Читати книгу - "Кохання, яке не продається (збірка), Ангеліна Кріхелі"

- Мамо, я з тобою поїду, - канючив син уранці наступного дня, відбиваючись від гувернантки.

- Сину, боюся, що ти не усвідомлюєш, куди я їду. Це не розважальний центр. Не дитячий садок.

- Але там будуть діти! - уперся малюк. - А тут... я зовсім один, - додав тихіше, разом якось обм'якнувши.

Жінки розгублено переглянулися.

- Хіба ти один, малюче? - Христина важко зітхнула, сідаючи навпочіпки перед сином. - У тебе є твій старший товариш, - вона посміхнулася, привертаючи до себе синочка для обіймів і киваючи головою в бік гувернантки. - І ціла кімната для ігор. А на подвір'ї гойдалки, каруселі й...

- І я почуваюся самотнім... - зізнався хлопчик, обіймаючи маму у відповідь.

Кріс заплющила очі від болю, що пронизав серце. З колеса щоденних справ, що шалено обертається, випадати не можна. Інакше конкуренти тут же розтопчуть. Але спробувала пригадати, коли проводила час тільки з сином, і не зуміла.

Колись він виросте і буде вдячний їй за все, що має зараз, за перспективи, які вона йому дасть. Адже діти по суті егоїсти. Даси багато уваги й любові, не вистачатиме грошей та іграшок, як в інших. Даси все, але мало проведеш часу разом, і будеш так само поганий.

- Добре, - кивнула, здаючись.

Хлопчик просяяв трішки недовірливою посмішкою. Ні, мама ніколи й ні в чому не обманювала його, але повірити власному щастю виявилося важко. Він миттю відкинув машинку, потім кинувся за плюшевим драконом зі смішними очима. Метушливо відклав його і знову взяв машинку.

Потім довірливо вклав долоньку в мамину долоню і вичікувально зазирнув в очі.

Кріс не знала, куди себе подіти від душевних мордувань. Не можна розкисати. Вона не має права бути слабкою. Але якщо все це створює для сина, то хіба не син і є основою?

- Біжи в машину, я зараз, - м'яко, але все ж таки скомандувала вона, повертаючись до гувернантки, щоб дати на сьогодні вихідний.

Та й без слів усе зрозуміла. Відпочинок завжди доречний. Але обличчя Гната... Його по-дитячому відкрита радість так і стояли перед очима. У неї самої не було дітей. Спостерігаючи за цими двома, просто губилася. Чоловік виступав категорично проти "потомства", як він сам і висловлювався. Вимагав жити "для себе". Їй хотілося ось так вкласти в долоню найцінніше - дитячу ручку. Але працювати стільки?.. А чи треба це насправді? Хлопчик має рацію - у парку гуляють діти з найрізноманітнішими батьками. Мало хто з них настільки багатий. Але вони щасливі.

Христина впурхнула в салон автомобіля, даючи знак водієві. Дбайливо пристебнула сина, вмостившись із ним на задньому сидінні, взяла за руку. Коли ще знову з'явиться можливість просто побути з синочком? От тільки не злякався б він. Адже не розуміє, куди напросився.

Гнат не відводив від матері люблячого погляду. Хмурився разом із нею, гадаючи, що так засмутило найріднішу його людину. Посміхався ніжно. Повністю віддзеркалював її емоції, навіть не усвідомлюючи цього.

- Матусю, а ми куди їдемо?

- Ти ж... - розгублено пробурмотіла Сомова. - Стривай! Я думала, ти знаєш. Адже ти говорив, що там діти...

- Я підслухав, коли ти телефоном говорила, - винувато зізнався хлопчик, ховаючи очі.

Христина приречено застогнала. Він такий вразливий.

Однак дитина, на диво, не виявляла й тіні страху, опинившись у відділенні онкології дитячої лікарні. Її допитливий погляд ковзнув стінами ігрової кімнати, яку Христина створювала тут. Потім він став роздивлятися дітвору, яка зібралася для отримання обіцяних медперсоналом подарунків. Ті дивилися дорослими очима. Хтось ображено і колюче. Хтось із надією або навіть з проханням.

Гнат обережно вивільнив свою долоню і впевнено попрямував у натовп дітей. Підняв вище свою машину і почав розповідати про її технічні характеристики. Потім, помітивши, що дівчатка занудьгували, про вигаданих принцес, які напевно їздять у такому авто.

Діти скупчилися, розглядаючи, чіпаючи, відкриваючи та закриваючи колекційний автомобіль. Ожили. Медперсонал, підлесливо посміхаючись, затягував коробки з подарунками, які привезла добродійниця.

Сомова почувалася ніяково. Зазвичай такі візити минали швидко. Дітей щиро шкода. Але свідомість, серце залишалося не зворушеним. Та й справи не чекають. Сьогодні вона змінила плани.

Раптово. Захотілося. Неголосно зняла туфлі на високих підборах, відставивши до стіни на м'який ворсистий килим. З насолодою втягнув носом повітря, відчувши стопами свободу й дотик матерії. Сівши поруч із дітьми, захоплено слухала свого маленького оратора і захоплювалася ним. Пропустила момент, коли він видерся до неї на руки, але з насолодою одразу ж обійняла його, привертаючи ближче. Який же він ще маленький! І який дорослий...

Гнат напрочуд тямущо обернувся до неї на секунду і знову захоплено затараторив.

Опинившись залученою в гру, краєм ока помітила рух біля входу в ігрову. Стрепенулася. Медсестри й завідувач відділення з терплячою поблажливістю чекали, коли ж спонсорка награється, роздасть нарешті презенти та вони зможуть повернутися до своїх справ, з усіма почестями спровадивши її.

Як дивно. Це дрес-код і холодність для них так багато значили? Що варто було їй позбутися ненадовго звичного образу, як одразу ж упала. Не те щоб без туфель нижчою стала, але саме здрібніла для них. В одну мить. Чому?