Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko 📚 - Українською

Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вирок Бойового Мага" автора Andrii Noshchenko. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 25
Перейти на сторінку:

Глава десята. 

Наступні два тижні я вперто працював над своєю теорією простору-часу і вже сформулював кілька, як мені здавалося, цілком логічних правил. За цей час ми давно покинули Західну Імперію, швидко минули підпорядковані їй королівства, і зараз їхали королівством Ранго, де було добре знайоме мені підземелля Ванган. 
Я ще раз ретельно переглянув кілка аркушів паперу, де коротко і лаконічно були сформульовані правила нової, для цього світу, теорії. В них була своя гармонія, що змушувала мене хвилюватися, а серце битися частіше. Спробувати відтворити? У реальності? От прямо зараз? А якщо тут є помилка? Жартувати з принципами таких категорій як простір та час… Невелика похибка у теорії легко могла призвести якщо не до смерті, то до непередбачуваних наслідків. Я згадав схибленого Рома, котрий через своє закляття вимушений був усе життя голим ходити…
Дідько! Але й лишати теорію просто теорією… Так магом сьомого кола мені ніколи не стати. Хоча, слово ніколи то вже занадто, можна спробувати магію більш простих елементів для початку. І відкласти простір та час у довгу шухляду. 
То ці місяці наполегливої праці дарма, чи що? Я ще раз подивився на папірці у своїх пальцях. Вони тремтіли. Дивне відчуття, я не боявся навіть у найзапекліших битвах, але тут… Досить, Анею! Опануй себе і дій, нарешті! Я прибрав папери до сховища. 
    ⁃    Мірто, зупинись, будь ласка, ненадовго. 
    ⁃    Щось сталося, пане Аней? 
    ⁃    Та так, час невеличкого експерименту. 
На очах здивованої дівчини я здійнявся у повітря і відійшов трішки убік. 
    ⁃    Якщо мене насмерть глепне, то поїдеш до Матану, знайдеш дівчину кішколюда на ім’я Мія, і розділиш із нею. 
Я кинув Мірті до рук свого персня сховище. 
    ⁃    Пане Аней! Пане Аней, що ви задумали? Може не треба? 
    ⁃    Тихо там! Треба, Мірто, треба! 
Я видихнув і активував свої шість магічних кіл, які вмить почали обертатися навколо мене. Як і раніше, я не відчував навколишню ману. Та й не треба то мені, бо я і є мана, невже не домовлюсь сам із собою? 
Сконцентрувавши увагу, активував закляття скривленого простору пʼятого кола і почав надавати йому циліндричної форми. Тепер… координати початкової точки і кінцевої… Якщо я у цю мить то є точка відліку, то кінцева… Я подивився поперед себе десь за сотню метрів. Нехай буде там. Коли закляття скривленого простору набуло бажаної мені форми, я активував закляття шостого кола сталого часу і спробував накласти його на закляття простору. 
Щось відбувалося. Простір навколо мого закляття почало рвати на шмаття, клапті сірої порожнечі вривалися крізь ті проріхи у реальність і зникали, створюючи серію гучних вибухів, котрі луною прокотилися навкруги. Я відчув дикий біль у попереку і аж засичав з такої несподіванки. На моїх крижових хребцях сам собою почав карбуватися візерунок закляття сьомого кола. Строгий, геометрично вивірений, та прекрасний у своїй завершеній симетрії. Не зупиняючись, він продовжував ширитись на крижі та підійматися до поперекових хребців. Над моєю головою спалахнула яскрава червона крапка, та почала ширитись, перетворюючись на диск. У якийсь момент диск замерехтів, наче йому не вистачало мани. Ні, неможливо, то у простих магів їхні кола мають малу пропускну здатність. Але я, я - то і є мана! Наче відчувши мій настрій, диск стрімко розширився, перетворившись на сьоме яскраво червоне магічне коло, котре опустилося до моїх колін та почало повільно обертатися. 
Нарешті! Це і справді магія сьомого кола! Та ще й одразу двох, поєднаних у одне, елементів! Ха-ха-ха! Шматок простору прямо поперед мене зник, лишивши по собі сіре провалля, котре не мало третього виміру - глибини. Дивним чином, воно одразу і існувало, і ні. Я  за допомогою аури підняв з дороги камінець, і легко кинув його туди. 
