Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Його слова зустріли мовчки. Навіть команда суд­медекспертів відірвалася від роботи, щоб послухати.

— Ви вважаєте, що мотив сексуальний? — запитала за мить Джейкобсен.

Ірвінґ удав подив. Я відчув, як зростає моя непри-­язнь до нього.

— Вибачте, я думав, що це було б очевидно з того факту, що жертва залишилася голою. Ось чому поранення важливі. Ми маємо справу з кимось, хто або заперечує свою сексуальність, або обурюється нею і виливає огиду до себе на свою жертву. У кожному разі, він не є відкритим гомосексуалістом. Це може бути одружений чоловік, опора суспільства. Можливо, той, хто полюбляє вихвалятися своїми перемогами над жінками. Це зробив хтось, хто ненавидить те, ким він є, і сублімував цю огиду до себе в агресію і спрямував її на жертву.

Обличчя Джейкобсен лишалося безвиразним:

— Я думала, ви сказали, що вбивця пишається тим, що зробив? Що не було ознак сорому чи жалю?

— Щодо справжнього вбивства — ні. Тут він б’є себе в груди, намагаючись переконати всіх, включно із собою, який він великий і сильний. Але причина, чому він це зробив, — це інше питання. Ось чого він соромиться.

— Можуть бути й інші причини, чому жертва оголена, — зауважила Джейкобсен. — Наприклад, як форма приниження чи інший спосіб здійснення контролю.

— Так чи так, контроль зазвичай зводиться до сексу. — Ірвінґ усміхнувся, але це почало видаватися трохи вимушено. — Серійні вбивці-геї — рідкість, проте вони існують. І з того, що я бачив, думаю, що це цілком може бути те, що ми тут маємо.

Джейкобсен не збиралася відступати.

— Ми недостатньо знаємо про мотивацію вбивці…

— Вибачте, але чи маєте ви великий досвід у розслідуванні серійних убивств? — Від усмішки Ірвінґа повіяло холодом.

— Ні, але…

— Тоді, можливо, ви позбавите мене нарисів із популярної психології.

Тепер він навіть не вдавав усмішки. Джейкобсен не відреагувала, але червоні плями на щоках видали її. Я відчував до неї симпатію. Була вона відвертою чи замкненою, однак такого поводження не заслужила.

Запала ніякова тиша. Ґарднер її перервав:

— Що з жертвою? Ви думаєте, що вбивця міг знати цю людину?

— Може, так, а може, й ні, — Ірвінґ раптом втратив інтерес. Він смикав комір сорочки, його кругле обличчя розчервонілося і вкрилося потом. Відтоді, як відчинили вікно, хатина трішки прохолола, але тут усе ще було задушливо й спекотно.

— Я закінчив. Мені знадобляться копії висновків судово-медичної експертизи та фотографії, а також будь-яка інформація про жертву, якою ви володієте.

Він звернувся до Джейкобсен з начебто ласкавою усмішкою:

— Сподіваюся, ви не проти нашої невеличкої суперечки. Можливо, ми могли б обговорити її детальніше, за чаркою.

Джейкобсен не відповіла, але її виразний погляд змусив мене подумати, що йому не варто покладати надії. Біхевіорист марно витрачав час, намагаючись її зачарувати.

Ірвінґ пішов, у хатині стало спокійніше. Я пішов узяти камеру з Томового кейса. Наше основне правило полягало в тому, що ми завжди робили власні фотографії тіла, незалежно від того, чи вже мали фото з місця злочину. Але не встиг я почати, як хтось вигукнув:

— Схоже, у мене щось є!

Це той здоровань. Він стояв навколішки на підлозі біля дивана, намагаючись витягнути щось з-під нього. Нарешті дістав маленький сірий циліндр, тримаючи його з дивовижною делікатністю пальцями в рукавичці.

— Що це? — підійшов до нього Ґарднер.

— Схоже на касету з плівкою, — гладун пихтів від зусилля. — Для тридцятип’ятиміліметрової камери. Мабуть, закотилася сюди.

Я глянув на фотоапарат, що тримав у руці. Циф­ровий, такий самий, яким зараз користуються більшість слідчих.

— Ще хтось знімає на плівку? — запитала поліціянтка, яка приносила Ірвінґові ментол.

— Тільки затяті аматори та пуристи, — відповів здоровань. — Мій кузен просто схиблений на плівці.

— Йому подобається гламурна фотографія, тобі теж, Джеррі? — запитала жінка, і всі засміялися.

Обличчя Ґарднера залишалося незворушним.

— Є щось усередині?

Поліціянт зняв кришку.

— Ні, тільки повітря. Зачекайте хвильку…

Він підніс блискучий циліндр до світла, примружився, заглянув.

— Ну що? — запитав Ґарднер.

Я бачив, як Джеррі всміхається, попри те що в масці. Він похитав контейнером з плівкою.

— Не можу запропонувати вам фотографій. Але чи згодиться гарний жирний відбиток пальця?

Сонце вже сідало, коли Том віз нас назад до Ноксвілла. Дорога петляла внизу крутими лісистими схилами, які закривали останні промені сонця. Небо над нами все ще синіло, але навколо лягала пітьма. Коли Том увімкнув фари, нас огорнула раптова ніч.

— Ти чогось принишк, — зауважив мій друг, перериваючи мовчання.

— Просто думаю.

— Я так і зрозумів.

Мені полегшало, як побачив, що Томові стало набагато краще, коли він повернувся до хатини. Решта роботи пройшла досить гладко. Ми сфотографували та замалювали положення тіла, узяли зразки тканин. Аналізуючи амінокислоти та летючі жирні кислоти, що вивільняються під час руйнування клітин, ми зможемо звузити проміжок часу після смерті до дванадцяти годин. Наразі все вказувало на те, що жертва була мертва щонайменше шість днів, цілком можливо, сім. Проте, за словами Ґарднера, хатину винаймали тільки на п’ять. Щось пішло не так, і хоча я міг втратити впевненість у власних силах, та все ж був певен в одному.

Природа не бреше.

Я зрозумів, що Том чекає на відповідь.

— Славою я себе не покрив, еге ж?

— Не будь надто суворим до себе. Кожен поми­ляється.

— Але ж не так. Пошився в дилетанти. Геть не думав.

— Ну ж бо, Девіде, не так уже й страшно. Крім того, можливо, ти все ж таки маєш слушність. Щось не те з цим часом після смерті. Можливо, жертва вже була мертва, коли її привезли до хатини. Тіло можна було прив’язати до столу, щоб створити враження, ніби його там убили.

Хай як я не хотів у це вірити, усе ж не міг цього ігнорувати.

— Це означало б, що все місце злочину було інсценоване, включно з кров’ю на підлозі. І кожен достатньо розумний, щоб зробити це настільки переконливим, знав би, що вистава не введе нас в оману надовго. То який