Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Важкенький! — Яровий поправив пов'язку на оці. — Вистачить на купу хабарів.

— Усе спокійно?

— Повна тиша, не переймайся.

— Уявляю їхні пики, коли вранці туди зайдуть, — Северин похукав на руки і схопив два порожні мішки. — 3 папірцями буде легше.

— Добре, братику. Чекаємо.

Стрибок — цього разу без сумнівів. Слід від першого мішка став дороговказом, але Чорнововк однаково рахував кроки.

Наче крижана голка в шию. Знову це передчуття! Темрява на обрії згустішала — чи це вибрики під'їденої страхом уяви?

Чорнововк поспіхом набивав мішки з різних брикетів, не звертаючи увагу на банкноти, що падали повз. Іще пара таких мішків — і вони матимуть всі необхідні купівлі, оренди, послуги і, головне, конфіденційність. Проти срібних куль важать лише золоті монети... Чи їхні замінники.

Другий мішок грошви ліг на спину. Почуваючись святим Миколаєм із лантухом подарунків, Чорнововк перенісся до пустки. Вже незабаром він повернеться до родини... Катря з Олею чекають у криївці. Донька на прощання тримала його малесеньким кулачком за великого пальця і тулила, брикаючи ніжками. Вона так швидко зростала! У тій самій криївці залишили Савку і ще кількох надійних сіроманців, чиї родини необхідно переправити через кордон до...

Хрускіт.

Чорнововк завмер. Обережно глянув під чобіт, що стояв на розчавленому білому черепі. Звідкіля він тут узявся? Край ока зачепився за другий, третій, четвертий — чотири людські черепи. Ще один, маленький, схожий на кінський... Білі маски на чорному попелі.

Чорному? Стривайте, відколи це він почорнів? Він же був сірим!

Земля навколо перетворилися на слиз, скипіла бульбашками, залила мерзотною важкістю до чоботів, і він миттю провалився по кісточки.

— Курва!

Ніж у руці згас, а разом із ним згасло небесне світило. Позбавлений тіней, у суцільній темряві, Чорнововк відкинув мішки, напружив м'язи і спробував стрибнути, але хисткий слиз ковтнув його по коліна.

— Чорт, чорт, чорт!

Він стрімко і невпинно потопав. У паніці Северин забився, наче муха у павутинні, та кожен рух пришвидшував занурення. Слиз тримав мертвою хваткою. У незграбному помаху рука сіроманця зачепила кілька банкнот із розкритого мішка, торкнулася липкої поверхні — і одразу зникла під нею. Іншою він намагався намацати краї пастки, аби вчепитися, але країв не було: всюди панував клейкий слиз, що огортав та знерухомлював, слиз, що розповзався по шкірі холодними хробаками. Безпорадне тіло втопало, склеювалося, застигало; не минуло й хвилини, як Северин стояв по шию у драглистому полоні.

У темряві окреслилася ледь помітна висока постать. «Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік». Ох, Ліно!

Слиз загуснув, і сіроманець почувався вмурованим у камінь.

— Захисник, що став поневолювачем.

Ґадра, темна володарка, нарешті вполювала його.

— За образу моїх підданих. За криваві кайдани угод. За жорстокість і неповагу. Я караю тебе.

Камінні лабета стиснули, вичавили з горла стогін болю, який обірвався незримою печаткою на вустах.

— Ніхто не втече від гніву Володарки. Слухай мій вирок, мізерний.

Тінь пливла, химерна і димна, але безплотний голос промовляв прямо на вуха — холодний безбарвний звук, від якого скручувало живіт і хотілося тікати світ за очі.

— Мізерний заслуговує мізерної долі. Мій вирок тобі. Жити в полоні. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево... Десятки, сотні, тисячі циклів.

— Ні, ні, ні, — Чорнововк спромігся розірвати печатку мовчання. — Послухай мене!

— Тиша.

Каміння на шиї ожило, поповзло вгору — немов десятки слизняків водночас — застигло на вустах твердою кіркою.

— В'язниця змусить тебе животіти. У могильному колі. У нескінченному мареві. Допоки у твоєму світі проминуть десятиліття. Твої близькі помруть. Твоя дитина зістариться і забуде мізерного батька. Але ти не помреш.

Він закричав, та каміння не пропускало жодного звуку.

— Тоді я звільню тебе. Ти повернешся до світу, якого не впізнаєш. До світу, де ніхто не чекатиме. Такий мій вирок за твої злочини. Мізерний.

— Прошу, — промичав Северин безгучно.

Він навіть уявити не міг настільки зболеного, жорстокого присуду!

— Я ненавиджу злочинців. Я караю злочинців. Непокараний злочин породжує більші злочини. Я невблаганна.

Тінь збільшилася у десятки разів.

— Нехай здійсниться вирок.

Слиз заліпив ніздрі, вуха, очі. Вдалині почулися трембіти.

Темрява почала відступати, світлішати, наповнюватися обрисами — карпатськими схилами, світанковими смереками, росяним зіллям під босими ногами — і він згадав, що це було сотні разів: розмова, спогад, омана... У дикому, тваринному розпачі Северин закричав.

Він був ладен зробити будь-що, аби спинити цю мить, розірвати зачароване коло, але темрява невблаганно розсіювалася, і з нею розсіювалася його пам'ять: страшне усвідомлення, що пограбування сталося у минулому, що в рідному світі спливло бозна-скільки часу, що Катря і Оля могли загинути, поки він закутий у безкінечному мареві щасливого життя, яке завжди завершувалося пеклом і прозрінням... Яке щоразу зникало за присудом Ґадри. Він щосили намагався зачепитися за ці спогади, але все поблякло, він біг...

...він біг, усмішка розквітала на його обличчі, бо страшний сон, який підняв удосвіта, майже забувся, чудовий ранок стер усі жахіття. Северин біг, як у дитинстві, коли гасають для насолоди, а не заради переслідувань чи втечі. Босі ноги несли пружними стрибками...

Дивний звук. Здавалося, наче за горами репнув величезний горіх. Северин спинився і озирнувся: невже землетрус? За мить звук повторився, цього разу голосніше, аж за виднокраєм небо розійшлося темною тріщиною.

— Якого дідька...

Чорна блискавка розколола небо, розбіглася лозою химерного розламу, що перекинувся на гори і ліси. Величезна тріщина за мить ковтнула гору зі смерековим лісом, помчала прямо на Северина, лишаючи по собі чорне ніщо, і він побіг додому на порятунок родини, горлаючи на ходу, аби попередити Катрю про небезпеку, але не встиг — земля