Читати книгу - "Однокласниці.ua☆☆☆☆☆☆, Маїра Цибуліна"

- Татку, а скільки дають за продаж білих пакетиків? - запитала Оля батька, коли він повернувся з роботи.

Почувши таке від своєї маленької донечки, Павло захлинувся супом. Він поклав ложку на стіл і уважно подивився на дівчинку, яка була настільки задуманою, що навіть з першого разу не почула запитання, заданого батьком.

- Олечко, я тобі, що мало на кишенькові даю? Та до того ж знаєш, скільки років дають людині, яка торгує таким! Якщо тебе заметуть в такому молодому віці, то вийдеш ти старою, сивою і беззубою.

- Татусю, ти мене не так зрозумів. Я мала на увазі, скільки років дають людині, у якої виявили це, а не, скільки дають грошей, тому, хто торгує цим.

- Багато. А тобі, навіщо це знати?

- Нашого директора посадили за те, що він продавав це старшокласникам. Уявляєш собі таке!

- Та ти що! - здивувався Павло, продовживши їсти суп, зварений його донькою.

- В його піджаку знайшли білий пакетик. І через це у нас не було аж двох уроків. Вчителі всі пішли на нараду. І поки вони собі там радилися, ми отримували велике задоволення від байдикування.

- Маленька моя, суп був смачним-смачним, - похвалив Павло донечку, закінчивши їсти якусь незрозумілу йому рідину, в якій плавали дивні на вигляд макаронини, смаком більш подібні до прогнилих грибів. - Спасибі тобі, рідна моя. Хто б мене годував, якби не ти?!

- Татку, досить брехати. Суп огидний! Не вмію я готувати взагалі. І ще якби ти знайшов мені нову маму, то ми об’їдалися б різними смаколиками досхочу.

- Мила, ти ж знаєш, що рідну матір неможливо замінити. Та і я не хочу аби ти називала когось іще мамою, окрім …

- Пробач, мене татку, - швиденько виправилася дівчинка, помітивши, як змінилося, спохмурніло обличчя її тата при згадці про її рідну матір.

- Ти ж також сумуєш за мамою? - запитав Павло дівчинку осілим, сумним голосом. – Я розумію, що ти її ніколи не бачила, і логічно сказати, що у тебе не можуть бути почуття до неї.

- Так, ти правий, таточку. Але я її все одно люблю. Проте іноді мені хочеться когось так називати мамою. Хочеться, аби … аби … - дитячий голос затремтів при цьому. Павло помітив, що його донечка ледве стримувала себе, аби не розплакатися при ньому. – Аби хтось інший готував супи, бо я не умію. Хочу, аби хтось мене цьому научив.

Оля взяла одне печиво і встала з-за столу.

- Піду, поганяю м'яча з хлопцями, - повідомила вона батькові.

- Гаразд, біжи, чемпіонко. Тільки не затримуйся допізна. Я буду хвилюватися. Ти ж знаєш.

- Так, знаю. Я не буду довго. Обіцяю, таточку.

Дівчинка вийшла вчасно з кухні, бо уже в коридорі з очей полилися сльози. А вона не хотіла, аби її тато бачив їх. Їй не хотілося. Аби він знав, наскільки їй боляче від того, що у неї немає мами. Їй так хотілося притулитися до жіночого плеча, звіритися їй, обговорити з нею ті дівочі проблеми, котрі вона не могла обсудити із рідним батьком, тому що він був чоловіком.

Невська взяла м'яча, начепила на голову кепку, зав'язала мотузки на кросівках і вийшла з квартири. У той же момент з сусідніх дверей вийшла Катя, виряджена в пух і прах. У коротенькій спідничці, у вузькому топіку і на каблуках, котрі вона позичила у своєї матусі, поки та була на роботі, і тому про це нічого не знала. Катя у свої дванадцять років носила уже взуття тридцять п’ятого розміру, бувши рослою дівчинкою, як на такий юний вік. Очі вона обвела синім, а на вії гарненько наклала три шари туші, від чого ті хилилися донизу під такою вагою, і дівчинка виглядала сплячою красунею. А губи вона розфарбувала червоним кольором. У такому вигляді Катя  виглядала на всі чотирнадцять, а то і п'ятнадцять років.

Трійкіна покрутила маленькою витонченою сумочкою перед обличчям Невської й, надувши губки, з високо піднятим підборіддям, пройшла повз колишню подругу,  не вшанувавши тієї й словом. А Оля, начепивши міцніше кепку, опустилася, щоб зав'язати шнурівку. Тут вона почула, як відчинилися двері до квартири Стасинської. Піднявши голову, дівчинка побачила Вероніку.

- Олю, нумо миритися! - випалила вона відразу, простягнувши руку.

- А ми хіба з тобою сварилися? - здивувалася та, піднявшись.

- Ти хіба не помітила, що я з тобою не розмовляла? Ти обізвала мене сопливою малявкою, яка ще в ляльки грає і мені це не сподобалося.

- То ти через це зі мною не говорила?! А я-то думала, що тебе Трійкіна  намовила. Адже ми з нею посварилися. Я оголосила їй війну.

- А я-то думаю, чому ви з нею сьогодні не сиділи разом за партою і не розмовляли на перервах. Виявляється, ви також посварилися. Тільки чому?

- А вона вважає себе королевою краси! Думає, що Едик дістанеться їй. А мене вона обізвала страховидлом в кросівках і кепці.

- Так-так-так, наша Катерина і справді останнім часом щось дуже загордилася собою! Вважає себе красивішою і кращою за нас! - Вероніка поправила окуляри. - Втім, досить про це. У мене до тебе є більш серйозна і важлива справа.

- Що за справа?

- Пішли в скверик, там і поговоримо без свідків.

- А де ти тут бачиш свідків?