Читати книгу - "Чарівна каблучка, російська казка"

У якомусь царстві жили собі дід і баба, і був у них син Мартинко. Усе життя дід був мисливцем, бив звіра і птицю, із того жив і сім’ю годував. Настав час – захворів дід і помер. Залишився Мартинко з матір’ю, потужили-поплакали, та нічого не вдієш: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і проїли весь хліб, що в запасах був.

Бачить баба, що їсти більше нема чого, треба гроші брати, а дід залишив був їм двісті рублів. Дуже не хотілося їй скарбничку починати, та хоч як кріпилася, а починати мусила – не вмирати ж з голоду! Відрахувала сто рублів і каже синові:

– На тобі, Мартинку, сто рублів, піди попроси в сусідів коня, їдь до міста і купи хліба. Дасть Бог, якось зиму переб’ємось, а навесні будемо роботу шукати.

Мартинко випросив воза з конем і поїхав до міста. Їде він повз м’ясні лавки – галас, лайка, натовп людей. Що таке? А то м’ясники упіймали мисливського собаку, прив’язали до стовпа і б’ють його палицями – собака рветься, скавчить, відгризається… Мартинко підбіг до тих м’ясників і питає:

– Браття, за що бідного пса так б’єте немилосердно?

– Як же його не бити, – відповідають м’ясники, – коли він цілу тушу яловичини зіпсував!

– Годі, браття! Не бийте його, краще продайте мені.

– Згода, купи, – каже якийсь мужик жартома. – Давай сто рублів.

Мартинко дістав з-за пазухи сотню, відав м’ясникам, а собаку відв’язав і взяв із собою. Пес почав до нього лащитись, хвостом так і виляє: розуміє, значить, хто його від смерті порятував.

Ось приїжджає Мартинко додому, мати одразу й питає:

– Що купив, синку?

– Купив собі перше щастя.

– Що ти брешеш! Яке там щастя?

– А он, Журка! – і показує їй собаку.

– Більше нічого не купив?

– Якби гроші лишились, може, й купив би, тільки вся сотня за собаку пішла.

Баба почала сваритися:

– Нам, – каже, – самим їсти нема чого, сьогодні останнє борошно в засіках повимітала й коржика спекла, а завтра й того не буде!

Наступного дня дістала баба ще сто рублів, віддала Мартинку й каже:

– На, синку! Їдь до міста, купи хліба, а на вітер грошей не викидай.

Приїхав Мартинко до міста, почав ходити вулицями і придивлятися, і трапився йому на очі злий хлопчисько: упіймав кота, зачепив мотузкою за шию і тягне на річку.

– Зажди! – закричав Мартинко. – Куди Васька тягнеш?

– Хочу його втопити, проклятого!

– За яку провину?

– Зі столу пирога потягнув.

– Не топи його, ліпше мені продай.

– Гаразд, купи. Давай сто рублів.

Мартинко не вагаючись поліз у пазуху, дістав гроші й віддав хлопчиську, а кота посадив у мішок і повіз додому.

– Що купив, синку? – питає його баба.

– Кота Васька.

– А більш нічого не купив?

– Якби гроші лишились, може, й купив би що-небудь іще.

– Ой ти ж телепень! – закричала на нього баба. – Забирайся геть із дому, шукай собі хліба по чужих людях!

Пішов Мартинко до сусіднього села шукати роботу. Іде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:

– Куди, хлопче, йдеш?

– Іду в найми проситися.

– Іди до мене. Тільки я робітників без угоди беру: хто в мене прослужить три роки, того й так не ображу.

Мартинко погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював. Настав час розрахунку, кличе його господар:

– Ну, Мартинку, йди – отримуй за свою службу.

Привів його до комори, показує два повні мішки й каже:

– Який хочеш, той і бери.

Дивиться Мартинко – в одному мішку срібло, а в іншому пісок, і задумався: «Це все не просто так! Хай краще моя праця пропаде, а я таки спробую, візьму пісок – що з того вийде?»

