Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Вона не витримала й гірко заплакала.

Генерал Макартур торкнувся її плеча.

– Заспокойтеся, люба. Звісно, це неправда. Той тип – божевільний. Безумець. З мухами в голові. Геть усе поперекручував у своїй хворій уяві. – Він випростався, розправив плечі й сердито продовжив: – Краще не реагувати на такі дурниці. Хоча я вважаю за потрібне сказати вам, що в його словах ні крихти правди, ні крихти щодо… е-е-е… молодого Артура Ричмонда. Ричмонд був одним із моїх офіцерів. Я послав його в розвідку. Його вбили. Звичний випадок під час війни. Та маю сказати, що найбільше мене обурив наклеп на мою дружину. Найкращу жінку в світі. Як кажуть, дружина Цезаря5.

Генерал Макартур сів. Тремтячою рукою він потягнув себе за вуса. Йому важко далися ці слова.

Заговорив Ломбард. У його очах був смішок.

– Щодо тих тубільців…

Марстон сказав:

– То що там із ними?

Ломбард вищирився:

– Історія дуже правдива. Я залишив їх напризволяще. Питання самозахисту. Ми заблукали в чагарниках. Ми з кількома товаришами забрали залишки їжі та змилися.

Генерал Макартур строго сказав:

– Ти залишив своїх людей? Прирік на голодну смерть?

Ломбард сказав:

– Боюся, це не той вчинок, яким би пишався pukka sahib6. Але самозбереження – перший обов’язок людини. До того ж, місцеві жителі не проти померти. У них не такий погляд на смерть, як у європейців.

Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі:

– Ви залишили їх помирати?

– Я залишив їх помирати, – відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.

Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:

– Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.

Суддя Ворґрейв єхидно запитав:

– Для них чи для вас?

Ентоні сказав:

– Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!

Лікар Армстронґ втрутився:

– Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

– Швидкість не стримати. Та звісно, англійські дороги безнадійні. На них навіть пристойний темп підтримувати важко.

Ентоні розглянувся, шукаючи свою склянку, узяв її зі столу, підійшов до столика біля стіни й налив собі ще віскі із содовою. Він сказав через плече:

– У всякому разі, то не моя вина. Просто нещасний випадок.

ІІІ

Служник, Роджерс, увесь той час нервово облизував губи й заламував руки. Він заговорив тихим, шанобливим голосом:

– Я теж, сер, сказав би слівце.

– Давай, Роджерсе, – заохотив Ломбард.

Роджерс прокашлявся і вкотре вже провів язиком по пересохлих губах.

– Сер, тут згадували мене з дружиною та міс Брейді. Жодного слова правди, сер. Ми з дружиною служили міс Брейді до самої її смерті. Вона завжди була хвороблива, завжди, сер, ще відтоді, як ми прийшли до неї на роботу. Тієї ночі бушувала гроза… у ту ніч їй стало гірше. Телефон не працював. Ми не могли викликати лікаря. Я пішов за ним пішки, сер. Але він прибув занадто пізно. Ми зробили все, що могли. Ми були віддані їй, сер. Це вам кожен скаже. Ніхто про нас і слова поганого не скаже. Нічого поганого.

Ломбард задумливо дивився на обличчя дворецького, що нервово посмикувалося, на пересохлі губи, нажахані очі. Він пригадав тацю з кавою, що випала з рук. Він подумав, але не вставив: «Та ну?»

Заговорив Блор, у словах якого відчувалася підкреслена глумливість колишнього співробітника поліції:

– Отримали дещицю після її смерті? Правда?

Роджерс випростався. Неохоче відповів:

– Міс Брейді залишила нам спадок як визнання нашої вірної служби. А чому б і ні, я хотів би знати?

Ломбард запитав:

– Як щодо вас, містере Блор?

– Як щодо мене?

– Ваше ім’я також у списку.

Обличчя Блора спалахнуло.

– Ви маєте на увазі Ландора? Це було пограбування лондонського комерційного банку.

Суддя Ворґрейв заворушився.

– Я пам’ятаю. То не була моя справа, та я пам’ятаю її. Ландор був засуджений на підставі ваших свідчень. Ви були офіцером, відповідальним за ту справу?

– Так, я, – підтвердив Блор.

– Ландора засудили на довічне ув’язнення, але він помер, провівши рік у Дартмурській в’язниці. У нього було слабке здоров’я.

– Він був злочинцем, – сказав Блор. – То він прикінчив нічного сторожа. Справа була надзвичайно проста.

Ворґрейв повільно промовив:

– Здається, вам оголосили подяку за вашу вправність у цій справі.

Блор невдоволено усміхнувся:

– Я отримав підвищення по службі. – І додав хрипким голосом: – Я просто виконував свій обов’язок.

Раптом Ломбард зайшовся дзвінким сміхом і сказав:

– Які люди тут зібралися! Усі як один законослухняні й виконують свої обов’язки. За винятком мене. Ну, а ви, лікарю? Невелика професійна помилка? Чи нелегальна операція?

Емілі Брент подивилася на нього з виразною огидою і трохи відступила.

Лікар Армстронґ, який чудово володів собою, похитав головою, усміхаючись.

– Я досі не розумію, у чому річ. Те ім’я мені нічого не говорить. Як там: Кліс? Клос? Я справді не пам’ятаю пацієнтку з таким іменем чи мій зв’язок із чиєюсь смертю. Це для мене взагалі таємниця. Звісно, пройшло багато років! Можливо, це одна з операцій у лікарні? Часто люди звертаються занадто пізно! Потім, коли пацієнт помирає, завжди звинувачують хірурга.

Він зітхнув, похитуючи головою.

«П’яний… ось що то було… п’яний… І я оперував! Нерви ніякі, руки тремтіли. Саме я вбив її. Бідолашна старенька. Проста операція, якби я був тверезий. На щастя для мене, існує лікарська таємниця. Медсестра знала, звичайно, але тримала язика за зубами. Боже, я був шокований! Це спам’ятало мене. Але хто дізнався про це? Після стількох років?»

IV

Усі затихли. Кожен відкрито чи крадькома дивився на Емілі Брент. Хвилина чи дві пройшло, перш ніж вона зрозуміла, чого від неї чекають. Її брови здивовано піднялися на вузькому лобі. Вона заговорила:

– Чекаєте, щоб я щось сказала? Мені сказати нічого.

Суддя запитав:

– Нічого, міс Брент?

– Нічого.

Вона стиснула губи.

Суддя, погладжуючи обличчя, м’яко запитав:

– Відмовляєтеся говорити на свій захист?

Міс Брент холодно сказала:

– Немає необхідності захищатися. Я завжди діяла по совісті. Мені ні в чому докоряти собі.

У повітрі зависло відчуття невдоволеності. Але Емілі Брент не з тих людей, на яких впливає громадська думка. Вона була непохитна.

Суддя трохи відкашлявся і тоді сказав:

– Відкладімо наше дослідження. Ну, тепер скажіть нам, Роджерсе, чи є на цьому острові ще хтось, окрім вас із дружиною?

– Нікого, сер. Жодної душі.

– Ви впевнені?

– Так, сер.

– Я