Читати книгу - "Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є"

Белл Гукс[10]

Поки я особисто і професійно агонізувала над визначеннями понять кохання і відданості, мушу визнати, що ці концепції фундаментально змінили те, як я живу і виховую дітей. Коли я втомлювалася або нервувалася, то могла ставати зарозумілою і винуватити у всьому інших — особливо свого чоловіка Стіва. Якщо я по-справжньому кохаю Стіва (О, Господи, я його кохаю!), то моя щоденна поведінка є так само важливою, якщо не важливішою, ніж зізнання в коханні на щодень. Якщо ми не поводимося як слід із людьми, яким зізнаємося в коханні, ми багато втрачаємо. Неузгодженість у житті виснажує.

Це міркування спонукало мене замислитися над поняттям любові на словах і любові у дії. Під час нещодавнього радіоінтерв’ю про поширеність зрад серед зірок ведучий запитав мене: «Чи можливо когось любити і водночас його зраджувати або погано до нього ставитися?»

Я довго думала над відповіддю, а потім, завдяки своєму дослідженню, дала найкращу відповідь, на яку була здатна: «Я не знаю, чи можна кохати когось і зраджувати або робити боляче, але я точно знаю, що, коли ви зраджуєте когось або погано до нього ставитеся, ви не доводите кохання діями. І якщо йдеться про мене, мені не потрібна людина, котра лише каже, що кохає мене; я хочу бути з людиною, яка підтверджує своє кохання вчинками».

Ці визначення не тільки допомогли мені зрозуміти, як виглядає кохання між людьми, але також змусили мене визнати, що не можна мимохідь навчитися любові до себе і прийняття себе.

Це не розваги, до яких можна вдаватися, якщо з’явиться вільний час. Це пріоритетні завдання.

Чи можна любити інших більше за себе?

Ідея любові до себе і самоакцептації була і все ще залишається для мене революційною. Отож на початку 2009 року я запитала читачів свого блогу, що вони думають про важливість кохання до себе і про припущення, що ми не здатні любити інших більше, ніж любимо себе.

Мушу сказати, у коментарях розгорнулася доволі емоційна суперечка.

Дехто запекло заперечував, що любов до себе — це передумова любові до інших. Інші стверджували, що насправді можна навчитися любити себе більше, кохаючи інших. Дехто просто залишав коментарі на штиб: «Дякую за зіпсований день — я не хочу навіть думати про це».

Але у двох коментарях складність теми було розглянуто дуже детально і прямо. Я би хотіла поділитися цими коментарями з вами. Джастін Валентайн, фахівець із психічного здоров’я, письменниця і фотограф, написала:

«Завдяки своїм дітям я навчилася по-справжньому безумовно кохати, навчилася співчувати тоді, коли сама почуваюся жахливо, і віддавати їм значно більше. Коли я дивлюся на одну із моїх дочок, таку подібну на мене, то пригадую себе в дитинстві. Це нагадує мені про необхідність бути добрішою до тієї маленької дівчинки, що живе всередині мене, любити і приймати її як частину себе. Любов до моїх доньок спонукає мене ставати кращою людиною, любити і акцептувати себе. Однак потрібно сказати, що значно простіше любити своїх доньок…

Можливо, зараз моя думка стане зрозумілішою: чимало моїх пацієнток — це матері, які прагнуть позбутися наркотичної залежності. Вони люблять своїх дітей більше за себе. Вони руйнують свої життя, ненавидять себе і часто завдають невиправної шкоди своєму тілу. Вони говорять, що ненавидять себе, але люблять своїх дітей. Вони вірять у те, що їхні діти гідні любові, а самі вони кохання не заслуговують. Комусь може видатися: так, дехто з них любить своїх дітей більше за себе. Однак хіба любов до своїх дітей не означає оберігати їх від отрути, якою вони отруюють себе? Це нагадує пасивне куріння. Спочатку вважалося, що воно не є небезпечним і, зловживаючи тютюном, ми шкодимо лише собі. Але згодом з’ясувалося, що пасивне паління так само небезпечне для здоров’я»[11].

