Читати книгу - "Наосліп, Ерін Кас"

Потім прощаємося й розходимося по своїх гуртожитках. На вході обертаюся й бачу, що Назар дивиться мені вслід. Усміхаюся й заходжу всередину. На вахті Степанівна уважно роздивляється кожного через величезні окуляри. Повз неї навіть мишка не проскочить. Сьогодні у хлопців жодного шансу потрапити до своїх половинок.

— Добрий день, Віро Степанівно, — вітаюся й після її сухого привітання проходжу повз.

У кімнаті застаю одну Лерку. Вона сидить на ліжку й уважно читає конспект. Побачивши мене, відкладає зошит убік й дивиться, примруживши очі.

— Я чекаю, — починає усміхатись. — Хто такий?

— Назар, — знизую плечима, наливаючи собі сік у чашку. — Він допоміг мені занести сумку у трамвай в неділю, але я його не згадала б, якби він не сказав.

— Симпатичний, — робить висновок подруга.

— Так, — погоджуюся й сідаю на ліжко. — Домовились кудись сходити. Він записав мій номер.

— Чудово. Я завтра теж йду гуляти з Дем’яном. Він написав мені й запропонував сходити в парк.

— О, романтична прогулянка під місяцем, пристрасні поцілунки й тихі зізнання у коханні… — починаю мрійливо усміхатися й закочувати очі, а подруга не витримує й сміється.

— Якби ж то. Не переодягайся, — зупиняє мене, коли підходжу до шафи.

— Чому? — дістаю шорти з футболкою.

— Лія телефонувала й сказала, що сьогодні йдемо у кіно.

— Кіно? А ми хіба домовлялися?

— Ні. Але схоже, вона не вважає за потрібне запитувати.

— Ну, добре. Почекаємо, коли вона прийде, — тільки-но сідаю на ліжко, як двері відчиняються й перед очима виникає коробок. Зверху голова хлопця, який його тримає, а за ним маячить фігурка Лії. Вони проходять у кімнату, і молодик у формі магазину побутової техніки ставить коробок на стіл. Лія розраховується, і він мовчки виходить. Ми з Лерою сидимо мовчки, спостерігаючи, як дівчина розпаковує коробок. По малюнку на ньому зрозуміло, що це мікрохвильовка.

— Допоможете?

— Ти що, її купила? — питає Лера, підводячись з ліжка.

— Ні. Вкрала, а він допоміг втекти з магазину, — хмикає дівчина й починає сміятися.

— Але це дорого. Можна було домовитись і знайти…

— Я не купую вживані речі, — перериває мене й дивиться на холодильник. — Але на нього не хочу брати гроші з картки. Бо «братик» одразу прилетить зі своєю турботою, — кривиться.

— То це він дає тобі гроші? — запитує Лера.

— Так. Він чомусь вважає, що зобов'язаний мене забезпечувати.

— То, може, він не такий і поганий? — запитую, здивована таким поворотом.

— Я не казала, що він поганий. Просто бісить мене своїми повчаннями, от і все. Сьогодні йдемо в кіно. Братик платить, — дістає картку й усміхається, — тому швидко збирайтеся. Гадаю, йому сподобається фільм.