Читати книгу - "Кінь Перуна"

- А ти сам як мислиш?

- Звісно, богиня повинна бути мудрішою за якогось священика і краще розумітися на цих справах. Та й самому приємніше думати, що ти чогось та вартий у цьому світі. Але, чесно кажучи, не надто віриться.

Морена вдоволено кивнула.

– Що ж, приємно чути, що я в тобі не помилилася. А якщо скажу, що саме моє твердження істине, ти повіриш на слово?

 Захар опустив голову.

Морена  зітхнула і провела рукою по обличчі, наче стираючи втому.

- Добре, нехай буде по-твоєму… Я спробую пояснити. Слухай, але нічого не перепитуй. Якщо чогось не збагнеш, то так мусить і залишитися. Повернемося до цієї розмови років через два-три. Хоч на той час, певно, ти вже про подібне не запитуватимеш, бо й сам усе збагнеш… Ваш і наш світ – це лиш відображення Ідеї, Думки, Мрії. А люди, хоч вони ще й досі про це не здогадуються, і є їх носіями. Отож усе, що навколо, викликане до життя лише тому, що люди про це думали. Мріяли чи жахалися – то вже інша розмова, але уявляли собі чітко! Ось, наприклад, візьмемо зорі… Була над вашими головами вночі темна, страшна чорна безодня. Але почав хтось міркувати, що було б добре, якби там бодай іскорки від багаття жевріли, все ж не так похмуро буде. Потім до такої ж думки ще хтось долучився, ще… От і маємо тепер небо в блискітках.

Захар не проронив і слова, але увесь його вигляд виказував, що він не може повірити у почуте. Ще б пак, якась там мрія, невідомо кого до того ж, і – зорі! Хіба ж він, Захар, мало мріє? І сповнилося хоч щось?

- Бачу, що почала надто складно. – протягнула невдоволено Морена. – Спробую спростити. От у вас родина велика?

- Тридцять чоловіків. Наш рід не найбільший у громаді, але міцний. Наші жінки здебільшого хлопчиків народжують.

- І ви всі в одній хаті мешкаєте?

- Чого б це? Ні… Вісім дворів у нас.

- А як ви відділяєтеся?

- Ну, старший одружений син, з дітьми, може захотіти перейти під власний дах.

- Себто, перш ніж братися до будівництва власної домівки, він починає про неї мріяти?

- А-то… – погодився Захар. – Часом навіть не один рік поспіль.

- А разом з ним про нову хату мріють й невістка, і діти їхні?

- Жінка, звісно, думатиме про це безугаву, – підтвердив Захар. – Бо там вона вже справжньою господинею стане. А дітлахи, певно, ні. Їм без дідуся з бабусею сумно буде.

- Але думають про хату всі. І навіть дідусь з бабусею, і сестри з братами, і ще з півсела родичів і товаришів, що потім допомагатимуть при будові. Так?

- Безумовно. – стенув плечима Захар, мовляв, це ж бо й так зрозуміло, навіщо стільки говорити.

- От, як результат усіх цих мрій і думок, і з’являється у вашому селі ще одна нова хата.

- Ага! – пирхнув Захар. – Поки ота хата сама появиться, знаєш, скільки поту від того думання доведеться пролити?

- А коли б ти, приміром, повернувся з мандрів і побачив її вже готовою? Чи не видалося б тобі, що вона наче сама виросла?

Захар замислився.

- Ну, якщо так подивитися, то звісно… Але до чого тут?… Ага… То й зорі так? – протягнув непевно. – Ми лиш не маємо змоги спостерігати, як їх будують. Так?

- Молодець! – легко плеснула долонями Морена. – Все ж я в тобі не помилилася… Правильно… Якщо не копати глибше. Думка рухає розвиток світу! Вона створює все… Все! А ви – люди, носії Розуму, в якому ці думки зароджуються. Бо лише вам властиво мріяти!

- То, виходить, – затнувся Захар, – що ми і… і…

- Чого загикуєшся? – засміялася Морена.

- Вибач, – парубок очевидно не міг примусити витиснути з себе того, що намислив.

- Та кажи вже!

- І богів?

- Е-хе-хе… – Морена похитала головою майже осудливо. – Богів ви вигадали в першу чергу! У Всесвіті треба ще пошукати таку могутню силу, як Людський Розум, і водночас, таку безпорадну. Звісно, значно простіше вигадати когось, хто буде винен за поганий урожай, ніж самому допильнувати усього. Ну, нехай… Раз вам вже так легше… Але ж навіщо весь час вигадувати щось інше? Чим ми вам не догодили, що виникла потреба в Єдиному?

В останніх словах виразно забриніла образа, і аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою.

- Ти щезнеш нарешті з моїх очей, чи ні? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся!

На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозі.

Двері, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим світлом, що спливало з чарівної кришталевої кулі, підвішеної під високим склепінням. Все тут було незвичним і дивним для людського ока…

Узявши праворуч від входу, Захар побачив величезний стіл, вирізьблений з однієї гранітної брили. Далі – тягнулися безконечні стелажі, заставлені склянками, колбами та ретортами з різноколірним вмістом, позначеними незрозумілими написами. Ліворуч од входу, навпроти стелажів стояли такі ж довжелезні старовинні засклені шафи, захаращені грубезними книгами і сувоями старовинних рукописів. Шафи впиралися в різьблений дубовий стіл, що міцно тримався долівки чотирма ніжками, причому, переднім майстер умілою рукою надав подобу журавлиних, а дві позосталі належали якомусь могутньому хижакові. На деці, оббитій червоною замшею, лежала книга. Ні, радше – Книга!!! Бо фоліант цей був таким великим, об’ємним, що аби перенести його з місця на місце знадобилися б сили двох дужих чоловіків. Щоправда, глянувши на Гримайлові граблі, Захар збагнув, що тут було кому навіть носити її за Мореною на кшталт молитовника. Вичеканений напис на обкладинці з золотої фольги, в якому кирилиця поєднувалася з арабською в’яззю, східними ієрогліфами та древніми рунами, звісно, нічого не сказав неписьменному парубкові. А перед його