Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Аня.

- Це ж не діло, Ань, - говорить Настя, - бути на гірському курорті та не покататися.

- Тобі легко казати. Ти щороку на лижі стаєш. А то й двічі на рік. Я ж до цього часу тільки по телевізору бачила, як це робиться. Я на прямих ногах навіть ніколи з пагорба скотиться не намагалася. Що вже казати про ті лижі.

- Той що? Не ти перша й не ти остання, хто вчиться кататися. Все, Ань, досить буркотіти. Вдягайся та пішли вже на вулицю. Хутчіше поїдемо до схилу, отримаємо спорядження та в «бій». Чекаю тебе на першому поверсі.

Настя вийшла з мого номера, залишивши мене на пару хвилин віч-на-віч зі своїми сумнівами.

Мій перший самостійний відпочинок поза межами рідного міста. Все навколо майорить вогнями, гірляндами, мішурою. З кожного куточка міста лунає весела новорічна музика. Повітря насичене відчуттям початку чогось нового, чогось чарівного.

Опинитися в січні на новорічні свята у гарному готелі на гірськолижному курорті – чим не диво? Нехай і яке зроблене своїми руками. Так, я сама сплатила гроші за свій відпочинок, чим дуже пишаюся.

На цей курорт я приїхала разом зі своєю подругою Настею. Вона не один рік намагалась витягти мене кудись з’їздити відпочити. Але завжди отримувала від мене категоричне «ні».

Можливості самій сплачувати за подорож не було, а їхати чужим коштом я не хотіла. Як і не хотіла брати гроші у батьків. Достатньо було того, що мати з батьком сплачували за моє навчання.

У подруги з цим ситуація зовсім протилежна. Батьки Насті завжди мають можливість надати кошти доньці, варто їй тільки попросити. Тому мої відмови вона не завжди розуміла.

До свого сорому, у свої двадцять років я окрім рідного міста та в бабусі в селі більш ніде не була.

Я вже рік працюю адміністратором із заселення та розміщення гостей у невеличкому готелі в рідному місті практично без вихідних. Вдень на навчання, ввечері на зміну. Накопичилась втома, виснага. Тому я й наважилася витратити чесно зароблене на бажану відпустку.

Нарешті я вирішила кудись поїхати, про що й повідомила подрузі. Вона безмежно зраділа і запропонувала спільно відпочити на гірськолижному курорті. Я пам'ятаю як в той момент зітхнула з полегшенням, бо не доведеться самій нічого шукати, обирати, вирішувати куди поїхати.

Настуся так сильно зраділа моїй згоді, що миттєво вирішила що за час наших новорічних канікул навчить мене кататися на гірських лижах. І якщо судити з рівня її ентузіазму, за два тижні мені необхідно буде засвоїти рівень «професійної лижниці» та ніяк не менше.

Боже, чого ж я весь час так боюся спробувати щось нове? Пам’ятаю як в університеті на першому курсі навіть до групи одна боялася зайти. Доки Настя не схопила мене під руку і не пішла разом зі мною до аудиторії. А як вона мене привезла до самих дверей готелю, аби я тільки на співбесіду пішла?

І ось зараз я знову боюся.

Подруга права, досить тремтіти. Треба йти вперед, через страх.

-Ух! – приречено стогну я, натягуючи шапку. Швидко оглядаю себе в дзеркало та виходжу слідом за Настею.

****

Коли хлопець з прокату з байдужим обличчям застебнув на моїх ногах гірськолижні чоботи, я, здається, зрозуміла, що відчували люди, котрих у середньовіччі катували «іспанськими чоботами».

- Настя, я-я-як в цих чоботях взагалі можна рухатися? Це ж жах якийсь, - обурююсь я.

- Звикнеш, подруго, - посміхаючись відповідає Настя.

Розумію, що чоботи давлять не тільки мені, бо декілька осіб поряд викрикнули «до чорта ті чоботи потрібні, а у своїх не можна?».

Навколо велика кількість людей. Всі хочуть кататися. Доводиться постояти в черзі до крісельного підіймача.

Коли надходить наша черга їхати, у голові пролітає думка: як же ж на нього влізти? Але далі додумати не встигаю. Турнік відкривається та крісло легко підхоплює нас ззаду.

Підіймач не поспішаючи підіймається до пункту призначення, а я тим часом зачаровано споглядаю на всі боки.

Неймовірний зимовий пейзаж.

Я не дихаю. Я не вірю, що все це правда.

Зліва видно лижні траси, по якім «пливуть» до самого низу відпочивальники, справа – автомобільна траса, де біжать низкою маленькі машинки.

В мене відчуття, що я, мов птах, лечу між засніжених гір, вище яких тільки небо і сонце. Гори йдуть одна за одною, їм немає кінця і краю. Так гарно. Я наче в зимовій казці.

Розумію, що не дарма я стільки працювала та відкладами гроші. Бачити цю красу власними очима – це найкраще що могло трапитися зі мною. Це найкращий подарунок для себе самої на новий рік.

Від думок мене відвертає різкий поштовх у бік від Насті.

- Приїхали! Стрибай з крісла.

Ледве поспішаю за подругою. Необхідно рухатися швидко, аби ті хто їхав за нами, не впали на нас.

- Аня, ти взагалі мене слухаєш? – Настя клацає пальцями перед моїми очима, перевіряючи реакцію, - Я ж тобі розповідала про інструктора. Веня – мій давній знайомий. Зараз знайдемо його та вважай, що діло пошти зроблено. Він швидко поставить тебе на лижі та будемо кататися.