Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

Врешті решт їх привели на галявину. На перший погляд, звичайнісіньку. Під ногами зелена трава, місцями купини чогось високого і колючого, але в цілому рослини низенькі. Гострі листочки-стріли, серед них пухнасті, схожі одночасно на гусінь і молоду ялинкову гілочку. А ще дрібні жовті квіточки. І нічого тобі величного, таємничого, сяючого. Навіть досить великий камінь, який виднівся з трави трохи правіше центру галявини, був звичайний. Без таємничих письмен. Темно-сірий такий, з іскорками слюди.

Дарка зітхнула, подивилась на Лялянівеля і вирішила нічого не казати і не питати. Здивованим ельф не здавався, хоча від нього в будь-якому разі навряд того дочекаєшся. А розпитати можна і потім. Головне не забути.

Роспорядитель, який велів зупинитись як тільки вийшли на цю галявину, постояв трохи з піднятою вверх рукою. Потім голосно видихнув і сказав:

— Ходімо далі.

— Захист зняли, — лоскотно прошепотів Лялянівель коло Дарчиного вуха.

З іншого боку на галявину вийшли дівчата. Ельфійські. Десять дівчат. Кожна тримала в руках миску, з якої стричала загадкова рукоятка. Можливо рукоятка ножа, хоча не факт. Дарка думала, дівчата, та й вони самі, підуть до каменя. Але роспорядитель впевнено вів їх все прямо і прямо, поки не довів до дівчат. Потім поставив попарно одних за одними. Дівчата теж вистроїлись в невелику чергу. А родичів роспорядитель відігнав трохи вбук, за що бабуся обізвала його безрогим козлом і пообіцяла, що скоро роги йому виростять. Ельф, судячи з його вигляду не повірив і не перейнявся, дарма, як здавалося Дарці. Він теж відійшов і завмер, склавши руки на грудях. Гордо так завмер, як та скала посеред моря.

А потім пари по черзі шли вперед і, долонями вверх, підставляли руки дівчатам з мисками. Загадкові рукоятки виявилися чимось середнім між віничком з пір’я і пензлем. Цією штукою на долонях малювали невидимі знаки. Невидимі тому, що малювалися вони водою і майже одразу висихали. І навіть нічого не засвітилося. Єдине відчуття — те, що вінички лоскочуться і вода прохолодна.

— І все? — спитала Дарка, коли остання дівчина відійшла, а пари «дівчина плюс ельф» залишилися стояти, де стояли.

— Все, — відповів Лялянівель.

— Ми одружені? — уточнила Дарка.

Ну, чесно, що це за весілля таке? Краще б вже дерева кров’ю поїли. Або вибирали серед яєць ті, з яких будуть крокодилів вилуплювати. На майбутнє. Щоб було кому наступну дружину правителя жерти.

— Одружені, — підтвердив Лялянівель.

— Оце так, — видихнула Дарка, якій раптом дуже-дуже захотілося упертися кулаками в боки і з кимось посваритись. Дивне бажання, якщо чесно. — І навіть не поцілував ніхто.

Лялянівель смикнув плечем. Потім лівою стороною губ, немов посміхнутися хотів, але передумав. А потім подивився на Дарку знизу вверх, зітхнув, якось занадто несподівано і швидко смикнув її за руку до себе. І коли вона трохи зігнулася, від несподіванки, чесне слово, торкнувся губами до її губ.

— Так краще? — спитав серйозно.

І що йому на це можна біло відповісти?

— Хоч один чоловік, — пробурмотіла бабуся. — А інші і зовсім не знають, що з жінками робити слід.

Прозвучало досить образливо.

***

— І що тепер? — спитала Дарка, коли їх вивели з тої галявини і знову кудись повели лісом.

Інші дівчата не питали, у інших були свої проблеми. Одна хотіла знати, гарна вона, чи ні. Дехто розповідав про свій чудовий дім. А красуні, схожій на рожеве поросятко, було цікаво, чому її ніхто не цілував. Причому, судячи з її ж слів, їй було все рівно, хто це зробить.

— Тепер нас виведуть з лісу і помахають услід хустинками, — відповів Лялянівель. — Людям неможна лишатися в лісі довше, ніж це необхідно. Люди не вміють тут жити. Одну обрану, яка не вміла, ще можна потерпіти, а ось одразу декілька…

— А якщо ми навчимося? — сердито спитала одна з дівчат, визирнувши з-за Дарки.

— Тоді можна буде, — відповів терпеливий Лялянівель.

Говорити що то складно і майже неможливо, він не став. Обіцяти, що в дівчат все вийде, теж. Мабуть з тим життям в лісі щось було не так. І недарма є легенда про дурного короля з Високої Гори, котрий хотів воювати з ельфами, але не зміг. Його воїни через два дні тікали з ельфійських лісів, нічого при цьому не пам’ятаючи.

Хоча, можливо, цю легенду самі ельфи придумали. В якості самозахисту.

— Почекаємо в трактирі поки мої речі привезуть, — додав Лялянівель.

— Почекаємо? Привезуть? — перепитала Дарка.

— Брат мабуть, — кивнув ельф.

— А якщо я почекаю, а ти сам свої речі позбираєш?

Лялянівель подивився на неї якось дивно. Мабуть вона чогось не розуміла, чогось простого і дуже помітного. Настільки простого, що пояснювати його потрібно довго, нудно, з посиланням на історичні факти, традиції і того самого рака, який по четвергам десь в горах свистіти повинен. І все рівно ніхто нічого не зрозуміє. Бо саме до таких простих речей можу бути зовсім не те відношення.

— Добре, — сказала Дарка, відклавши допит про прості речі на потім, і посміхнулася. — Зате тепер я знаю страшну ельфійську таємницю.

На неї з подивом подивилися всі, навіть бабуся.

— Ельфійські весілля зовсім нецікаві, — сказала вона зі значенням.

Дівчата захихикали. А Лялянівель поряд видихнув.

В ельфійських весіллях Дарка теж нічого не зрозуміла, схоже. Хоча навіть участь в одному прийняла, в якості нареченої. І ось про це слід розпитати насамперед. А то мало що і навіщо на її долоні малювали.