Каже він господарю:

– Я, отче, вибираю собі мішок із дрібним пісочком.

– Ну, хлопче, воля твоя. Бери, коли сріблом гребуєш.

Мартинко закинув мішок на спину й пішов шукати іншого місця. Ішов, ішов і забрів до темного дрімучого лісу. Посеред лісу галявина, на галявині вогонь горить, у вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці сказати. Каже красна дівиця:

– Мартине, вдовиний сину! Якщо хочеш добути собі щастя, порятуй мене: засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.

«А й справді, – подумав Мартинко, – як тягати отаку ношу, краще людині допомогти. Невелике багатство – пісок, цього добра всюди багато!»

Кинув мішок, розв’язав і почав сипати. Вогонь за мить погас, красна дівиця вдарилась об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обкрутилася кільцем навколо шиї. Мартинко злякався.

– Не бійся! – сказала йому змія. – Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство – підземне, там мій батенько царствує. Як прийдеш до нього на двір, буде він тобі давати багато золота, і срібла, і самоцвітного каміння. Ти нічого не бери, а попроси в нього з мізинця каблучку. Та каблучка не проста: якщо перекинути її з руки на руку – вмить з’являться дванадцять молодців, і хоч що їм накажеш, усе за одну ніч зроблять.

Вирушив добрий молодець у путь-дорогу. Далеко чи близько, довго чи швидко – підходить до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Ту т зіслизнула з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і зробилася знову красною дівицею.

– Іди за мною! – сказала красна дівиця і повела його під той камінь.

Довго йшли вони підземним ходом, раптом замаячило світло – усе світліше й світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі прекрасний палац стоїть, а в палаці живе батько красної дівиці, цар того підземного краю.

Заходять подорожні до палат білокам’яних, зустрічає їх цар ласкаво.

– Здрастуй, – каже, – доню моя мила! Де ти стільки років пропадала?

– Тату мій любий! Я би зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від неминучої злої смерті врятував і сюди, в рідні місця, привів.

– Дякую тобі, добрий молодче! – сказав цар. – За твою доброту нагородити тебе годиться. Бери собі і золота, і срібла, і каміння самоцвітного, скільки душа забажає.

Відповідає йому Мартин, вдовиний син:

– Ваша царська величносте! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні каміння самоцвітного. Як хочете нагородити, дайте мені каблучку зі своєї царської руки, з мізинця. Я парубок холостий, стану на каблучку частіше поглядати, стану про наречену подумувати, тим свій смуток розганяти.

Цар зняв свою каблучку, віддав Мартинові:

– На, володій на здоров’я! Та дивись нікому про каблучку не розповідай, а то сам на себе велику біду накличеш!

Мартин, вдовиний син, подякував цареві, взяв каблучку і трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Далеко чи близько, довго чи швидко – повернувся додому, знайшов свою матір стареньку, і стали вони жити-поживати, горя не знавати.

Надумав Мартинко одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.

– Іди, – каже, – до самого царя, сватай за мене царівну.

– Ой, синку, – відповідає стара, – знайся кінь з конем, а віл з волом. А то бачиш, що надумав! Ну чого мені до короля йти? Звісна річ, він розсердиться на мене і накаже тебе стратити.

– Нічого, матінко! Либонь, коли я посилаю, значить, сміливо йди. Яка буде відповідь від царя, про те мені кажи, а без відповіді додому не повертайся.

Зібралася баба й попленталась до королівського палацу. Прийшла на двір і просто на парадні сходи, так і іде без усякої доповіді. Схопила її варта:

– Стій, стара! Куди тебе чорти несуть? Ту т навіть генерали не сміють ходити без доповіді…

– Ах ви такі-сякі! – закричала баба. – Я прийшла до царя в добрій справі, хочу посватати його дочку-царівну за мого синка, а ви хапаєте мене за поли!

