Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

Павло:
 

Так і стою вночі біля клубу, дивлюся в слід таксі, яке відʼїжджає. Зараз би її наздогнати і ще раз поцілувати так як вона мене. Солодко… прижати до себе… Розумію, я за багато випив. Але ці очі зводять мене з розуму. Вона змушує моє серце битися в шалений ритм. Хто ж ця незнайомка?

Вирішив повернутися в клуб, запитати Сашу. Можливо хоч якась зачіпка буде дізнатися про неї хоч щось.

Заходжу в клуб та бачу таку картину: Саша обперся однією рукою на барну стійку підтримуючи голову, ось-ось засне на місці. Іншою рукою тримає стакан з напоєм. В нього зараз стан називається ледве тримається на ногах. 

Розумію, вже не має кого запитувати. А якщо навіть запитаю, то він навряд чи згадає як його звати не те, що дівчину якусь як звати. А я його залишив всього на пару хвилин, де він встиг так напитися? Підходжу до бару, розраховуюся за цей вечір з барменом. Беру свого друга тримаючи попід руки виводжу на вулицю. Від прохолодного свіжого повітря і мені стає легше дихати та в голові не так дурманить.

-Сашо, тебе куди відвезти?

-Ммм… що?- ледве пробурмотів він.

-Зрозумів, значить тебе відвести додому.

-Ніі, давай ще по стаканчику чогось випʼємо.

-Ооо,хлопче, думаю тобі на сьогодні вже достатньо. Пішли, давай. - оскільки теж випив, вирішую авто завтра заберу від клубу. Потягнув його до вільного таксі.

Їхати нам було недалеко. І то добре, бо я б не витримав його пʼяних розповідей про його дівчат. В мене в думках зараз лише одна дівчина - невідома мені особистість. Від машини до під’їзду його нести було набагато легше, ніж по сходах. Піднімаючись, він мені всі вуха прожужав, щоб я і собі вже когось знайшов. Але потім наголосив на тому, що з моїм характером жодна не погодиться бути зі мною та я до старості буду самий. Те, що в мене паршивий характер, я і без нього знаю. Це для мене не новина.

Під дверима його квартири мені надзвонює телефон, я не має можливість відповісти на дзвінок. Мені потрібно знайти ключі в кишенях власника квартири, а потім ще його затягнути всередину.

-Та виключи ти вже той будильник!

-Ти про що?- підпер його до стіни поки відкривав двері на себе.

-Я ще пʼять хвилин посплю добре?-Проходить всередину та падає на килимок в прихожій, накривається курточкою обличчя від світла, яке я включив.

-Тобі тут зручно? - Вирішив запитати, а сам ледве стримуюсь, щоб не засміятися.

-Мммг… так добре…- в мене знову задзвонив телефон,- Трясця, знову цей будильник! - Не задоволено він промовив і почав перевертатися на інший бік, вперся головою в двері.

-Сашо, давай вставай і йди лягай в ліжко. І це не будильник, а мені хтось дзвонить.- Обурився я.

Почав його піднімати та вести до дивану, допоміг йому лягти. Він сонно обняв велику подушку від дивану, закинув на неї ногу. Я його так і сфотографував та відправив йому ж повідомленням в Telegram з надписом: «Жаль не встиг сфотографувати як ти спав на килимку)». Вирішив подивитися  хто ж мені так надзвонював. Зайшов в пропущені, на екрані - 6 пропущених від мами. Вона мені ніколи так пізно не дзвонила. Та ще скільки раз. Зразу нажав на екрані кнопку передзвонити. Слухавку майже зразу:

-Алло? Паша це ти?- В її голосі було чути тривогу.

-Так! Щось сталось? З тобою все добре? - Почав я дуже переживати.

-Зі мною все добре. Але Оксанка…- чую як вона починає плакати.

-Мамо! Що з сестрою?

-Вона попала в ДТП, зараз вона в лікарні, а ти ніяк не береш трубку! - починає кричати на мене крізь сльози.

-В якій ви лікарні? Я зараз буду. - Зриваюся з місця, встигаю захлопнути двері за собою.

-Ми в обласній по Головній вулиці.

-Я скоро буду, Мам!

Сам лечу по сходах на перший поверх, вибігаю з під’їзду. Мені потрібно чим найшвидше добратися до лікарні. Чому я її не захистив? Вона для мене дуже дорога. Чому я відразу не підняв слухавку? Вибігаю на центральну дорогу, сідаю в вільне таксі припарковане біля  тротуару. Кажу, щоб їхав він до лікарні. А в думках лише одне, щоб з нею все було добре!

Оксана дійсно мені дуже дорога. Коли мені було десять років, тато одружився вдруге за своє життя. Після смерті моєї мами він не хотів більше стосунків, а коли зустрів Олену, все змінилося. В мене зʼявилася мачуха з зведеною сестрою, якій було два роки. Але ні, це грубо сказано. Вона мені віддавала всю материнську любов так само як і своїй доньці. З часом я теж її називав мамою. І вдячний їй за таку сестру, яка стала для мене дуже рідною людиною. А зараз не знаходжу собі місця. Я так сильно боюся втратити її, та шкодую, що не зміг вберегти її. Тому я й боюся заводити сім’ю, бо вже раз втратив найцінніше - маму…

В лікарні опиняюся доволі швидко, в реєстратурі сказали піднятися на третій поверх направо. Там я побачив як мама сидить на кріслі під дверима, тато намагається стоячи на колінах, злегка обнявши заспокоїти її сльози. Я ніколи не бачив, щоб вона плакала. За все життя це вперше.

-Мам, як ти? - Підходжу ближче до палати.

-Сину… - побачивши мене, в схопилася з крісла та обняла чим сильніше.

-Заспокойся, будь ласка, з нею все буде добре… - обнімаю її міцно та лиш чую її схлипування від сліз.

-Я без неї жити не зможу… - починає сильніше плакати. Звісно, її материнське серце розривається від болю.

-Мам, що лікарі кажуть? Як вона?

-Сказали чекати… - тато підійшов ближче до нас, продовжив говорити замість неї.

-Сказали чекати тут, вона в реанімації зараз. Медсестри вже пару раз виходили, але вони кажуть, щоб дочекатися лікаря, що він сам все розповість.

-Лікаря ще досі не було?

-Ні, і звідти досить давно ніхто не виходив, - геть засмучено сказав тато.

-А якщо з нею щось там сталося?- за серце вхопилася мама,- Я це не переживу!

-Мамо, все буде гаразд! Будь ласка, дихай глибше. І ти знаєш нашу Оксанку, вона дуже сильна.

Позаду нас з дверей палати вийшов лікар. Чоловік постарший, вираз обличчя втомлений та суворий. Зразу попрямував до нас.