Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Роджерс сказав:

– Перепрошую, сер, але на острові немає жодного човна.

– Жодного човна?

– Так, сер.

– Як же ви зв’язуєтеся з материком?

– Фред Нарракотт припливає сюди щоранку, сер. Він привозить хліб, молоко, пошту й приймає замовлення.

– Тоді, – продовжив суддя Ворґрейв, – було б добре, якби ми всі відпливли вранці, щойно прибуде човен Нарракотта.

У хорі голосів, що підтримали пропозицію, був лише один незгідний голос. Ентоні Марстон був зовсім іншої думки.

– Трохи неспортивно, – сказав він. – Варто рознюхати цю таємницю перед тим, як покинути острів. Уся ця історія, як детектив. Головоломка, що лоскоче нерви.

Суддя їдко зазначив:

– У моєму віці я не маю найменшого бажання «полоскотати нерви», як ви висловилися.

Ентоні вищирився:

– У законників вузький кругозір! А мене манить злочин! П’ю за злочин!

Він підняв склянку і залпом випив.

Мабуть, занадто швидко. Він захлинувся… сильно захлинувся. Його обличчя спотворилося, побагровіло. Він хапав ротом повітря, а тоді з’їхав зі свого стільця, і склянка випала з його руки.

Розділ п’ятий

І

Це сталося так раптово, що всі заціпеніли від несподіванки. Так і стояли, втупившись у скорчену фігуру на підлозі.

Нарешті до нього кинувся лікар Армстронґ і схилився над ним навколішки. Коли він підняв голову, в очах світився страх.

Він прошепотів сповненим жаху голосом:

– Боже мій! Він мертвий!

Вони не сприйняли. Не одразу.

Він мертвий? Мертвий? Цей юний скандинавський бог, у розквіті сил і здоров’я. Загинув за мить. Здорові молоді люди так не помирають, удавившись віскі із содовою…

Ні, вони не могли цього усвідомити.

Лікар Армстронґ уважно роздивлявся обличчя померлого, обнюхував його посинілі стиснуті губи. Потім узяв склянку, з якої Ентоні Марстон пив.

Генерал Макартур сказав:

– Мертвий? Ви маєте на увазі, що той хлопець просто захлинувся і… і помер?

Лікар відповів:

– Можете називати це «захлинувся», якщо вам подобається. Причиною його смерті стала асфіксія.

Він понюхав склянку. Умочив пальця в осад і дуже обережно доторкнувся його кінчиком язика.

Вираз його обличчя змінився.

Генерал Макартур сказав:

– Ніколи б не подумав, що людина може отак померти – просто захлинувся!

Емілі Брент сказала спокійним голосом:

– Посеред життя нас обіймає смерть.

Лікар Армстронґ підвівся на ноги й сердито сказав:

– Ні, людина не помирає через те, що просто захлинулася. Смерть Марстона не була, так би мовити, природною.

– Щось домішали у віскі? – майже прошепотіла Віра.

Армстронґ кивнув.

– Так. Точно не можу сказати. Усе вказує на якийсь ціанід. Характерний запах синильної кислоти відсутній, тому, імовірно, це ціанід калію. Він діє майже миттєво.

– Отрута була в його склянці? – перебив суддя.

– Так.

Лікар підійшов до столу з напоями. Витягнув пробку з пляшки віскі, понюхав його, спробував на смак. Потім спробував содову воду. Похитав головою:

– З напоями все гаразд.

– Гадаєте, – запитав Ломбард, – що він сам підсипав отруту в склянку?

Армстронґ кивнув із дивним невдоволеним виразом:

– Здається, що так.

– Самогубство, еге ж? – перепитав Блор. – Дуже дивно.

– Хто б міг подумати, – повільно мовила Віра, – що він хотів себе вбити. Він був такий життєрадісний. Він… насолоджувався життям! Коли сьогодні ввечері він з’їжджав із пагорба автомобілем, то мав такий вигляд… такий вигляд… Навіть не можу підібрати слова.

Але всі розуміли, що вона мала на увазі. Ентоні Марстон, у розквіті юності, змужнілості здавався безсмертним. А тепер його скорчене тіло, як поламана іграшка, лежало на підлозі.

– Чи можливе інше пояснення, крім самогубства? – запитав Армстронґ.

Усі повільно похитали головами. Які ще інші пояснення? Напої ніхто не чіпав. Усі вони бачили, як Ентоні Марстон підійшов до столу й налив собі склянку. Напрошувався висновок, що ціанід у свій напій поклав сам Ентоні.

І все ж, чому Ентоні Марстон наклав на себе руки?

Блор задумливо сказав:

– Знаєте, лікарю, щось тут не так. Марстон не здавався мені самогубцем.

– Погоджуюся, – відповів Армстронґ.

II

На тому й замовкли. Що тут додати?

Армстронґ із Ломбардом занесли обм’якле тіло Ентоні в його кімнату й накрили його простирадлом.

Коли вони спустилися, інші, збившись докупи, трусилися, хоча ніч була тепла.

– Уже пізно, – сказала Емілі Брент. – Краще нам лягти спати.

Минула північ. Пропозиція здавалася мудрою, та всі вагалися. Начебто те, що вони разом, укупці, заспокоювало їх.

– Так, треба виспатися, – промовив суддя.

Роджерс сказав:

– Я ще не прибрав у їдальні.

– Приберете вранці, – вставив Ломбард.

Армстронґ запитав Роджерса:

– Як там ваша дружина?

– Піду подивлюся, сер. – Він повернувся за хвилину. – Так солодко спить.

– Добре, – сказав лікар, – то не будіть її.

– Що ви, сер. Я ще приведу в порядок їдальню, переконаюся, що всі двері замкнено, а тоді вже піду спати.

Він пішов у їдальню.

Решта повільно та неохоче піднялися на другий поверх.

Якби це був старий будинок зі скрипучими сходами, темними тінями та стінами, повністю покритими обшивкою, вони могли б почуватися моторошно. Але цей будинок був зразком сучасної архітектури. Жодного темного закутка, жодних розсувних стін, він залитий електричним світлом, усе новісіньке, яскраве та блискуче. Тут нічого не сховаєш, нічого не затаїш. У ньому взагалі не відчувалося атмосфери.

Чомусь це й найбільше лякало…

Гості побажали одне одному доброї ночі. Кожен пішов у свою кімнату, і всі автоматично, зовсім неусвідомлено замкнули двері.

III

У пастельній кімнаті приємного кольору суддя Ворґрейв зняв із себе одяг і приготувався спати.

Він думав про Едварда Сетона.

Він чудово пам’ятав Сетона. Його світле волосся, блакитні очі, те, як він щиро, безпосередньо дивився на всіх. Ось що справило таке сприятливе враження на суд присяжних.

Лувеллін, зі сторони обвинувачення, ледь не зіпсував усе. Він був аж надто запальний і намагався довести надто багато.

Адвокат Метьюз, на відміну від нього, був чудовий. Його аргументи були переконливі. Перехресний допит свідків просто руйнівний. Майстерно провів допит свого клієнта, коли той свідчив за кафедрою.

Та й Сетон пройшов випробування перехресним допитом успішно. Він не хвилювався, не гарячкував. Це справило враження на присяжних. Метьюзу, очевидно, здалося, що справу виграно.

Суддя уважно завів годинника й поклав його біля ліжка.

Тепер він чітко пригадав, що відчував, коли сидів там: вислуховував свідчення, робив помітки, оцінював і записував навіть найменші дрібнички, що свідчили проти обвинуваченого…

Чудова була справа! Останнє слово Метьюза було блискуче. Лувеллін, що виступав потому, не зміг стерти гарне враження від промови захисника.

А потім прийшла його черга підсумувати усе…

Суддя Ворґрейв обережно вийняв свої вставні зуби та поклав у склянку з водою. Його зморщені губи запалися. Тепер його рот набув жорстокого, хижого виразу.

Суддя всміхнувся, на очі впали