Камінь зник і моментально зʼявився за сотню метрів попереду, після чого впав на землю. Начебто… працює! Я з острахом торкнувся сірої плями попереду мене пальцем, і занурив його туди. Жодних відчуттів, але я побачив свого пальця там, де тільки-но зʼявився камінь. За пальцем просунув усю руку… За цим було дивно спостерігати, адже я чітко відчував руку, але ворушив нею за сотню метрів від себе. Мій мозок просто відмовлявся це зрозуміти. Я ошкірився і зробив крок уперед. 
Навіть з моєю реакцією Бога Війни я лише ледь відчув, як щось блимнуло, і опинився вже за сотню метрів від місця, де був… зараз?! Я точно знав, що час при переході було зупинено. Це і справді телепортація. Саме така, як її описувала моя теорія!
Все ще схвильований, я деактивував магічні кола і повернувся до гаху, та простягнув руку до Мірти. Вона схопила мої пальці у свої долоні і притисла до себе. 
    ⁃    Ти що робиш, дурепа? Персня мені поверни. 
    ⁃    А, то он ви за що…
Чи то збентежена, чи то засмучена дівчина витягнула моє сховище з кишені і вклала його у мою долоню. 
    ⁃    То поїхали… - сказав я, зручно вмостившись у крісло. 
    ⁃    Пане Аней, а що то тільки що було? Ви наче розділилися, а потім обʼєдналися вже в іншому місці. 
    ⁃    То моя магія сьомого кола, яку я називаю телепортація. Вона дозволяє мені миттєво переміститися з точки А у точку Б. 
    ⁃    А на яку відстань ви можете то зробити? 
    ⁃    Еееееее… Так, забагато питань! На дорогу дивися, куди їдеш! 
Я й сам не знав, на яку відстань. Теорія казала мені, що дистанцію телепортації може обмежити лише витрата мани, але то теорія. Можливо, існували і інші фактори, за яких я не зав, адже, на даний момент робив лише перші кроки у категоріях простору-часу високого кола. 
З кожною годиною ми наближалися до королівства Льготе, і я все дужче відчував нетерпіння. Щось тисло у грудях, прохаючи мене рухатись швидше. Кордон між королівствами ми перетнули пізньої ночі, коли я сидів за важелями гаху. 
    ⁃    Ви куди прямуєте? - запитав мене прикордонник, розглядаючи мій срібний жетон торговця. 
    ⁃    У Матан, я маю там будинок і крамницю. 
    ⁃    У Матан, кажете… - він замовк, наче йому стало незручно. 
    ⁃    Щось не так, офіцере? 
    ⁃    Та ні, просто зараз ніхто не їде у Матан. 
    ⁃    Не підкажете чому? Щось сталося? 
    ⁃    Проїздіть. Щасливої дороги. 
Він повернув мені жетона, так і не відповівши на запитання. Я вже тоді відчув, що щось негаразд. Ох, недарма передчуття гнало мене уперед. Я пришвидшив гах майже до максимуму його можливостей, що було навіть небезпечно на вузьких дорогах королівства. Коли ми проїздили повз невеличке містечко, я звернув увагу на велику кількість наметів на його околицях. Там знаходилось багацько людей, сірих, виснажених… Це було настільки незвично для королівства, що я знов пригадав випадок на дорозі між Матаном та столицею. Тоді теж стояли схожі намети, у яких на ношах помирали отруєні люди. 
Щось погане чекало мене попереду, тепер я впевнився у цій думці. Я гнав гаха мов скажений. Зрідка назустріч нам рухалися вози з людьми, чи навіть ті, хто йшов пішки, несучи на спинах великі торби, іноді валізи. Я загальмував поруч з одними з таких. 
    ⁃    Привіт, друзі. Ви, часом, не з Матану? 
Високий, худий чоловʼяга з довгими руками відповів:
    ⁃    Його більше нема. Нема Матану. 
    ⁃    Що трапилось? 
