Читати книгу - "Попіл Бажань , Mari belyzenko"

Еліна звикала до його присутності так само, як звикають до болю, що з часом стає частиною життя. Артем тепер був поруч завжди. Вона могла не бачити його фізично, але відчувала його дотик, холодний і водночас ніжний, кожного разу, коли стояла наодинці.

Його голос лунав у її голові, шепотів слова, які вона боялася чути, але й не могла ігнорувати.

– Ти моя, – казав він. – Не тому, що я забрав тебе, а тому, що ти завжди цього хотіла.

Вона боролася з цим. Щоразу, коли його голос ставав надто нав’язливим, вона виходила з дому, намагаючись втекти від нього, від себе. Але навіть серед натовпу, навіть на яскравому сонці, вона відчувала його погляд.

Одного разу вона наважилася.

– Якщо ти хочеш бути поруч, тоді будь справжнім, – сказала вона в порожній кімнаті.

Вона відчувала, як повітря стало важчим, як тіні у кутках потемніли, зливаючись у щось цілісне. І ось він знову стояв перед нею, такий самий, як раніше, але щось у його постаті змінилося. Він більше не виглядав зовсім людським: його очі все ще світилися тією чорною порожнечею, яка тепер стала її страхом і… її пристрастю.

– Ти сама мене покликала, – промовив він, нахиляючись ближче.

– Тому що хочу знати, чи ти справжній, чи просто створена мною ілюзія, – відповіла вона, піднімаючи голову.

Він засміявся, і цей сміх відгукнувся в її грудях ледь помітним тремтінням.

– А яка різниця? Якщо я – частина тебе, хіба це робить мене менш реальним?

Він торкнувся її руки, і цей дотик був одночасно теплим і холодним. Його пальці були гладкими, майже шовковистими, але за цією ніжністю ховалася невидима сила, яка стискала її серце.

– Ти хочеш втекти від мене? – запитав він.

– Ні, – відповіла вона щиро, і це слово злякало її більше, ніж будь-що.

Він усміхнувся, і в цій усмішці була і любов, і знущання.

– Тоді навіщо боротися?

Еліна мовчала. Вона не знала відповіді. Вона відчувала себе тонкою ниткою, яка натягнута між двома світами: світом, де її любов перетворюється на жах, і світом, де жах стає її єдиною любов’ю.