Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

Я не знала де я, на якому з кругів тартару я знаходжуся. А що це саме він, я була переконана, адже смерть ніщо, порівняно з цим місцем. Це радше відбування терміну покарання за злочин, і звідси вихід лиш у вічне забуття.   

Люди, чи то правильніше поневолені душі мертвих людей, які спокутували тут свою провину, яку заслужили за життя, мене не чіпали. Іноді і зовсім здавалося що я на самоті. 

Хтось йшов а хтось приходив. Зрідка прибічники “Володаря Темряви та Душ” - приходили перевірити чим я займаюся, та побачивши що я на місці, і просто бойкотую, вони залишали мене в спокої. 

Всі хто тут знаходився не спали, нічого не їли і навіть не жили. Бо це місце не для життя, а для виплати боргу за гріхи. 

В ямі немає ліку часу, і я навіть не знаю чи день зараз чи ніч, яка пора року зовні. 

Коли ми повернулися до своєї карцерної в'язниці, я помітила що вихід через який Тай мене сюди закинув - зачинений. І ні краплі світла не попадає в цю сиру яму.

Наче домовина, лиш я не спочиваю.

Анна пробувала заговорити зі мною. Але я мовчала. Не з вредності, ні. Я просто розгублена. Втрачена. І поки не знаю що мені роботи. 

Думок багато. Та що з того всього правда, а що ні я не знаю. Це мене гнітить.

З однієї сторони я розуміла що померла, адже я так старанно шукала своєї смерті. Я жадала її. Хто ж знав що вона виявиться такою. Хто ж знав що після смерті відпочинку немає. Є тільки відплата та вічність, яку ти проведеш в цьому місці. 

 Я розуміла що не повинна нічого відчувати, і мабуть навіть і думати. Адже в цьому мене запевнив сам Володар цього місці. Але все не так. 

Та найбільше мене бентежив той факт що - мене весь час підслуховує Тай. І я застрягла тут не невизначений термін, бо хтось мене йому пообіцяв. 

“Не хтось а твоя мати!” - ну от знову цей голос.

“Зникни.” - запротестувала я.

“Ти не контактуєш ні з ким, думав можливо зі мною захочеш поговорити.” - вів Тай в моїй голові.

“Зникни з моєї голови. Чудовисько!” - крикнула, мабуть, вголос я. 

Адже всі присутні здригнулися, і втупилися на мене. 

- Лілі? Все гаразд? - запитала Анна.

- Ці розмови в голові, мене вже нудить від цього. Ну ти розумієш. Ніякої приватності. - відповіла я.

- Ти про Володаря зараз говориш? - тихо запитала Анна.

- Ну так а про кого ще? - здивувалася я.

- Володар не говорить з нами через ментальний зв'язок. - заговорила стара сусідка по карцеру. - Він лиш віддає нам накази, яким ми не можемо опиратися. - додала. - Ти єдина з ким Володар його використовує, мабуть бо твоя душа чиста, не заплямована гріхами, на відміну від наших. 

- А чому Він не говорить з вами? - запитала, і підсунулася ближче щоб розгледіти стару. 

- Бо це йому не потрібно. Ми не друзі. Він віддає наказ, а ми засуджені до вічних мук в чистилищі - виконуємо його. - відповіла вона. - Та на тобі очевидно, система дала збій. 

- Чому ви так кажете? - запитала я.

- Бо нових душ не було вже довгий час, після твоєї появи. Такого на моїй пам'яті не було ще ніколи. - відповіла стара.

- А як довго ви тут? - запитала я.

- Циклів двісті вже маю. - відповіла стара.

- Циклів? - перепитала я.

- Ми не можемо порахувати ні годин, ні днів, ні місяців. Але кожного нового циклу змінюється атмосфера в тронній залі. Коли на дворі зима всередині все похмуре і холодне, коли наступає весна на кам'яних колонах розквітають квіти, а влітку розпускаються звивисті зелені пагони во всій стіні, осінню опадає листя, і так по колу. - пояснила Анна, ставши ще одним учасником нашої маленької бесіди. 

- Я Маронна. - сказала стара що була навпроти. 

- А я.. - осіклася я. - Ну ви ітак знаєте. 

- Так тебе знають всі, твої портрети змірювалися відповідно твого віку, я бачила тебе різною, як і всі присутні. Ми розуміли що одного дня ти приєднаєшся до наших лав. Але всі знають що ти не повинна тут бути. Ти..твоя душа… - не закінчила Маронна, як чиїсь руки вихопили її з ліжка, і поволокли на вихід. 

- Ти маєш лише один шанс…тебе може врятувати лиш той кому довірено твоє тіло…- кричала вона коли її силою волокли по землі вглиб лабіринтів шишиги. 

Навтоко усі присутні в ямі, почали перешіптуватися. 

- Багато сказала…

- Володар не пробачить…

- Що з нею буде…

- Її душу теж розірвуть….

“Ні, не роби цього! Якщо ти чуєш мене, я благаю тебе, не вчиняй так з нею, вона не хот…” - молила я, та Він перебив мене: “Чудовисько не почує твоїх молитв.” - відрізав він.

І знак з моєї голови, так само непомітно як і з'явився там. 

Маронна не повернулася. Спершу я чекала, зривалася на кожен шелест та тупіт ніг, але вона не повернулася.

“Ненавиджу!” - нарікала я весь час в голові, сподіваючись що Він почує це.

Але він не відповідав, більше ніколи. Допоки одного разу мене не викликали в тронну залу на аудієнцію до самого Володаря темряви та душ.

Йшла туди я в супроводі одного з прибічників Тана, шишиги. Мене пропустили через величезні дерев'яні ворота, і я зайшла в залу вже сама.  

Колони були вкриті квітами, а це означало лиш одне, наступила весна. Різнобарв'я кольорів ніяк не вписувалося в цю темряву. Наче воно було тут лишнє, щось чужорідне, не властиве цьому місцю.

- Ти маєш рацію! Ці квіти тут лишні. - почувся голос ззаду, і мені не потрібно навіть повертатися щоб знати хто це. 

- Та все ж вони тут є. Можливо можна ще щось змінит… - договорити мені не дали.

Тай затиснув мого рота власною долонею, і притиснув моє нещасне тільце до свого могутнього. 

Заговорив він протяжно просто над моїм вухом: - Наївна маленька дівчинка, яка все прагне нести лиш добро в світ, яка безупинну виправдовує найбільших грішників цього світу. 

Він повернув мене різко, і глянув в очі, наче намагаючись заглянути всередину мене, в мою душу.