Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

місто й не піддавати його знищенню. Гетьман загалом був налаштований доволі миролюбно, проте в обмін на зняття облоги міста вимагав від львівської громади контрибуції в розмірі 200 тисяч червоних золотих, а також видачі на козацький суд євреїв, які, як стверджував Хмельницький, були «причиною війни». Але, до честі львівського магістрату, його представники відмовилися навіть обговорювати питання гарантування безпеки міста коштом життя частини городян, заявивши, що євреї є такими ж підданими короля й Речі Посполитої, як і решта станів, і не може бути й мови про їхню видачу. Хмельницький й особливо не наполягав на цьому. Єдине, що радив з цього приводу, так це перекласти саме на плечі єврейської громади фінансовий тягар викупу, оскільки був переконаний, що вони за останні роки розбагатіли в Україні на козацькій кривді неймовірно.

Допоки тривали перемовини 15 жовтня козаки полковника Кривоноса оволоділи Високим замком, після чого у членів львівського магістрату не залишилось ілюзій щодо можливості втримати місто в недоторканості. Двадцять першого жовтня до табору Війська Запорозького та Кримської Орди зі Львова на 80 возах привезли домовлений викуп. Упродовж трьох наступних днів його розподіляли поміж козацькою старшиною, козаками та їхніми союзниками-татарами, а вже по тому розпочалося розблокування Львова. Більша частина Орди, забравши свою частку воєнних трофеїв, повернулася до Криму. А Хмельницький разом з татарами перекопського мурзи Тугай-бея вирушив далі на захід, у похід в напрямку коронного міста Замостя. Саме звідси козацький зверхник і мав продиктувати шляхетському загалу Речі Посполитої політичну волю Війська Запорозького — звести на королівський трон кандидата, котрий би шанував козацькі права й вольності, котрий був би спроможний стати «королем руським».

Щоправда, перед тим, як козацько-татарські війська зняли облогу Львова, з його мешканцями трапився ряд неприємних інцидентів. Усупереч наказам гетьмана й козацької старшини окремі козацькі ватаги почали грабувати й палити будинки, розташовані у львівських передмістях. Аби не допустити спалаху потужнішого насильства, Хмельницький був змушений посилати своїх «отаманів й осавулів на погамування того свавілля», а по тому залишити в місті «для нагляду» свого двоюрідного брата Захарія Хмельницького й ще декількох інших козацьких старшин. Крім того, козацький зверхник видав охоронний універсал Львову, оголосивши заборону на будь-які утиски його мешканців.

Зважаючи на загальне опанування настроями людей почуттів соціального реваншу, домінування права шаблі й права сили, видання гетьманських універсалів не було вже таким й ефективним засобом заспокоєння ситуації. Дослідники (як польські, так і українські) відзначають, що осіння кампанія Війська Запорозького на Західній Україні обернулася великою руїною цього регіону. Величезних збитків місцевому населенню завдавали як дії загонів повстанців, так і грабежі й брання ясиру татарами. Крім того, до всіх цих нещасть додалися епідемії важких хвороб, у тому числі й чуми. Прибуття в регіон козацького війська та занепад влади Речі Посполитої дало поштовх до масового розгортання антисоціального селянського й міщансько-плебейського руху. За підрахунками дослідників, загалом в західноукраїнському регіоні в цей час участь у повстаннях взяло близько 50 тисяч чоловік, а їхніми спільними «зусиллями» було зруйновано 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець.

Аби «нам паном і царем был».

«Возз'єднання» Хмельницьким України з Росією вже 1648 р.?

Ще на самому початку козацького виступу 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький написав листа до російського царя Олексія Михайловича, у якому запропонував йому приміряти на себе польську корону. З приводу цього листа, що став першим проявом зацікавлення козацького гетьмана Москвою, в історичній літературі висловлювалися різноманітні судження. Частина істориків, особливо істориків радянської доби, вбачала в тексті гетьманського послання виразне прагнення до «возз'єднання України з Росією», оскільки в ньому йшлося про бажання козаків бачити своїм правителем не кого іншого, а саме царя Олексія Михайловича. Однак усе ж мають рацію ті дослідники, котрі пропонують не поспішати з висновками, а звернути увагу на той контекст, в умовах якого писався лист, а також уважно вчитатись у його рядки.

Отож, приводом для письмового звернення козацького гетьмана до російського царя стало перехоплення кореспонденції царських воєвод, адресованої брацлавському воєводі Адаму Киселеві. З неї Хмельницький і довідався про таємні домовленості, що існували між Москвою та Варшавою ще з 1646 р. і стосувалися надання військово-політичної допомоги один одному в разі нападу на когось із них Кримської Орди. Посилаючись на відповідну статтю угоди, навесні 1648 р., як тільки влада Речі Посполитої довідалась про вступ на українські землі союзників повсталих козаків — перекопських татар, до Москви й було звернуто прохання про військову допомогу. Отримавши же від польських урядовців це звернення, 26 лютого 1648 р. царський уряд надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві Семену Волховському готуватися до можливого нападу ординців. Трохи згодом, у квітні, було розпочато мобілізацію служилого люду в прикордонних із Україною повітах Російської держави, а в другій половині травня Олексій Михайлович віддав наказ князеві Волховському та севському воєводі 3. Леонтьєву вирушати в похід на східні землі Речі Посполитої на допомогу союзникам.

Отож, Хмельницький, отримавши з перехопленого листа князя Олексія Трубецького інформацію про наміри царя та прагнучи запобігти втручанню царських військ у конфлікт, у листі до Олексія Михайловича повідомляв і про причини повстання, і змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, і ставив питання про військову допомогу повстанцям, акцентуючи тут на «одновірності» козаків і московських людей, а також висловлював бажання побачити «православного християнського» монарха на польському престолі.

Десь за місяць, 21 липня, у листі до путивльського воєводи Плещеєва Хмельницький знову пише про бажання, щоб московський монарх «ляхом і нам паном і царем был». Як же пояснити цей пасаж? Таки прагненням приєднати українські землі до Російської держави? Навряд чи. Порівнюючи зміст цього листа з іншою кореспонденцію, що виходила в цей час з-під пера гетьмана, а також його практичні політичні акції, робити такий далекосяжний висновок підстав немає. Адже висловлене ним побажання бачити «православного християнського» монарха на польському престолі, аби той «ляхом і нам паном і царем был», вповні вписується в завдання активної участі Війська Запорозького в елекційних змаганнях, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті Владислава IV, та приведення до королівської корони кандидата, який би, по-перше, зміцнив королівську владу в державі й тим самим унеможливив би прояви магнатського всевладдя й беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної церкви представниками римо-католицького кліру й світськими можновладцями.

Крім того, налагодження контактів з урядом Олексія Михайловича мало для Хмельницького й важливе військово-стратегічне значення. Адже інформація, яку вдалося