Такий ґвалт здійняла! Цар почув крики, глянув у вікно й наказав упустити до нього бабцю. От увійшла вона до кімнати і вклонилася царю.

– Що скажеш, бабусю? – спитав цар.

– Та ось, прийшла до вашої милості. Не нагнівайтеся: є в мене купець, а у вас товар. Купець – мій синок Мартинко, великий розумник, а товар – ваша дочка, прекрасна царівна. Чи не віддасте її заміж за мого Мартинка? Ото пара буде!

– Ти що, з глузду з’їхала? – закричав на неї цар.

– Ні, ваша царська величносте! Будьте ласкаві відповідь дати.

Цар одразу зібрав до себе всіх панів міністрів, і почали вони раду радити, яку відповідь дати старій. І порішили так: нехай Мартинко за одну добу збудує розкішний палац, і щоб від того палацу до царського був кришталевий міст, а обабіч моста росли дерева з золотими і срібними яблуками, і на тих деревах співали різні птахи. Та ще нехай збудує собор на п’ять бань: щоб було де повінчатися, було де весілля справляти. Якщо бабин син усе це зробить, тоді за нього можна царівну віддати: значить, дуже вправний. А якщо не зробить, то і бабі, і йому відтяти голови за провину.

З такою-то відповіддю відпустили бабу. Іде вона додому – хитається, гіркими слізьми заливається. Побачила Мартинка, кинулась до нього.

– Ну, – каже, – казала я тобі, синку, не затівай зайвого, а ти все своє! Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, будемо ми завтра страчені…

– Годі, матінко! Дасть Бог, живі лишимось. Лягай спати – завтра видно буде.

Рівно опівночі встав Мартин із постелі, вийшов на широкий двір, перекинув каблучку з руки на руку – і враз стали перед ним дванадцять молодців, усі на одне лице, волос у волос, голос у голос.

– Чого тобі треба, Мартине, вдовиний сину?

– А ось що: зробіть мені до світанку на цьому місці розкішний палац, і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, обабіч моста росли б дерева з золотими і срібними яблуками, а на тих деревах співали різні птахи. Та ще збудуйте собор на п’ять бань, щоб було де повінчатись, було де весілля справляти.

Відповіли дванадцять молодців:

– До завтра буде готово!

Кинулись вони врізнобіч, зігнали звідусіль майстрів і теслярів та й узялися до роботи: все у них злагоджено, швидко діло йде.

Уранці прокинувся Мартинко не у простій хаті, а в розкішних покоях; вийшов на високий ґанок, дивиться – все готове: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими і срібними яблуками. О тій порі вийшов цар на свій балкон, глянув у підзорну трубу і здивувався: все за наказом зроблено! Кличе до себе прекрасну царівну і велить до вінця збиратися.

– Ну, – каже, – не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за хлопського сина, та тепер цього не уникнути.

От, поки царівна умивалась, чепурилась, у дорогі наряди вбиралась, Мартин, вдовиний син, вийшов на широкий двір, перекинув свою каблучку з руки на руку – і раптом дванадцять молодців ніби із землі виросли:

– Чого бажається, чого треба?

– А ось, браття, вберіть мене у боярський каптан і приготуйте коляску розмальовану й шестерик коней.

– Зараз буде зроблено!

Не встиг Мартинко тричі моргнути, а вже принесли йому каптан; убрався він у каптан – якраз на нього, ніби по мірці шитий. Озирнувся – біля під’їзду коляска стоїть, у коляску пречудові коні запряжені – одна шерстинка срібна, друга золота. Сів він у коляску і поїхав до собору. Та м уже давно до обідні дзвонять, і людей набилося тьма. Услід за нареченим приїхала й наречена зі своїми няньками й мамками та цар зі своїми міністрами. Відстояли обідню, а потім, як годиться, взяв Мартин, вдовиний син, прекрасну королівну за руку і прийняв із нею закон. Цар дав за дочкою багатий посаг, нагородив зятя високим чином і справив бучний бенкет.