Натомість чоловік махнув рукою і пішов далі. 
    ⁃    Церква! Вони знищили все! 
Вигукнула жінка, що йшла за ним. Після цих слів вона заплакала, але усе одно наполегливо йшла уперед. Церква… Довбані вилупки! Я мав то побачити на власні очі, я мав знайти своїх друзів живими… чи мертвими. А щодо церкви, то зараз я гірко пожалкував, що не знищив їх усіх, а як щур тікав від них останні тижні. І це лише через мою слабкість.  Дідько! Я стис важіль з такою силою, що його навершя розсипалося на пісок. 
Не було сенсу далі ховатися. Я зупинив гах і розбудив Мірту. Спочатку хотів сказати їй, щоб їхала далі одна, та раптом подумав, що для дівчини такий шлях за цих обставин може бути небезпечним. 
    ⁃    Вставай, далі будемо рухатись швидше. 
    ⁃    Пане Аней, що ви маєте на увазі? 
    ⁃    Ось що! 
Я підхопив її на руки і злетів у небо. Спробував відчути аури у Матані, але відстань була занадто велика, я не міг досягти. Відстань… Я ошкірився. Тепер будь яка дистанція не мала бути для мене проблемою. Я активував сьоме коло магії і миттєво створив закляття телепортації. Я є точка відліку. Точка виходу он там, куди сягає мій зір. За один крок я подолав добрі два десятки кілометрів у бік Матану. 
Простір навколо гудів і рипів, він не бажав миритися з тим, як нахабно його роздирають на клапті. Але, зараз він був слабшим за мене. Тож, ще один крок. А за ним ще один. Я долав відстань з шаленою для цього континенту швидкістю. Ніхто не зміг би позмагатися зі мною у цьому світі, окрім, хіба що, Білих Близнюків. 
Мірта на моїх руках спочатку верещала, але після другої телепортації просто втратила свідомість. Здається, магам, з їх слабким тілом то не могло датися просто. За хвилину я зупинився і знову спробував досягти Матану своїми відчуттями. На цей раз вдалося, хоча я одразу ж про це пожалкував. Ще недавно кілька мільйонне місто… Зараз там я відчув лише десяток тисяч аур. Міста вже не було у прямому сенсі цього слова. 
Незважаючи на мої спроби, я так і не зміг відчути аури Тота, Суі, Мії та Крука. Натомість там були Бутч та Аліка. І навіть Раман. Я зову почав череду телепортацій, і за кілька хвилин опинився над центром міста. Вірніше, над центром руїн, що недавно були кілька мільйонним містом. Зараз же, усе перетворилося на згарище, рясно змішане з горами битого щебеню. Блювотно солодкий запах гниючих людських тіл я відчував навіть будучи високо у небі. Жах. Їх тисячі і тисячі, десятки… сотні тисяч. Розірвані, пошматовані, поховані під залишками своїх будинків, вони лежали там ніким не прибрані і нікому вже не потрібні. Якими ж гнидами потрібно бути, щоб зробити таке? І це слуги богів? І це у них вірять на цьому континенті як у силу вищого добра? Я спустився на руїни своєї садиби. У кутку, під залишками паркану, лежала розчавлена туша мого лівзі, поруч з ним лежала рука маріонетки сьомого класу. 
Я поплескав Мірту по щоках, приводячи її до тями. 
    ⁃    Де ми, пане Аней? 
Її хитало зі сторони у сторону, і варто було дівчині відчути навколишнє смердіння, як її знудило на місці. 
    ⁃    У пеклі, Мірто. Раніше це пекло звалося Матаном. А саме на цьому подвір’ї була моя садиба. 
    ⁃    Це неможливо… Що тут сталося? 
    ⁃    Церква знищила місто. 
    ⁃    Ні ні ні, такого не може бути, церква б ніколи…
Я ошкірився. 
    ⁃    Ооо, мала, ти ще багато чого навіть не підозрюєш про церкву! Зачекай мене тут. 
То, звичайно, навряд чи, але я мав впевнитись. Я пішов до розвалин свого будинку і почав їх швидко розбирати. Мія Бойовий Майстер, такого не вбити падаючими стінами чи дахом, але я мав знати точно. 
