Читати книгу - "Гарбузовий мармелад, Марина Тітова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну так я й кажу — насилу дістався! То поромами, то дикими лебедями, то трамваєм. І так — ти маєш рацію. Від зграй собак мені все ж доводилося відбиватися. А ще від безхатьків, у яких я вкрав оцей плащ і капелюх... Ну як "вкрав". Позичив. Щоправда, спершу дещо налякав, а вони мене якоюсь "білкою" та "синім драконом" охрестили...
Яна ще трохи посміялася, але це тривало не довго. Зрештою вона насунула брови собі на очі. Ситуація ускладнювалась і не подобалась їй.
— Так, мені щось не смішно вже. Де ляльковик цих кісток? Це чийсь пранк, так? — дівчина роззирнулася біля порогу, на якому парочка досі стояла, й визирнула у під'їзд.
— Та який пранк? Це диво! Ти оживила мене! Ти моя істинне кохання, а я суджений твій! — не вгавав скелет і вигукував радісно, чим дратував Яну.
У під'їзді нікого не простежувалось і дівка почухала потилицю. Мабуть, таки справді втратила здоровий глузд... Проте, рух ключа у замковій щілині її сусідки зліва, викликав бажання повернутись у квартиру та зачинити двері.
— Ти передумала? Не хочеш проганяти мене?! — зрадів скелет.
— Не треба бачити таке бабі Дусі. Старенька, звісно, довгожителька та й бачила різне за життя, але ось це видовище, гадаю, її серце не витримає, — виправдала свої дії натомість панночка.
— Я що, такий страшний? Ти мені не рада, ти злякалась мене й не хочеш, щоб я лякав інших... — Воледермар засмутився й безсило опустив свої плечі та згорбився.
— Ти... Ти не те щоб страшний, але тягнеш, хіба що, на декорацію у кабінеті біології. А от у житті серед живих людей ти виглядаєш... дивно, — тактовно оповістила Яна.
— Та якби ж я міг повернути собі свою зовнішність... — з опущеним підборіддям зітхнув Володя. — Я думав, що поцілунок спрацює. Закляття мало б розвіятись від поцілунку дівчини, котра щиро мене покохає... Але я для тебе, вірогідно, не достатньо хороший... Не зачепив... А я так до тебе прив'язався!.. Між іншим, тобі так пасує цей червоний светр! Ти в ньому така гарна. Та й взагалі — ти шалено вродлива! — заворожено підлещувався тепер гість. — Це шовкове волосся, ці ніжні вуста, запальні оченята, тонкі зап'ястки, точена фігурка — не дівчина, а мрія! Десь так я й уявляв тебе — такою неймовірно домашньою та надзвичайно тендітною. А цей твій характер! Ух, як мені імпонує твоя норовливість! Люблю, коли дівчина спроможна взяти бика за рога, а краще за яй...
— ...Та досить! Я зрозуміла, що ти любиш жінок із перчинкою, — зупинила Яночка потік компліментів, які вибігли у несподіване річище. — Краще нумо міркувати, що з тобою робити...
— Та що... Піду пошукаю роботу десь на біологічній кафедрі. Може на пів ставки та й візьмуть в якомусь із медичних училищ, — приречено й печально прорік і зібрався на вихід Володя.
— Стій! Там баба Дуся на лавці біля під'їзду сидітиме! Ти цей, передчасно її не "тойво"! — ледь зупинила його Яна, притулившись до вхідних дверей спиною.
Воледермар покрутив головою на це, а потім сперся об стіну плечовим поясом і промовив риторично, підгодовуючи своє самолюбство:
— А може й зачепив... То ти хочеш, щоб я залишився?
Яна залилася рум'янцем.
— Просто хочу допомогти. Треба знайти якесь рішення. Не ходити ж тобі отаким весь час!
— Яким "отаким"? — Володя спантеличено стрепенувся й окинув себе квапливим поглядом.
— Ну-у, — Яна завагалася. Їй не хотілось ображати Володю. — Ти дещо... специфічний. Може ти й повернувся до життя, але серед людей тобі буде важко. Треба вигадати, що з тобою робити... Може, кави, чаю, щоб думалось краще? — заглибившись у свої думки, спитала для ввічливості.
— Та я б залюбки, але... — Володя просунув руку туди, де мав би бути шлунок у людини і Яна тільки тепер зрозуміла, яку нісенітницю бовкнула.
— Ну й добре. У мене все одно нема нічого до чаю чи кави. Я ж мармелад так і не приготувала, — штовхнуло дівча легенько ногою шматки гарбуза на підлозі, а потім шпарко схопила скелет за руку, цього разу не гидуючи, й потягла до своєї спальні, зі словами: — Ходімо думати.
Вже у своїх покоях, Яна енергійно плюхнулась на своє ліжко й запросила присісти Володю.
— Ого. Я не думав, що ось так відразу й долі. Може мені спершу треба фаланги своїх пальців помити з милом? Чи хоча б порозминати їх? — неоднозначно потер свої "у минулому долоні" скелет.
Яні здалося, що мав би у цей момент Володя очі — він би їй підморгнув. Але вона вдала, що його натяк не збагнула. І саме вчасно пролунав телефонний дзвінок на кухні.
— То, мабуть, бабуся! Ти тут роздивляйся, відчувай себе, як вдома, не соромся, а я піду поговорю, — відкланялась господиня.
Це й справді виявилася баба Тоня, котра телефонувала онуці, щоб повідомити важливе прохання. Хороша знайома жінки, теж пенсіонерка поважних років, котра мешкає поверхом вище, їхатиме до дітей на кілька днів і занесе Яні свого кота, як це робить час від часу. Яна любила британську короткошерсту кішечку Дейзі попелястого кольору, тож зазвичай погоджувалась. Як і цей раз. Однак дівчина лише після завершення виклику усвідомила, що треба ж сховати Володю. Власниця Дейзі поспішатиме на поїзд, тож ні до чого ці сердечні напади від одного вигляду скелета.
Яна чимдуж поспішила до спальні, щоб десь сховати "раритетного принца", але отетеріла, щойно побачила, що він наразі робив. Володя встиг за час її відсутності покопирсатися у шафі та натягнути дівочу спідню білизну на свої кістки й тепер танцював, спокусливо вигинаючись, перед дзеркалом у повний зріст.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарбузовий мармелад, Марина Тітова», після закриття браузера.