Живуть молодята місяць, і два, і три. Мартинко що не день, усе нові палаци будує та сади розводить.

Тільки царівні не до душі було, що її віддали заміж ні за царевича, ні за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як його зі світу зжити. Прикинулася такою лисицею! Усе біля чоловіка походжає, всіляко йому догоджає та все про його мудрість допитується. Мартинко тримається, нічого не розповідає.

От якось був Мартинко в короля в гостях, повернувся додому пізно й ліг відпочити. Ту т королівна й причепилася до нього, почала його цілувати-голубити, ласкавими словами знаджувати, і так вмастила – не втримався Мартинко, розповів їй про свою чарівну каблучку.

«Стривай, – думає королівна, – тепер я з тобою впораюсь!»

Щойно заснув він міцним сном, королівна хап його за руку, зняла з мізинця каблучку, вийшла на широкий двір і перекинула каблучку з руки на руку. Вмить з’явилися перед нею дванадцять молодців:

– Чого бажається, чого треба, прекрасна королівно?

– Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні моста кришталевого, а стояла колишня стара хата. Хай мій чоловік у бідності лишається, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче державство. Від самого сорому не хочу тут жити!

– Раді старатися, усе зробимо! Тієї ж миті підхопило її вітром і понесло у тридесяте царство, у мишаче державство.

Уранці прокинувся цар, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубу – немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору на п’ять бань, а тільки стоїть стара хата.

«Що ж це таке? – думає цар. – Куди все поділося?»

І, не зволікаючи, посилає свого ад’ютанта дізнатися на місці: що ж таке сталося? Ад’ютант поскакав верхи і, повернувшись назад, доповідає царю:

– Ваша величносте! Де був розкішний палац, там стоїть колишня стара хата, в тій хаті ваш зять зі своєю матір’ю живе, а прекрасної царівни й духу немає, і невідомо, де вона поділася.

Цар скликав велику раду й наказав судити свого зятя, мовляв, навіщо одурив його чарами і згубив прекрасну царівну. Присудили Мартинка посадити у високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти ні пити – хай помре з голоду. Прийшли мурівщики, поставили стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла лишили. Сидить він, бідолашний, в ув’язненні, не їсть, не п’є день, і другий, і третій та слізьми обливається.

Дізнався про напасть собака Журко, прибіг до хати, а кіт Васько на печі лежить мурчить. Накинувся на нього Журко:

– Ах ти негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати і позіхати, а того й не відаєш, що господар наш у кам’яному стовпі ув’язнений. Либонь, забув старе добро, як він сто рублів заплатив і тебе від смерті порятував. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черва сточила. Вставай мерщій! Треба допомагати йому скільки духу.

От Васько зістрибнув із печі й разом із Журком побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, задерся нагору й заліз у віконце:

– Здрастуй, господарю! Чи живий ти?

– Ледь живий, – відповідає Мартинко. – Зовсім знесилів без їжі, доводиться помирати голодною смертю.

– Зажди, не журися! Ми тебе і нагодуємо, і напоїмо, – сказав Васько, вистрибнув у вікно і спустився на землю. – Ну, брате Журку, а господар же ж від голоду помирає! Як би нам примудритися й допомогти йому?

– Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Щойно зустрінемо пекаря з лотком, я зразу підкочуся йому під ноги і зіб’ю в нього лоток із голови. А тут уже ти гав не лови! Хапай мерщій калачі та булки й тягни до господаря.

От вийшли вони на широку вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журко кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, впустив лоток, розсипав увесь хліб та з переляку кинувся бігти геть – боязко йому, бо собака, певно, скажена. Береженого Бог береже! А кіт Васько хап за булку й потяг до Мартинка; віддав одну – побіг по другу, відав другу – побіг по третю.

