Читати книгу - "Секрет, Михайло Небрицький"

Ранок відзначився сильним вітром на вулиці. Увімкнувши обігрівач, Лісовий навіть не поспішав знімати жакет, сидячи на своєму робочому місці. Щойно залявши окропом чайне листя, Михайло ввімкнув комп'ютер, дзвінко розмішуючи на дні чашки цукор. Увійшовши до кабінету, Кіра вдягнула гумові рукавички, дістаючи щось з пакетика для речових доказів.

-Що це? – здивовано промовив помічник.

-Телефон вбитого, – пояснила вона. – Сергій Іванович наказав шукати докази, тому шукатимемо їх тут.

-Оо. Це цікаво, – чоловік підвівся з крісла. – А що ми повинні знайти?

-Що завгодно: СМС з погрозами від Остапенка, дзвінки незадовго до вбивства, або щось на кшталт того.

-Цікаво.

-До речі, Моїсей Семенович повідомив, що Вербицького вбили в суботу ввечері.

-Це точно?

-Так, наскільки можна вірити нашому шановному експерту.

Зазвичай, у відділі було заведено не ставити під сумнів висновки місцевого «гуру» судової експертизи. Тому, якщо дідусь й оголошував якісь висновки стосовно часу, причин та механізмів смерті, то це завжди сприймалось як аксіома, що не підлягає сумніву.

-А труп прибиральниця виявила у вівторок вранці. Тобто, він лежав там більше ніж два дні.

-Виходить, що так. Тому подивимось, хто останній телефонував йому перед смертю, – Кіра відкрила журнал викликів.

Перше, що привернуло увагу – 23 пропущених дзвінка від «Коханої», яка телефонувала йому останні два дні перед тим, як його тіло знайшла прибиральниця. До цього був вхідний виклик від тієї ж «Коханої», з якою він, судячи з усього, спілкувався цієї суботи перед своїм вбивством. Крім неї того дня йому ніхто більше не телефонував. У п'ятницю ж він мав купу вхідних та вихідних викликів: до офісу, різним особам, імена яких свідчили про належність до бізнесу: «Тетяна Бухгалтер», «Григорій Постачальник», і навіть якийсь «Джон», номер телефону якого був явно закордонним. «Женя Остапенко» відображався серед вхідних викликів тільки в четвер. Після цього він йому не телефонував.

-А що в месенджерах? Он, наприклад, в Телеграмі? – Михайло вказав пальцем на дисплей.

Після «тапання» по біло-блакитній іконці, обличчя слідчої наповнилось розчаруванням та відчаєм. Вона й без того не покладала великих надій на смартфон жертви, але закодований доступ до всіх месенджерів зовсім збив її з пантелику. Завзятий бізнесмен із зрозумілих причин встановив пароль на всі застосунки, де він вів переписку. Звісно, зробив він це задля забезпечення таємниці спілкування, проте не знав, що таким чином створить серйозну перешкоду для пошуку свого вбивці.

-Отож, як кажуть: «припливли», – скорботно підвела підсумок Михайлова.

-Не густо. Єдине, про що ми дізнались – Євген востаннє телефонував вбитому в четвер.

Відійшовши до свого столу, помічник слідчої вкотре зазирнув до чайника, аби перевірити, скільки в ньому залишилось води.

-Кіро Валентинівно, чи не бажаєте кави?

-Краще чай.

Раптом, в кишені пальто Михайлової пролунав дзвінок. Після відповіді на нього, Кіра зірвалась з місця, ніби на пожежу.

-Твою ж бабцю! Михайле, їдемо!

-Куди?

-Вулиця Середньофонтанська…

На місці поліцейських чекала шокуюча новина. На Альону – дружину покійного Вербицького, скоєно напад. Зловмисник атакував жертву годину тому, коли та виходила з дому. Підбігши до неї ззаду, злочинець наніс їй удар ножем в спину. На щастя, цього разу лезо не потрапило в серце, але пробило легеню. Лиходія сполохала сусідка, яка побачила те, що відбувається, з вікна й здійняла галас. Тому невдалий вбивця вимушений був терміново залишити місце, покинувши поранену дівчину лежати на асфальті.

-Як він виглядав? – Михайло записував свідчення сусідки.

-Ой. Як це сказати, – розгублена старенька, досі не оговтавшись від побаченого, намагалась підібрати правильні слова, щось показуючи руками. – Я його зі спини бачила.

-Кого ви бачили? – незважаючи на поспіх, поліцейський намагався не квапити свідка.

-В капюшоні він був. І в куртці чорній.

-А штани?

-Штани військові. Але, не такі, як раніше були, а в цятках.

-Піксельні. Зрозуміло. Що ще? Якого він був зросту?

-Ой, синку, не пам’ятаю. Не звернула уваги.

-Ну, такий як я? Чи вищий? – співробітник почав ставити жінці навідні запитання, щоб якомога більше зібрати інформації.

-Та, ні. Не вищий. Середнього зросту. Можливо, навіть трохи нижчий.

-Зрозуміло. Він щось встиг промовити до жертви?

-Я не чула. Моє вікно он там – на першому поверсі. Я саме визирнула, щоб покликати Мурочку, а тут це. Тож я й закричала. Господи, що ж це робиться? Страшно тепер в двір вийти.

Розмиті свідчення старенької про фігуру в чорному капюшоні та військових штанах, які зараз продаються на кожному кроці, мало чим допомагали в пошуках злочинця. Якщо точніше, особа злочинця й без того була їм відома. Найприкріше те, що вчора вони особисто його відпустили. Адвокат, повідомивши про те, що між Остапенком і посадою гендиректора підприємства стоїть Альона, фактично вказав вбивці на ціль.

-Невже в цьому світі бізнесу все настільки брудне й смердюче? – вже не стримувала обурення Кіра. – Невже заради влади й грошей люди реально готові піти на вбивство? Мій колишній наставник, який працював ще в 90-ті, звісно, розповідав мені, як того часу велись справи. Яке застосування знаходили паяльнику та генератору з оголеними дротами. Але ж на дворі XXI століття. Невже, сьогодні люди справді готові будувати своє щастя на чужій крові? Можливо, ця війна остаточно всіх позбавила залишків гуманізму?

Занурившись у свої роздуми, слідча знову почала масажувати скроні. Взимку мігрені турбували її частіше, ніж в інші пори року.

-Постраждала про щось повідомила? – Михайло спробував відволікти колегу від темних думок.

-Їй оперативно затулили раневий отвір, щоб уникнути пневмотораксу, але вона повинна деякий час полежати в лікарні.