Рене Кобб, удень терапевт-стажер, уночі — письменниця-початківець і часом блогер, написала:

«Звісно, люди, яких ми кохаємо, надихають нас на досягнення таких висот кохання і співчуття, яких у іншому випадку нам би не вдалося досягнути. Але щоб підкорити ці вершини, ми часто змушені занурюватися у глибини власного «Я», у світло і пітьму, добро і зло, кохання / знищення і більше дізнаватися про себе, аби сильніше любити інших. Тому я не впевнена, що йдеться про «або… або» чи «і те, і те». Нам здається, що ми кохаємо інших безоглядно, можливо, навіть більше за себе, але це безоглядне кохання мусить привести нас до глибин власного «Я», аби ми навчилися співчувати собі»[12].

Я згодна з Джастін і Рене. Любити і приймати себе — це вияви сміливості. У суспільстві, яке радить: «Думай про себе насамкінець», любов до себе і прийняття себе — це майже революційний учинок.

Якщо ми хочемо взяти участь у цій революції, то повинні зрозуміти анатомію кохання і душевної близькості. Маємо зрозуміти, коли і чому ми доводимо власну цінність, замість того щоб просто визнати її; і ми повинні збагнути перешкоди, які постають на нашому шляху. Ми наштовхуємося на них у кожній мандрівці, і подорож до щирого життя — не виняток. У наступному розділі ми дослідимо найсуттєвіші, на мою думку, перешкоди до життя і кохання всім серцем.

Що стоїть на заваді

У 2008 році мене запросили виступити на особливому заході під назвою The Up Experience. Мені справді подобається пара, яка фінансує цей захід, тому, не розмірковуючи, я з радістю погодилася на участь.

Гаразд, а чи відомо вам, що деякі речі здаються привабливішими на відстані, поки ви ще не знаєте подробиць? Це був саме такий випадок.

Я погодилася на запрошення наприкінці 2008 року і не згадувала про нього до 2009 року, поки на сайті The UP Experience не оприлюднили перелік учасників. Досить сказати лише, що прізвища у цьому списку приголомшували. І серед них — я. Захід проходив під гаслом «16 незрівнянних світових лідерів думки й ораторів. День, який змінить ваше життя».

Я божеволіла. Не могла уявити, як виступатиму на одній сцені з Робертом Баллардом (археологом-океанографом, що знайшов «Титанік»), Ґевіном Ньюсомом (мером Сан-Франциско), Нілом Деґрассом Тайсоном (астрофізиком, ведучим телешоу NOVA і директором планетарію Гейдена) і Девідом Плуффом (генієм, який організував президентську кампанію Барака Обами). І це лише чотири прізвища з п’ятнадцяти.

Намагаючись упоратися з відчуттям власної нікчемності, я спробувала подолати переляк перед форматом заходу. Він був побудований на зразок TED-конференцій (www.ted.com)[13], і кожен промовець мав лише двадцять хвилин, аби поділитися своїми інноваційними ідеями з топ-аудиторією, яка складалася переважно з виконавчих, фінансових, операційних й інвестиційних директорів корпорацій, котрі заплатили за одноденний захід по тисячі доларів.

Побачивши список промовців, за кілька секунд я вже телефонувала своїй подрузі Джен Лемен. Я прочитала їй імена учасників і, вимовивши останнє ім’я, глибоко вдихнула та сказала: «Не впевнена, чи це мені потрібно».

Хоча ми розмовляли по телефону і вона була за тисячі кілометрів від мене, я уявляла, як Джен хитає головою.

— Припинити вдавати видатного науковця, Брене.

Я спалахнула.

— Що ти маєш на увазі?

— Я тебе знаю. Ти вже думаєш про те, як зробити свою двадцятихвилинну промову супернауковою і складною.

Я все ще нічого