Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

Розділ VII. Чаювання божевільних

Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.

«Вовчку, певно, дуже незручно, — подумала Аліса. — Проте він спить, йому, мабуть, все одно».

Стіл був великий, але вони всі троє збилися на одному кінці.

— Немає місця! Немає місця! — закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.

— Місця скільки завгодно, — обурено промовила Аліса і сіла у велике крісло в кінці столу.

— Випий вина, — запропонував Солоний Заєць заохочувальним голосом.

Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.

— Я не бачу вина, — зауважила дівчинка.

— Його й немає, — погодився Солоний Заєць.

— Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його, — сердито сказала Аліса.

— А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? — зауважив Солоний Заєць.

— Я не знала, що це ваш стіл, — промовила Аліса. — Він накритий більше, ніж на трьох.

— Тобі треба підстригтися, — сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.

— Вам треба навчитися не зачіпати особистостей, — відповіла Аліса трохи роздратовано. — Це свідчить про невихованість.

Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь лише запитав:

— Що спільного між вороною і письмовим столом?

«Нарешті починаються розваги! — подумала Аліса. — Я рада, що вони стали загадувати загадки...»

— Думаю, що зумію відгадати, — додала вона вголос.

— Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? — допитувався Солоний Заєць.

— Саме так, — погодилася Аліса.

— У такому разі, тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі, — продовжував Солоний Заєць.

— Я так і роблю, — поквапливо відповіла Аліса. — Принаймні... Принаймні я маю на увазі те, що говорю... адже це те саме, розумієте.

— Зовсім не те саме! — вигукнув Капелюшник. — Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм» — це те саме, що «Я їм те, що бачу»!

— Ти ще, може, скажеш, — додав Солоний Заєць, — що «Мені подобається те, що я маю» — це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».

— Або ти ще, може, скажеш, — додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон, — що «Я дихаю, коли сплю» — це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».

— Щодо тебе, то це те саме, — зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.

Першим порушив мовчанку Капелюшник.

— Яке у нас сьогодні число? — запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.

Аліса трохи подумала і відповіла:

— Четверте.

— Два дні різниці, — зітхнув Капелюшник. — Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! — додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.

— Але це було дуже добре масло! — винувато заперечив Солоний Заєць.

— Так, але, мабуть, попали крихти, — буркнув Капелюшник. — Не слід було брати його хлібним ножем.

Солоний Заєць узяв годинника і похмуро подивився на нього, потім занурив його в чашку з чаєм і знов поглянув на нього, але нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:

— Це було дуже добре масло, розумієш.

Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.

— Який дивний годинник, — зауважила вона. — Він показує числа і не показує, котра година.

— З якої речі він буде показувати години? — пробурчав Капелюшник. — Хіба твій годинник показує рік?

— Звичайно ні, — охоче погодилася Аліса. — Але це тому, що рік залишається тим самим дуже довго.

— Те саме і з моїм годинником, — пояснив Капелюшник.

Аліса зовсім розгубилася. Зауваження Капелюшника здавалося їй цілком безглуздим, а він же, безперечно, говорив англійською мовою.

— Я не зовсім розумію вас, — сказала вона якомога ввічливіше.

— Вовчок знову спить, — промовив Капелюшник і хлюпнув тому на ніс гарячим чаєм.

Вовчок сердито струснув головою і вставив, не розплющуючи очей:

— Звичайно, звичайно! Саме це хотів відзначити і я.

— Ти вже відгадала загадку? — запитав Капелюшник, знов звертаючись до Аліси.

— Ні, я облишила її, — відповіла Аліса. — А яка розгадка?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Капелюшник.

— І я теж, — додав Солоний Заєць.

Аліса зітхнула у знемозі.

— Гадаю, що ви могли б використати час на щось краще, — зауважила вона, — замість того щоб гайнувати його на загадки, які не мають розгадки.

— Якби ти знала Час так, як знаю я, — промовив Капелюшник, — ти б не говорила про гайнування його. Час — живий.

— Не знаю, що ви хочете цим сказати, — зауважила Аліса.

— Звідки тобі знати! — сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою. — Я певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!

— Може, й ні, — обачливо відповіла Аліса. — Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли