Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Той витримав погляд, озирнувся на мене, розвернувся й пішов. Простукотів по палубі черевиками і зник за дверима.

Вілла протяжливо зітхнула, посвердлила поглядом дверний отвір, відтак повернулася до мене. М’яке світло ліхтаря вихопило другу половину її обличчя, і я сахнулася. Шкіра на лівій щоці ніжно рожевіла: це нова наросла після сильного опіку. Слід тягнувся від шиї до вершечка щелепи, звужуючись під кутом.

Я достоту знала, що це таке. Бачила вже такі рани: довгого ножа розжарювали на вогнищі, аж поки почервоніє, і притискали до обличчя — у науку за провину. Таке покарання мало ще довго ганьбити людину по тому, як ущухне фізичний біль. Хоч який переступ учинила, їй довелося за нього серйозно

заплатити.

Тільки зустрівшись із нею поглядом, зрозуміла: вона шукала каліцтва й на мені.

— Ходімо.

Вілла підштовхнула мене до люку, опустивши ліхтар так, що її постать знову вкрила темрява.

Я востаннє озирнулася на пристань. Кой вочевидь мав повернутися на берег, а Спек до ранку не вирине зі свого хмільного забуття, щоб усвідомити зникнення човна. Так чи так, а його я вже не побачу, і острова цього теж.

Сподіваюся.

Слідом за Віллою я, відсунувши леєр, спустилася вузьким люком, і команда проводила мене поглядами такими важкими, аж відчувала їх спиною. Попереду порипував тримач ліхтаря, і я пробиралася за світлом по дерев’яному трапу всередину, на нижню палубу, де панував густий дух солоної риби й перестиглих фруктів. На трьох дверях, які шикувалися вздовж стіни, було випалено емблему «Жоржини». Проходячи, провела пальцем по пелюстках в обрамленні листяного вінка. У центрі квітки була намальована крихітна п’ятикутна зірочка.

Малою, коли ходила в море на батьковому торговому кораблі, я вивчила герби всіх крамарів. Але такого не бачила, поки два роки тому біля бар’єрних островів не виринула «Жоржина», пропонуючи скупівлю гранатів. Хай звідки вони прибули, це мала бути ще зелена команда, початківці, які тільки-но налагоджували маршрут. Та звідки вони дістали корабель і дозвіл від Торговельної ради? Це питання не мало очевидної відповіді.

Вілла пройшла у двері та повісила ліхтар на іржавий гак, вбитий у стіну. Я пірнула за нею в тісний кубрик¹⁴, де з низьких балок звисали пошиті з клаптиків гамаки.

— Тут спатимеш. — Вілла притулилася до стіни, оглянула мене з голови до ніг, і її погляд зупинився; я простежила за ним і побачила, що та роздивляється шрам, край якого визирає з-під рукава.

— До Сероса дістанемося за кілька днів. Спочатку зупинимося в Дерні.

Я кивнула, притиснувшись до стіни.

— Їсти хочеш?

— Ні, — збрехала їй.

За два дні з’їла одну рибинку, проте я ж не дурна. Вона намагається змусити мене чимсь перед ними завинити.

— Це добре, — вищирилася Вілла. — Бо наш гарпунник запасся харчем лише на команду. Якщо захочеш поїсти, треба буде заробити.

Ось я й попалася на гачок. Я в курсі, як це робиться, бо виросла на кораблі. Розуміла, яку гру доведеться вести, щойно вперше задумала забиратися з Джевала на «Жоржині», от тільки не врахувала, що не матиму нічого на обмін. Щоб відплатити за переправу до Сероса, доведеться поводитися покірливо й робити все, що звелять.

Та ця дівчина дивилася на мене так, що аж ноги підкошувалися. Знайомство з командою почалося невдало, і якщо я не виправлю ситуації, то, перш

ніж ми перетнемо Звуження, опинюся за бортом.

Придивилася до перебірки й виявила, що гамак причеплений криво, одним краєм торкається мокрої підлоги. Дерев’яні й залізні частини стінної обшивки прилягали щільно, усі міцно скріплені стопорами — крім одного місця, звідки межі планок нагорі поволі сочилася цівка води. В отворі стирчало маленьке іржаве зубило. Зверху на кривому цвяху висіли на шнурках чиїсь черевики. Можливо, їхнього добувача.

Вілла зняла ліхтар зі стіни й пішла на верхню палубу; ззаду зблиснув коштовним камінчиком засунутий за ремінь кинджал. Відтак піднялася трапом, лишивши мене в суцільній темряві наодинці з тупотом, що долинав із верхньої палуби. Я причепила другий край гамака до залізного гака й залізла всередину, замотавшись у тонку вологу ковдру.

Тоді лишився єдиний звук: наспів моря, що обіймало корабель, хіба ще нагорі ледь чутно тремтіли голоси. Глибоко вдихнула затхле повітря, дослухаючись до рипіння дерева і плюскоту води. Раптом знову стала маленьким дівчам, яке гойдалося в гамаку на «Жайворі».

Я тоді спала на батьковому кораблі, коли серед ночі луною розкотилися гучні звуки ринди¹⁵. За кілька хвилин оглушливо тріснула щогла, люто ревнув вітер — і зачувся крик. У темряві мене вхопили руки, а маленька срібна плямка місячного сяйва, що соталося згори крізь нещільно підігнані дошки, висвітлила його обличчя, що вдивлялося в мене.

Ніч, коли «Жайвір» затонув. Ніч, коли загинула моя мати.

За мить усе змінилося.

Наступного дня він залишив мене на Джевалі.

Полізла в кишеньку, вшиту в пояс штанів, витягла останні мідяки. Я не віддала їм останнього шеляга. Ці шість монеток — перші з зароблених мною, і їх я не збираюся витрачати. Зберегла їх на геть безнадійний момент. Тепер це все, що в мене лишилося. Та на шість мідяків можна харчуватися й ночувати в місті хіба зо день. Зупинка в Дерні — це буде мій єдиний шанс спробувати щось заробити, перш ніж ми дістанемося Сероса. Якщо не вийде, доведеться постати на порозі Сента з порожніми руками, а я заприсяглася, що такого не буде.

Рипнула мостина, і я потяглася до ременя й вийняла ножа. Сунула мідяки назад у кишеньку та вдивлялася в безформну порожню темряву, очікуючи на подальші звуки. Та чутно було лише тарахкання шторму, що наповзав на Джевал. Корабель гойднувся, двері грюкнули. Я притиснула ножа до грудей, дослухаючись.

Лише кілька днів.

Вижити в цей час. А тоді я вже постану під батьковими дверима, вимагаючи те, що мені пообіцяв. Те, що мені завинив.

Обмацала під рукавом грубу мотузочку шраму. Завченим жестом пройшлася по ньому пальцем, ніби вздовж лабіринтів кровоносних судин. Цю мітку лишив мені батько — того дня, коли кинув на Джевалі. Тоді я з жахом дивилася, як він проводив кінчиком ножа по моїй плоті без найменшого

тремтіння в руці. Казала собі, що це все безум через загибель моєї