Читати книгу - "Книга дзеркал"

— Як звали того хлопця?

— Упевнений, що хочеш знати?

— Звісно.

— Його звати Тімоті Сандерз. Він і досі тут вчиться, у магістратурі. Пам’ятаєш, коли ми були в барі «У Роберта», на Лінкольн-стрит, одразу ж після того, як уперше зустрілися?

— Пам’ятаю.

— Він був там із дівчиною.

— Гаразд, продовжуй.

— Після того листа до декана Вайдер оскаженів. Я дуже хотіла продовжувати працювати з ним, оскільки вже була залучена в його дослідницьку програму. Йшлося про мій шанс зробити собі кар’єру в цій галузі. Я не збиралася дозволити Тімоті зруйнувати такий шанс. Я зізналася Вайдеру в певних підозрах щодо того, хто відправник того листа. Він змусив мене пообіцяти розірвати свої стосунки з Тімоті, що я й так збиралася зробити. Ми з Тімоті поговорили, і я сказала йому, що не хочу продовжувати зустрічатися з ним. Як не дивно, саме тоді, здавалося, він щиро закохався в мене. Він слідував за мною, куди б я не пішла, надсилав листи з довгими сопливими історіями, попереджаючи, що серйозно налаштований покінчити з життям, і я житиму з почуттям провини. Він надсилав мені додому і в університет квіти, випрошував зустрітися з ним хоча б на кілька хвилин. Я дотримала свого рішення і відмовилася розмовляти з ним. Вайдер запитував мене зо два рази, чи той хлопець ще присутній у моєму житті, і, здавалося, залишився задоволений, коли я сказала йому, що порвала з Тімоті назавжди, і, що б не трапилося, ніколи не зміню свою думку. Тоді Тімоті застосував іншу тактику і почав завуальовано погрожували. Здавалося, він одержимий. Якось я бачила його неподалік Вайдерового будинку, він сидів у своєму автомобілі, припаркованому під вуличним ліхтарем на розі. Через нього я переїхала сюди. На деякий час Тімоті зник, і я зустріла його знову, як уже казала, того вечора в барі. Після того він підійшов до мене в студмістечку, і я зробила помилку, погодившись випити з ним горнятко кави. Я була переконана: він змирився з тим, що все скінчилося, враховуючи те, що він припинив переслідувати мене.

— Вибач, що перебиваю, — сказав я. — Але чому ти не звернулася в поліцію?

— Я не хотіла неприємностей. Тімоті не був жорстоким. Він жодного разу не спробував вдарити мене, тому я не почувалася в якійсь фізичній небезпеці. І я сумніваюся, що поліціянти зацікавляться закоханим хлопцем, що гине за аспіранткою, допоки той не порушить закон. Але після кави разом усе почалося знову. Він сказав мені, що я все ще кохаю його і, хоча не визнаю, рано чи пізно зрозумію це. Що він був настільки засмучений, коли ми розійшлися, що тепер проходить курс терапії в Нью-Йорку. Я хвилювалася, що він може прийти сюди й улаштувати сцену, а ти розгніваєшся. Коротко кажучи, я погодилася поїхати з ним на один із сеансів, щоби продемонструвати психологу, що я людина з плоті й крові, а не плід його уяви, видумана подруга, у чому, як він підозрював, був переконаний психолог. Тому я й вирушила в Нью-Йорк. Він уже дізнався мою нову адресу. Після візиту до психолога я зустріла Дарму і провела ніч у її батьків, як уже тобі розповідала. Це все. Тімоті обіцяв ніколи не намагатися знайти мене знову.

— Чому ти не сказала мені правду? Хіба це не було б простіше?

— Бо довелося б розповісти тобі все, що я тільки-но розповіла, а я не хотіла. Цей хлопець не що інше, як тінь із мого минулого, і я хочу, щоб він там і залишався, з іншими тінями. Річарде, в усіх нас є речі, які хочеться забути, та ми нічого не можемо з цим удіяти. І речі з минулого не варто виставляти напоказ, бо іноді їхнє значення занадто складне чи надто болюче. Краще їх приховувати.

— І це все? Ти пішла з ним на один сеанс, поспілкувалася з психіатром, а потім ви просто розійшлися?

Вона здивовано глянула на мене.

— Так, я ж сказала тобі, що це все.

— А що сказав лікар?

— Він був переконаний, що Тімоті вигадав усю цю історію про наші стосунки. Що колишня дівчина — це своєрідна проекція, яку він створив для себе, і що це, ймовірно, не має ніякого зв’язку з реальною людиною на ім’я Лора. Це якось пов’язано з вихованням мачухою, яка не любила його, а він не міг витерпіти думку, що його відштовхують. Але чому тебе цікавить усе це лайно?

Сутеніло, але ніхто з нас не встав, щоб увімкнути світло. Ми сиділи в напівтемряві, як на полотні Рембрандта під назвою «Лора випрошує прощення в Річарда».

Я хотів її, не міг дочекатися, щоб зняти з неї одяг і відчути її тіло поруч із моїм, але водночас почувався, наче мене обдурили й зрадили. Мене загнали в глухий кут, і я не знав, що робити далі.

— Вайдер знав про це? — запитав я. — Він знав справжню причину, чому ти збиралася до Нью-Йорка?

Вона підтвердила, що знав.

— І чому він відчував потребу привернути до цього мою увагу?

— Тому що саме так він і робить, — відрізала вона сердито. — Тому що йому, напевне, не подобається, що в нас стосунки. Може, він ревнує і не може опиратися спокусі підкинути дров у вогонь, тому що це він уміє робити найкраще: маніпулювати, гратися з розумом інших людей. Я попереджала тебе, що ти не знаєш, який він насправді.

— Але ти описала його як генія, якогось напівбога і сказала мені, що ви хороші друзі. А зараз…

— Ну, здається, іноді навіть геній може стати справжнім придурком.

Я знав, що страшенно ризикую, запитуючи це, проте продовжив.

— Лоро, у вас із Вайдером були якісь стосунки?

— Ні.

Я був вдячний, що вона дала мені пряму відповідь, без жодного лицемірного обурення або (майже) неминучого «як ти міг навіть подумати таке»?

Але все ж за якусь мить вона додала:

— Мені прикро, Річарде, що така думка промайнула в твоїй голові. Але з огляду на обставини я розумію.

— Я був трохи здивований, коли дізнався, що в тебе є ключі від його дому. Вайдер сказав мені.

— Якби ти запитав мене, я б теж тобі сказала. Це не секрет. Він сам, не має співмешканки. Жінка приходить кожної п’ятниці прибирати, а також його колишній пацієнт, який живе поруч, приходить щоразу, коли йому потрібен домашній майстер. Він дав