Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

— Ти ж до них сам ішов.

— Ішов, та не дійшов, — зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.

Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поруч — і обминути?

— А ти її бачив?

Гайнелій кивнув.

— І перепливти намагався?

Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:

— Я знаю, що до протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, туди — й назад.

Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.

Диводан прожогом збіг з високої кручі.

— Гайнелію! — крикнув знизу. — Ти чого стоїш?

— За кіньми подивлюся.

— Гаразд, — Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, той спостерігав з узвишшя.

Диводан весело орудував веслом, мружив від сонця очі і співав від захвату — аж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямку — і знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.

Ще кілька разів спробував розвернутися, але щоразу незрозуміло як човен змінював напрямок. Ураз хлопець помітив, що намокли ноги, бо крізь щілини в човен набралося чимало води. Зітхнув і попрямував до берега, де його чекав Гайнелій.

Причаливши, розбурханий та спантеличений, ступив на рипучий пісок і тільки тепер помітив, що берегове урвище вкрите однаковими круглими отворами, з яких вилітали легкокрилі ластівки, кружляли, сновигали — і поверталися назад до домівки. Зробилося сумно. Подерся на гору, вимазав руки спершу жовтою глиною, а потому — чорним ґрунтом. Був готовий до кпинів Гайнелія, але той і не думав кепкувати.

— Ти бачив? — Диводан ніяк не міг прийти до тями. — Смішно, мабуть, було зверху спостерігати?

— Та ні. Човен допливав до середини ріки, а відтак розвертався.

— Це якесь чаклунство!

— Не дарма, певно, кажуть: заказана межа.

— І нічого не можна вдіяти?

— Заборонено.

— Ким?

— Не знаю. Їдьмо, пора.

— Має бути розгадка…

— Не переймайся ти так.

Диводан потупцював, обхопивши обома руками грубий шкіряний черес, тупнув ногою і таки погодився з Гайнелієм:

— Хай їм грець, цим загадкам! Їдьмо!

Обидва прудко скочили на коней і помчали назустріч сонячному вітру.

Навколо лопотіли крилами птахи, гули невтомні бджоли. Веселий Диводан щасливо реготав та час від часу дзвінко вигукував: «Уперед! Уперед!» — і Гайнелій ледь помітно всміхався.

11

Ніч мовчала.

Темна, безмісячна. Мерехтіли над степом далекі зорі, прислухались до шелестіння трав і вдихали тужливий запах диму й полину.

Біля маленького, несміливого вогнища темніли дві постаті. Хлопці розташувались у неглибокій улоговині, щоб їх було не так видно здалеку. Час від часу Диводан ворушив паличкою веселе полум’я, і тоді іскри розсипалися довкруж, святковим феєрверком злітали вгору, і хмиз приємно потріскував. Неподалік тихо фиркали коні, подзвонюючи збруєю. І хоча між хлопцями виникло незначне непорозуміння, воно тануло, мов дим. Диводан, не подумавши, бовкнув, що степ схожий на тарілку, не оздоблену візерунками, бо немає у ньому жодної незмінної стежини, на що Гайнелій різко заперечив:

— Це вам, орачам, бракує шляхів. А для нас степ — суцільний шлях.

— Коли доріг забагато, жодної не вибереш! — спалахнув Диводан.

Тепер він спокійніше роздумував про це і погоджувався з кочовиком. Але поки лише подумки.

Насупившись, вони поринули в роздуми. Кожен думав про своє.

Новий звук одразу привернув увагу. Обидва враз насторожилися.

— Якийсь одинак скаче сюди, — прошепотів Диводан, витріщивши очі. — І не боїться о такій порі їздити сам!

— Тш-ш-ш, — Гайнелій застережливо приклав палець до губ, з місця не зрушив, але непомітним рухом присунув спис ближче до себе. Диводан і собі поправив на поясі меч — першу бойову здобич — і тихенько витягнув із сагайдака стрілу.

Глухий стукіт копит наближався. Хлопці схопилися на ноги, прямо на них їхав чорнявий вершник з дуже довгим волоссям. Порівнявшись з хлопцями, він прудко зіскочив з коня.

Юнаки здивувалися ще більше: перед ними постала струнка дівчина в шкіряному чоловічому вбранні степовиків! Але без шапки. Усміхнена, з іскорками в чорних очах. Сказала ввічливо, погладжуючи білу гриву свого скакуна:

— Чолом вам, відважні мандрівники. Чи дозволите погрітися біля вогнища?

Хлопці зачудовано мовчали. Чорнявка засміялася:

— Я не примара! Звичайна дівчина. Дочекаюсь світанку й поїду своєю дорогою.

— Звичайні дівчата самі в степу поночі не блукають, — Диводан опустив стрілу. — І волосся в них не чорне.

— То я через колір свого волосся маю мерзнути й вити з вовками серед ночі?

По ній не було видно, що б змерзла чи злякалась, перестрашений вигляд мали хлопці. Диводан глипнув на Гайнелія, той злегка кивнув головою. Тоді орач враз посміливішав, гостинно розвів руки:

— Просимо до нашого куреня… Чи то… до багаття! Зараз підкину хмизу, а то зовсім згасло. От біда — поїли всю дичину, яку вполювали сьогодні!

— Багато ж ви їсте. Чи вполювали замало? — насмішкувато мовила дівчина й сіла біля вогню. Безтурботно відпустила коня, не стриножила.

Диводан також обережно присів і потягнувся до торбини:

— Можемо хлібом пригостити. На жаль, черствий трохи. І бринза є, і м’ясо.

— Дякую, я не голодна. Оселя моя недалеко.

— Такі дівчата, як ти, повинні жити в замках, — Диводан відклав торбу.

— А я і живу в замку, — спокійно мовила незнайомка.

— То ти чаклунка?

— А ти як гадаєш?

Диводан вже було звівся на ноги, але Гайнелій притримав його за руку і не дав устати. Проте неспокійний орач струснув буйними кучерями й випалив:

— А можеш прямо зараз зробити щось… таке? Незвичайне?

Вона усміхнулась, показавши рожеві у відблисках вогню зубки:

— Просто-таки зараз?

— Авжеж!

— А не боїтесь?

— Ні!

— Не спішіть, — розтягуючи слова густим низьким голосом мовив Гайнелій, — може, це небезпечно?

Дівчина подивилась серйозніше:

— Небезпечно сидіти отак удвох глупої ночі, коли поруч нишпорять воїни Стратомира, і палити багаття, щоб привернути до себе увагу.

— За два дні ми й слідів їхніх не бачили, — обурився Диводан.

— А коли