Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Яка ти нечема, любонько! Навіть не знаю, чи не зашкодить твоя сутність моїй, якщо я з’їм тебе. У мене хворий шлунок…

Демониця підняла голову. Очі блиснули, зуби клацнули, мов тисяча ножиць.

— Гаразд, я спробую!

Ноги чудовиська вмить зігнулись і випростались, щелепи роззявились широко-широко, численні пальці розчепірились. Кіті відсахнулась і заверещала.

Стіна сріблястих друзок — тонких і гострих, мов рапіри, — піднялася з підлоги, пронизавши демоницю. Спалах, злива іскор — тіло чудовиська загорілося бузковим полум’ям. На якусь мить демониця зависла в повітрі, здригнулася, випустила одну-єдину хмарку диму — і м’яко осіла на підлогу, легенька, наче згорілий папір. Ніжний голосок сумно прошепотів: «О, я…» І ось перед Кіті залишилася сама лузга — але й та хутко обернулася на попіл.

М’язи Кіті скував жах. Неймовірним напруженням зусиль дівчина зімкнула вуста — й зо два рази моргнула. Тоді пригладила волосся неслухняною рукою.

— Боже милий! — обізвався її наставник, що стояв у пентаклі з іншого боку кімнати. — Такого я не сподівався! Проте які дурні ці істоти! Підмети це сміття, люба Лізі, й ми поговоримо про те, що в нас вийшло. Ти повинна пишатися своїм успіхом…

Мовчки, досі з виряченими очима, Кіті легенько кивнула. Ледве ступаючи ногами, вона вийшла з кола й подалася по мітлу.

* * *

— Ти здібна дівчина, це безперечно! — наставник сидів у кріслі біля вікна, сьорбаючи з порцелянової чашки. — І чай ти чудово заварюєш — особливо такого дня, як тепер!

Злива тарабанила по шибках, вітер стогнав у коридорах будинку. Кіті підібгала ноги — від підлоги тягло — й теж відсьорбнула зі свого кухлика міцного чорного чаю.

Старий витер губи долонею.

— Що ж, виклик був непоганий. Дуже непоганий. Та ось що мене цікавить найбільше… невже істинна подоба сукуба саме така? Незбагненно!.. А тепер, Лізі, чи помітила ти, що трохи збилася наприкінці закляття Стримування? Цього було замало, щоб зруйнувати захисний мур, однак ця тварюка все ж таки наважилась — вирішила спробувати щастя. Добре, що все інше ти зробила бездоганно.

Кіті досі тремтіла. Вона забилася між подушками в куток старої канапи.

— А якби… якби я зробила ще якусь помилку, сер… — прожебоніла вона, — що тоді?..

— О, Боже милий! Не суши собі цим голову. Та її не зробила й квит… Скуштуй краще шоколадний коржик! — він показав на тарілку, що стояла між ними. — Це так заспокоює!

Кіті взяла коржик і вмочила його в чай.

— Але чому демониця накинулась на мене? — спитала вона, насупившись. — Хіба вона не розуміла, що тоді спрацюють захисні закляття?

Наставник захихотів:

— Хто знає? Може, сподівалася, що ти вийдеш із кола: це вмить розірвало б її пута й дозволило зжерти тебе. Зверни увагу: раніше вона вже скористалася двома дурними, дитячими пастками, щоб виманити тебе з пентакля. Ця джинія була не з найрозумніших… А може, вона втомилась від своїх пут. Може, їй просто хотілося вмерти… — він замислено розглядав чаїнки на дні своєї чашки. — Хтозна? Ми ще так мало знаємо про демонів, про те, що ними керує… їх важко зрозуміти. Там у чайнику щось залишилося?

Кіті зазирнула до чайника:

— Нічого. Зараз заварю ще.

— Будь ласка, люба Лізі. А ще передай мені отой том Трисмеґіста. Як я пам’ятаю, в нього трапляються цікаві зауваження про сукубів…

* * *

Тільки-но Кіті вийшла в коридор і подалася на кухню, на неї війнуло протягом. На кухні, поставивши чайник на шиплячий блакитний вогонь, вона нарешті дозволила собі розслабитись. Її затрусило — так, що дівчині довелося вхопитись за кухонний стіл, аби не впасти.

Кіті втомлено примружилась — перед нею знову вишкірилась зубаста паща демониці. Дівчина поспіхом розплющила очі.

Біля мийки лежав паперовий пакунок із фруктами. Кіті мимоволі взяла яблуко й з’їла його, нервово ковтаючи великі шматки. Далі взяла друге — і з’їла вже повільніше, вглядаючись у стіну невидющими очима.

Тремтіння поволі припинилось. Чайник свиснув. «Правду казав Якуб, — думала Кіті, споліскуючи чашку струменем холодної води. — Я дурепа. Тільки несосвітенна дурепа робитиме таке. Більше ніхто».

Проте й дурням, кажуть, часом щастить. І їй справді щастило — вже цілісінькі три роки.

* * *

Відтоді, як Кіті офіційно визнали померлою, а її справу було закрито й скріплено великою чорною печаткою, вона ані на день не залишала Лондона. Даремно її добрий приятель Якуб Гірнек, який щасливо оселився в родичів у Брюґе й працював там ювеліром, щотижня надсилав їй листи з благаннями приїхати і перебратися до нього. Даремно Якубова родина — під час своїх рідкісних таємних зустрічей з дівчиною — умовляла її виїхати з міста і розпочати нове життя. Даремно її власний здоровий глузд волав, що Кіті сама-одна не зможе зробити нічого корисного. Кіті була невблаганна. Вона залишалась у Лондоні.

Вона була вперта, як і раніше, та її колишня безжурність тепер пом'якшувалась обережністю. Усе — від зовнішності Кіті до її щоденного розкладу — було старанно розраховане на те, щоб не викликати підозри з боку влади. Це мало суттєву вагу, бо саме існування Кіті Джонс уже було злочином. Щоб сховатись від тих небагатьох, хто знав її в обличчя, вона коротко підстригла своє темне волосся, скрутила його у вузол і надягла кашкет. Свої жваві, енергійні риси вона стримувала попри будь-які обставини. Вона робила все, аби зберігати невиразний погляд і незмінно кам'яний вираз обличчя, залишатись непомітною одиницею серед натовпу.

Хоч Кіті трохи змарніла від надмірної роботи й скупих одноманітних харчів, хоч під її очима вже пролягли тоненькі зморшки, вона досі зберігала ту саму невичерпну енергію, що колись привела дівчину до Спротиву й вивела звідти живою. Ця енергія допомагала їй здійснювати певний зухвалий задум — і водночас удавати з себе двох різних людей.

Вона мешкала на четвертому поверсі ветхого будинку в Західному Лондоні, на вулиці біля заводу з виробництва боєприпасів. Вище та нижче від її кімнати було кілька інших найманих помешкань, які хитромудрий власник понапихав у шкаралупу старої будівлі. В усіх цих помешканнях хтось жив, проте Кіті не розмовляла ні з ким — крім сторожа, маленького чоловічка, що жив у підвальному поверсі. Часом вона зустрічала їх на сходах: то були чоловіки й жінки, старі й молоді, які вели одиноке, відлюдкувате життя. Кіті це цілком задовольняло: вона прагнула самоти — і знаходила її в цьому будинку.

Меблів у її кімнаті було мало: невеличка біла плита, холодильник, буфет і, в кутку за