Після цього надумали кіт Васько і собака Журко іти до тридесятого царства, до мишачого державства – добути чарівну каблучку. Дорога далека, багато часу мине…

Натягали вони Мартинку сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

– Дивись же, господарю! Їж-пий та вважай, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися й вирушили в путь-дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко – приходять вони до синього моря. Каже Журко коту Ваську:

– Я хочу перепливти на той бік. А ти як гадаєш?

Відповідає Васько:

– Я плавати не вмію, зразу потону.

– Ну, сідай тоді мені на спину!

Кіт Васько сів собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем. Перебралися на той бік і прийшли в тридесяте царство, в мишаче державство.

У тому царстві не видно й душі людської, зате стільки мишей, що й не полічити: куди не підеш, так зграями й ходять! Каже Журко коту Ваську:

– Ну, брате, берися до полювання, починай цих мишей давити, а я згрібатиму і в купу складатиму.

Васько до такого полювання звичний; як пішов з мишами поратися по-своєму, що не хапне – то й дух вийде! Журко ледве встигає в купу складати і за тиждень наскладав велику скирту.

Усе царство охопив сум великий. Бачить мишачий цар, що кількість його люду невпинно зменшується, що багато підданих забрала зла смерть, виліз із нори і почав благати Журка й Васька:

– Б’ю чолом вам, велемогутні богатирі! Згляньтеся над моїм народцем, не винищуйте всіх. Ліпше скажіть, чого вам треба? Що можу, все для вас зроблю.

Відповідає йому Журко:

– Стоїть у твоєму царстві палац, у тому палаці живе прекрасна королівна. Вкрала вона в нашого господаря каблучку чарівну. Якщо не добудеш нам ту каблучку, то й сам пропадеш, і царство твоє згине: все спустошимо!

– Заждіть, – каже мишачий цар, – я зберу своїх підданих і спитаю в них.

Мерщій зібрав він мишей і великих, і малих, і почав питати, чи візьметься хтось із них прокрастися в палац до королівни й дістати чарівну каблучку. Зголосилося одне мишеня:

– Я, – каже, – в тому палаці частенько буваю: вдень королівна носить каблучку на мізинці, а на ніч, коли лягає спати, кладе її в рот.

– Ну ж бо, постарайся добути її. Як зробиш це, не поскуплюся, нагороджу тебе по-царськи.

Мишеня дочекалося ночі, прокралося до палацу і залізло тихенько до королівни у спальню. Дивиться – королівна міцно спить. Воно залізло на постіль, встромило королівні в ніс свого хвостика і почало лоскотати по ніздрях. Вона чхнула – каблучка з рота вискочила і впала на килим. Мишеня стрибнуло з ліжка, схопило каблучку в зуби й віднесло до свого царя. Цар мишачий віддав каблучку велемогутнім богатирям – коту Ваську і собаці Журку. Вони на тому цареві подякували і почали між собою радитись, хто краще каблучку збереже. Кіт Васько каже:

– Давай мені, я вже точно не загублю!

– Гаразд, – каже Журко. – Дивися, бережи як зіницю ока.

Кіт узяв каблучку в рот, і вирушили вони назад.

От дійшли до синього моря. Васько скочив Журку на спину, вчепився лапами щосили, а Журко в воду – і поплив через море.

Пливе годину, пливе другу. Раптом, де не взявся, налетів чорний ворон, причепився до Васька і почав клювати його в голову. Бідолашний кіт не знає, що й робити, як від ворога захиститись. Якщо лапами – ще впадеш у море і на дно підеш; якщо показати ворону зуби – можна каблучку впустити. Біда, що й казати! Довго терпів він, але зрештою несила стало – продовбав йому ворон голову до крові. Розізлився Васько, почав зубами боронитися – і впустив каблучку в синє море. Чорний ворон піднявся вгору й полетів у темні ліси.

А Журко, щойно виплив на берег, одразу про каблучку запитав. Васько стоїть, голову понуривши.

– Пробач, – каже, – винен, брате, перед тобою: я ж каблучку в море впустив!

