Читати книгу - "Гарбузовий мармелад, Марина Тітова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли льодяна вода обляпала личко Янусі вдруге — її очки розплющилися й прозріли остаточно.
— Я, звісно, все розумію, ти чекала на мене, мріяла. Але може б полежати зі мною було краще у ліжку, ніж на порозі? — заговорив уже повністю оголений скелет, кумедно та рвучко рухаючи своїми кінцівками та щелепами.
— Може я на когось і чекала, але точно не на тебе.
— Ти що ж моє повідомлення привидом не отримувала?
— Краще я б отримала моральну компенсацію за візит цього привида, щоб йому гикалось там! — сперлась на лікті постраждала та вилаялась.
— Скажу тобі по секрету, що на привидів гикавка не нападає, — вирішила увімкнути режим "розумника" груда кісток.
— А на хрусткий та скрипучих скелетів без мозку й крові? — глузливо покосилась на розумника дівиця.
Скелет гордо задрав підборіддя вверх і поставив на кістки тазу свої верхні кінцівки.
— А скелети не те, що не гикають, ми навіть газів зайвих не виробляємо. Тож знай, що зі мною буде комфортно. Про такого кавалера можна тільки мріяти.
Однак бажаного враження він не отримав від дівчини.
— Та невже? Взагалі-то, дівчата мріють про принців. А ти на нього не схожий... Та й, чисто гіпотетично, це дівчата поки чекають на того ідеального принца павутинням покриваються й у скелети перетворюються. Але щоб принци скелетами приходили! Ні, ні! Не буває так. Тому ти не принц і я тебе не чекала, — відрубала Яна, підвівшись на ноги.
— Але я Воледермар! Той самий! Ти хіба, вже встигла мене забути? Це ж ти мене цілувала, Яна! Невже оце така коротка дівоча пам'ять? Сьогодні цілуєш, а завтра вже й не пам'ятаєш кого... — похнюпився скелетик.
Дівчина зацікавленим поглядом пробіглася ще раз скелетною структурою. Цього разу вже без інфаркту, зате з відразою.
— Я не вірю, що ти Володя! Володя казав, що він красень. А ти... А ти брязкальце з кісточками!
— Перепрошую, але у мене дуже гарні щелепи! І овал черепа гарний! І ці пропорції ключиць! А поглянь на ці великі та малі гомілкові кістки! Які вони гладенькі та ідеально зрощені! Хіба ж це не краса? І вони, навіть, не надщерблені ніде! Нічого ти не тямиш у скелетиках, — зітхнув скрушно диво-об'єкт.
— І не хотіла б тямити. Я не біолог. Й взагалі... — Яна швидким кроком попрямувала на кухню. Скелетик зацікавлено потягнув у той бік свою голову, але напрочуд різкий та гучний звук змусив його здригнутися.
За мить Яночка з'явилася з кабаком, порубаним на великі шматки. Від побаченого той, хто представився Воледермаром, схопився за місце, де мало б бути у грудній клітині серце.
— Це що таке?! Це був я? Це той самий гарбуз? І ти його розрубала щойно?!
— Це решта. Якщо ти й Володя, то ти не проплатив вчасно комуналку, тож все — годівничка зачинена. Світло та інші блага цивілізації відключені, — грубо відказала шатенка й сунула гидливо залишки гарбуза у худі скелетикові руки. Таким чином вона прагнула позбутися напасті у вигляді нечистої сили, яка лякала її. — За традицією той, хто приходить на поріг дівчини і їй не подобається — отримує від неї гарбуза. Щоправда, це традиція сватання, але нічого. Вважатимемо, що це мій відкуп від злих духів. Ти, здається, з цієї опери, Йорик.
— Ти мене... проганяєш? — завив жалібно скелет. — Але ж... але ж ти мене поцілувала й оживила...
— О ні! Тебе я точно не цілувала! Як я могла? У тебе й губ немає!
— Це тобі не завадило цілувати гарбуз. Яно, навіщо ти так зі мною?
Дівчина розгубилася. Вона вже не боялася гостя, але до кінця не розуміла, за які заслуги його до неї занесло. Та його висловлювання й обізнаність щодо поцілунку чомусь примусили дівчину замислитись.
— Доведи, що ти Володя, — схрестивши руки перед собою, суворо наказала панночка.
Скелет оживився та моторно заворушив кінцівками.
— Так, так! Це я. Я Воледермар! Я був зачарований своїм ворогом і знаходився між життям і смертю дуже довгий час. Я був, і сокирою, і дубом, і гарбузом. А ти мене поцілувала й оживила у ніч на Геловін! І от я повернувся у своє тіло, — стегнами закрутив вихиляси він.
— Тобто, у свій скелет? Заздалегідь вибач, але як довго ти знаходився між життям і смертю? Десятиліття?!
— Ну, якщо бути точним, то десь близько п'яти століть, — намагався бути гість милим і крутив своїм черепом і кістлявими фалангами пальців затуляв свої зуби, немов дівчина на видані, котра засоромилась.
— Який раритетний "жених"... — закліпала активно карими очиськами у відповідь Яна, з нотками кепкування й подиву.
— Ну так. Ти чого ж думаєш, що я одразу до тебе не заявився? То я так довго йшов, бо ж треба було ще вилізти з могили! Поки дістався, думав, що й всі свої кісточки дорогою погублю!
— А що, автобуси з Байкового вже не ходять? Ти лежачи повз до мене, наче партизан на штурм? — кинула жартома Яна.
— З якого Байкового? Я мчав до тебе з кладовища Мадагаскару!
Таке виправдання розсмішило юну господиню.
— Не вірю! На Мадагаскарі твої кістки вже б давно обсмоктали та згризли дикі тварини! Та і якби ти сюди дійшов?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарбузовий мармелад, Марина Тітова», після закриття браузера.