Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

— Я сказав це, що сказав.

— Ти сказав це. Що ти якось.

— Якось. Що таке якось?

— Замовкни. Що ти якось, але байдуже. Коли закінчиться договір. Чи щось геть інше.

Він вимкнув диктофон. Вона увімкнула, він вимкнув. Мабуть, йому просто цікаво, чи це така бездумна гра, — подумала вона. Але їй хотілося його вдарити. Ні, не це. Вона не знала, чого їй хочеться. Час обдзвонювати лікарні й інші установи. Ось чого їй хочеться. Давно вже час, вона дарма нікого не розпитує, не передає його владі, чи лікарю, чи адміністратору, чи черниці — очільниці притулку для неповносправних, люб'язній і вправній, але вона знала, що цього не зробить.

Вона провела годину в імпровізованому кабінеті на другому поверсі, розшифровуючи вибрані уривки запису їхньої розмови.

Вона чула, як каже: «Я Лорен», — наче героїня в чорному спандексі в науково-фантастичному фільмі.

І нарешті вона збагнула. Їй спало на думку, що він чув її голос у записі. Перед тим, як вона вставила чисту касету, він натиснув кнопку й почув, як вона розмовляє з Реєм, коли той походжає другим поверхом із диктофоном у руці й наговорює ідеї для сценарію.

Ось як він відтворив її голос.

А жест? Від жесту вона відмахнулася. Жест — це збіг, випадковість, почасти її ж вигадка.

Тепер їй стало краще.

Із плином днів вона виснажувала своє тіло. Завжди можна вийти за попередню межу своїх можливостей і сягнути нового стану. Вона могла сягнути нестерпного екстремуму широти, напруги, тривалості чи сили волі, а тоді розширити й ці межі.

Мені здається, ти створюєш власне невеличке тоталітарне суспільство, — сказав їй якось Рей, — де ти, звісно, і за диктатора, але й за пригноблений народ; так він сказав, можливо, захоплено, як один митець іншому.

Від її роботи над тілом усе ставало прозорим. Вона ясно думала й бачила, а можливо, не мала потреби нічого бачити й майже ні про що думати. Однак, можливо, це все сягало глибше: пози, що їх вона прибирала і тримала протягом тривалого часу, перебільшені скручування, поза змії, квіткові вигини, молитовні періоди систематичного дихання й межового проживання життя як просто дихання. Спершу дихаєш, потім хекаєш, потім хапаєш ротом повітря. Від такого нагального й абсурдного дихання, що тривало годинами, вона напружувалася, очі вибалушувалися, на шиї випиналися артерії, а потім вона вигулькувала по той бік із таким собі незаплямованим світлим відчуттям, що означає бути живою.

Вона почала працювати голою в холодній кімнаті. На незастеленій підлозі робила розтяжку на руки і стегна, що водночас видавалося еротичним і насмішкою з еротики, і в сповільненому режимі повторювала повсякденні жести: поглянути на годинник на зап'ястку, розвернутися, щоби спинити таксі, — вона повторювала дії напам'ять у новому концептуальному контексті багато разів, дедалі повільніше, приголомшено роззявивши рота, міцно заплющивши очі від напруги минущого усвідомлення.

Подзвонила Ізабель, Реєва перша дружина.

— Ми на похороні майже не говорили. Ти наче мене цуралася, я це розумію, ти повір, я й сама так чинила б. Але ще я розумію його вчинок, бо все життя його знаю. А для тебе все інакше. Шкода, що ми не поговорили. Я вже багато років знала, що цим скінчиться. Що це станеться. Оце він носив у собі. Такий у нього був вихід. Він не був у розпачі. Це було продуманим планом. Це був фокус, і він знав, що за потреби зможе його виконати. Він навіть зробив так, щоби я побачила його у тому кріслі.

— Невже ви не розумієте?

— Я тебе прошу, хто ж, як не я, це розуміє? Він був нестерпний. Він ще в Парижі став складним. Ми пробули у шлюбі майже одинадцять років. Ми з ним таке пережили, що словами не описати. Ти не подумай, що я тебе не жалію. Ще й як жалію. У нього… це ж було не питання хімії мозку. Це просто він сам був отаким. Правду кажучи, ти просто не встигла цього побачити. Бо я от що тобі скажу. Ми дві людини, а життя в нас було одне на двох, і це було його життя. Я пробула з ним, доки не втратила здоров'я, і досі за це розплачуюся. Мені довелося втікати від нього серед ночі. Як ти думаєш чому? Бо він погрожував мене вбити. А тепер я стою в цій кімнаті й дивлюся на пусте місце, де раніше стояло крісло. Воно тут цілий день простояло, доки його не забрали з-перед очей моїх і не повезли з його кров'ю і всім іншим, навіть не описуватиму, до судмедексперта, ясно, як доказ. Ну, нове крісло я куплю. Без проблем. Але поки що тут пусте місце. Звичайно, він тебе жалів і подбав, щоби цієї миті ти не побачила. Тож приїхав у Нью-Йорк і сів у моє крісло.

— То крісло було ваше. А пістолет? Чий пістолет він використав?

— Мій пістолет? Ти що, здуріла? Це ще одна річ, якої ти не знала. У нього завжди була зброя. Хай би де він жив, у нього була зброя. Одна зброя, інша зброя. Я не рахувала.

— Ні. Ви що, не розумієте? Я не хочу цього чути.

— Зате я хочу це сказати. І наполягаю: скажу. Цей чоловік ненавидів те, ким він був. Бо скільки я знайома з цим чоловіком — і скільки з ним знайома ти? Я так від нього й не пішла. Чи я йшла? Чи ми таки розійшлися? Я навіть уві сні про нього не забувала. І я точно знаю, як працював його розум. Він собі дві речі казав: ось жінка, яку я все життя знаю. І можливо, вона витерпить цей кавардак.

Вона пішла шукати містера Таттла. Вона поняття не мала, куди він ходить чи що він робить, коли вона його не бачить. Уві сні він був поясненніший, ніж коли сидів, злегка вирячивши очі, за столом навпроти неї — чи, як на те пішло, у неї в уяві. Їй складно було прикликати його до існування силою уяви, нехай навіть на мить, за найповерховішим припущенням, — постать при вікні в курному світлі.

Вона вийшла в передпокій і гукнула:

— Де ти?

Того вечора вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, і вона читала йому книжку про людське тіло. Там були фотографії кров'яних клітин, збільшені в багато тисяч разів, й уривок про біологію розмноження, і саме його вона