    ⁃    Пане Аней! Там! 
Мірта заверещала, вказуючи пальцем кудись убік від мене. У нічній темряві над землею загорілися два фіолетові вогники і зі скрипом почали наближатися до мене, гойдаючись із боку у бік. 
    ⁃    Та тихо ти, то моя маріонетка. 
Це дійсно була вона, вірніше, верхня половина маріонетки. Я покинув розбирати завали, адже вже впевнився, що тіла Мії під ними немає, і підійшов до скаліченої ляльки. З зусиллям та задрала голову, щоб подивитися на мене, і простягла руку. На її долоні лежав перстень сховище. Маріонетка могла діяти, лише виконуючи волю когось із моїх друзів, тож я узяв сховище і активував його. Всередині знайшов пів тисячі маріонеток сьомого класу та коротку записку від Тота. 
«Вибач, можу допомогти лише цим. Пʼять білих кардиналів, занадто сильні, щоб ми могли їм протистояти. Тот.»
Я зі злістю знищив той папірець. Дурень! Звичайно, що вони занадто сильні для вас! Вони навіть для мене серйозний противник. Та в усьому Матані не було нікого, хто міг би битися хочаб з одним із них! 
    ⁃    Ходімо далі!
Я підхопив дівчину на руки і стрибнув у бік садиби Суі і Тота. Мірта з жахом дивилася на руїни міста під нами, котрі освітило сонце, що саме зʼявилося над горизонтом. Увесь район, над яким ми проходили, був знищений з надмірною жорстокістю. Іноді, посеред руїн, я помічав залишки маріонеток шостого та сьомого класів. Вони намагалися чинити опір і захистити людей, але… Людських кісток було значно, значно більше. 
Ми спустилися на знівечене подвір’я, де були розкидані рештки десятків людей. З огляду на їх одяг, я зробив висновок, що то були слуги Тота. Тіл його самого та Суі я не знайшов. Я хотів щось запитати у Мірти, але побачив якими очима вона дивиться на білі личинки, якими рясно були всіяні рештки людей, і зупинив питання, що вже було готове зірватися з моїх губ. Гаразд, я не лишу то так, я поховаю… як то зможу. Теж не хочу, щоб їх кістки гризли дикі звірі. 
Я з Мартою піднявся високо угору і знову активував магію, але цього разу лише пʼятого кола. Впевнившись, що навколо немає жодної аури, використав закляття інферно. Вибачте. Ви загинули у цьому пеклі, і поховані будете пекельним полумʼям. Це усе, чим я можу вам допомогти. Ми деякий час дивилися згори, як увесь район міста перетворюється на гігантське озеро рідкої лави. Коли останній камінець розтанув у тому пеклі, я відмінив закляття інферно, і за допомогою магії землі перетворив усю розпечену поверхню під нами на одну блискучу чорну брилу. 
«Тут упокоєні добрі люди, які працювали у домі Тота та Суї, а також тисячі інших, безжально вбитих церквою. Вибачте, що не знаю ваших імен.» - викарбував я великими літерами на тому камені. 
    ⁃    Це правильний вчинок, пане Аней. Тільки… не треба спускатися тут униз, то погано ходити такою могилою… - сказала Мірта. 
    ⁃    Згоден. 
Я лише розвернувся щоб піти, як відчув, що до мене швидко наближаються три аури з двох боків. Раман зі сторони магічної академії та Бутч з Алікою зі сторони передмістя. 
    ⁃    Доброго ранку, пане Бутч. Аліка. 
Я опустився на палубу човна, на якому вони прилетіли. 
    ⁃    Кхе-кхе, малий, а ти вже Бог Війни! Принцеса Північної Імперії?! - старий нарешті побачив Мірту, котру я поставив на ноги. 
Він з онукою одночасно впали на коліна. 
    ⁃    Встаньте, я вже не принцеса, я його служниця. - Мірта показала червону стрічку на своєму запʼясті. 
    ⁃    Принцеса і служниця?! - вигукнув Раман, котрий саме підлетів до човна і почув її слова. 
