Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

Там, де чорні степи і панує еклектика,

де лежить розіп'ята на хрестах стовпів

Месія Ранку, Пані Електрика.

Можна сказати, що це — профанна метафоризація сакрального, як профанними (у розумінні занурення в історично змінне буття) є апокрифальні сюжети циклу «Атеїзм» з їхнім несподіваним переосмисленням образу (швидше імені, символу) Марії та сміливою (безцеремонною?) спробою «вникнути» в самопочування розіп'ятого Христа. Втім, чуттєве наближення до Христа, «недистанційований» погляд на Нього, «опобутовлений» образ Його постійних (мабуть, не лише хресних) мук за людину зустрінемо і в деяких інших поезіях Жадана: «Поглянь, як розігрілим оцтом Стирає Бог свої рубці».

Однак доводиться визнати, що вживлення сакрального в буденне (чи обуднення сакрального) інколи сприймається як зручний («ручний») поетичний прийом і втрачає чар творчої всеприсутності вищої сили. Тоді йдуть необов'язкові й дріб'язкові принагідні згадки (всує!) про Господа, Богородицю, ангелів — та всілякі спрощені контакти з потойбіччям…

Тяжіння до самочинної апокрифальності зумовлює неозначеність часопростору в таких віршах Жадана. Це могло діятися де завгодно, коли завгодно, з ким завгодно. Це наше людське, часом усереднене. З усередненим болем і усередненою відповідальністю. Але є й вірші іншого типу — більш соціалізовані й локалізовані. В них визирають клаптики індустріального пейзажу й побуту Донеччини, з «угіддями фабричних триперних зон», нинішній Харків — «місто байстрюків», у якому, дивись, «танцює бомж подібне щось на вальс», а голуби, «сполохані й лякливі», — це немов «блакитні душі вмерлих тут бомжів». А є ще хтось, крім байстрюків і бомжів? Аякже. Є «громадяни», які черга за чергою «зникають в електричках». І є футбольні фани, але про них довідаємося пізніше. Є, для годиться, багато презервативів — і на автозаправках, і в готелі «Харків». Звісно, не треба це сприймати надто буквально та ображатися за славне місто науки, освіти й машинобудівних заводів та оборонних підприємств. Тут інший зріз реальності. Інший запит до неї. Маємо настроєве (пригадуєте класика: «Харків, Харків, де твоє обличчя?»), вибіркове… але й невипадкове. Поверхня глибшого, характеристичного. Бо вже в наступному вірші читаємо:

Диск вечірнього сонця блазнювато навис

Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,

Слобідських поселенців запилений віз

Підповзає під небо без надій і без віз.

Заплювали автобус діти синіх степів,

А на хвилях чадної гарячої течії

Зависає надірваний блюзовий спів.

Це занепад епохи, це п'янкий декаданс,

Захмелілі ковбої, комуністи і фермери

Заселяють уперто слобожанський Клондайк…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Це і є громадяни — покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —

Ця країна загиджена ними по вінця,

Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,