинку, ну тому, що на «Ластівці»…

— Лідо… — Богдан сподівався, що правильно згадав її по батькові, — Анатоліївно, хочу попередити, що через десять хвилин в мене нарада, у наших з вами інтересах встигнути все, так? Швиденько.

— Розумію, у вас стільки обов'язків…

Вона посміхнулася, не залишаючи сумнівів, що глибоко вражена спробою випхати її з кабінету.

Дістала папку.

— Пам'ятаєте, я говорила про програму «Помічник для мера»?