    ⁃    Раман, - сказав я - спускайся сюди, не стій там як опудало. 
    ⁃    І тобі доброго ранку, Анею. 
Він спустився і міцно потис мені руку. 
    ⁃    А тепер можете розповісти мені, що тут сталося? - запитав я їх. 
    ⁃    Не знаю, коли ми сюди прибули, місто було вже зруйноване, тож ми чекали тебе за його межами, у лісі. 
Бутч розвів руками, а я перевів погляд на ректора. 
    ⁃    Летімо до академії, я дорогою усе розповім. Ти зустрівся з  Ірген? Чому її нема тут? 
    ⁃    З Ірген… - мені знову вкололо у грудях від згадки про неї. - Так, вона знайшла мене… Але, як ти міг відпустити її, Раман! Вона мала повернутися з тобою до Льготе, і тоді б вона…
    ⁃    Що, що з Ірген, Анею? Вона…
    ⁃    Вона жива, дурень! Але ми не разом, вона не хоче мене бачити. 
    ⁃    Маячня! Ірген голову через тебе втратила, вона б ніколи не пішла з власної ініціативи! Анею, скажи правду! 
    ⁃    Це і є правда, ректор. Я анітрохи не приховую, вона прогнала мене. Та питання зараз не втім. Як. Ти. Її. Відпустив?
    ⁃    Гадаєш, закохану жінку можна втримати?
Я замовк. Тільки що я спробував перекласти свою провину на ректора. Він і дійсно тут ні до чого. То я її не вберіг. 
    ⁃    Тож, краще розкажи, що з Матаном? Я вже знаю, що то були пʼять білих кардиналів…
    ⁃    Вірно. Вони зʼявилися тут одного вечора, невдовзі як я з командою повернувся до академії. Ми усі бачили, як вони знищили місто за кілька хвилин. Деякі мешканці і маріонетки спробували їм завадити, але довго вони не протрималися…
    ⁃    Причина… вона у мені? - ой як не просто було мені то запитати. 
    ⁃    Достеменно невідомо, - Раман обережно підбирав слова - але вони схопили твоїх друзів. І навіть Суі… Анею, я був вимушений віддати їм її, інакше вони б вбили усіх в академії…
Я стис кулаки. Ні, Рамана я не винив у тому. Ті гниди не моргнувши оком вбили б усіх. 
    ⁃    Вони щось сказали? Щось… для мене? 
    ⁃    Абсолютно нічого. Забравши Суі вони мовчки пішли. 
    ⁃    Тобто, вони забрали Суі, Тота і Мію. А що Крук? Не чув за нього?
    ⁃    Ні, наскільки мені відомо, він не повертався до Матану. 
Вчитель, де ж тебе чорти носять, чотири роки вже, дідько його забирай. 
Тим часом човен дістався магічної академії, і захисні закляття пропустили нас. Раман показав Бутчу маршрут до центральної будівлі, де був його кабінет. 
    ⁃    Ректоре, пам’ятаю, ви любите записувати усе на ваші скляні кулі, - сказав я, зручно вмостившись у крісло - ви цього разу не робили того? Ви б мене добре виручили, аби показали обличчя тих виродків, адже слідів їх аури за такий час майже не лишилося. 
Раман кивнув і витягнув скляну кулю та відтворив зображення. Пʼятеро у білих робах просто граючись кілька хвилин перетворювали місто на руїни, після чого швидко наблизилися до академії. Один з них тримав за паски Тота з Мією, котрі без свідомості висіли мов лантухи з піском. У зображені зʼявилася Суі, і один з кардиналів ухопив її за комір, ледь не зламавши шию дівчині. Після чого вони швидко зникли. 
    ⁃    Вибач, звуку немає, куля знаходилась занадто далеко. 
    ⁃    То пусте, головне, що я побачив їх обличчя. 
    ⁃    І що ти збираєшся робити? 
    ⁃    Для початку, потрібно поховати рештки мешканців Матану. 
Усі кивнули, погоджуючись. 
    ⁃    А потім? - запитав мене Бутч. 
Я ошкірився. 
    ⁃    Вбʼю нелюдей. 
 

1 ... 9 10 11 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"