Накинувся на нього Журко:

– От ти йолоп! Твоє щастя, що я раніше не дізнався, я б тебе, роззяву, в морі втопив! Із чим ми тепер до господаря повернемось? Зараз же лізь у воду: або каблучку дістань, або сам пропадай!

– Яка з того користь, що я пропаду? Ліпше схитруймо: як раніше мишей ловили, так тепер давай на раків полювати; дасть Бог, на наше щастя, вони нам допоможуть каблучку знайти.

Журко погодився; стали вони ходити морським берегом, стали раків ловити і в купу складати. Велику гору наклали! Ти м часом виліз із моря величезний рак, захотів погуляти на чистому повітрі. Журко з Васьком мерщій злапали його – і давай термосити в усі боки!

– Не давіть мене, велемогутні богатирі! Я – цар над усіма раками. Що накажете, те і зроблю.

– Ми впустили каблучку в море, знайди її і принеси, як хочеш милості, а як ні – усе твоє царство знищимо!

Цар-рак мерщій скликав своїх підданих і почав про каблучку розпитувати. Зголосився один малий рак:

– Я, – каже, – знаю, де вона. Щойно каблучка впала в синє море, враз підхопила її риба-білужина і проковтнула на моїх очах.

Ту т усі раки кинулись по морю розшукувати рибу-білужину, злапали її, бідолашну, і давай щипати клешнями; вже ж вони ганяли-ганяли її – ні на мить спокою не давали. Риба і туди, і сюди, билася-билася і вискочила на берег.

Цар-рак виліз з води й каже котові Ваську і собаці Журку:

– Ось вам, велемогутні богатирі, риба-білужина, термосьте її немилосердно: вона вашу каблучку проковтнула.

Журко накинувся на білужину і почав її з хвоста уплітати. «Ну, – думає, – досхочу тепер наїмся!»

А шельма-кіт знає, де швидше каблучку знайти, узявся за білужаче черево і швидко на каблучку напав. Схопив каблучку в зуби і мерщій накивав п’ятами, а в голові така думка: «Прибіжу я до господаря, віддам йому каблучку і похвалюся, що сам усе влаштував. Буде мене господар і любити й жалувати більше, ніж Журка!»

Ти м часом Журко наївся досхочу, дивиться – де ж Васько? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою перед господарем вислужитись. «Так брешеш же, лукавцю Васько! Ось я тебе наздожену, на дрібні шматочки порву!»

Побіг Журко в погоню; довго чи швидко – наздогнав він кота Васька і погрожує йому бідою неминучою. Васько вгледів у полі берізку, задерся на неї і засів на самій верхівці.

– Гаразд, – каже Журко. – Усе життя не просидиш на дереві, коли-небудь і злізти захочеш, а я вже кроку звідси не відступлю.

Три дні сидів кіт Васько на березі, три дні стеріг його Журко, очей не зводячи; зголодніли обидва й погодились на мирову. Помирились і вирушили разом до свого господаря. Прибігли до стовпа. Васько вскочив у віконце й питає:

– Ти живий, господарю?

– Здрастуй, Васько! Я вже думав, ви не повернетесь. Три дні, як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чарівну каблучку. Мартинко дочекався глухої півночі, перекинув каблучку з руки на руку – вмить з’явилися до нього дванадцять молодців:

– Чого бажається, чого треба?

– Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і собор п’ятибанний і перенесіть сюди мою невірну дружину. Щоб на ранок усе було готово.

Сказано – зроблено. Уранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився в підзорну трубу: де хатина стояла, там високий палац збудований, від того палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, обабіч мосту ростуть дерева із золотими і срібними яблуками. Король наказав запрягти карету і поїхав розвідати, чи справді все стало, як раніше, чи йому привиділось. Мартинко зустрічає його біля воріт.

– Та к і так, – доповідає, – ось що зі мною королівна зробила!

Король велів її покарати. А Мартинко і тепер живе, хліб жує.