Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Ми їдемо до Блейка додому. Це я розумію далеко не відразу, як тільки починають мелькати знайомі вулиці та контури будинків. Напевно, я все ще надто загальмована після того, що сталося, моя голова забита важкими думками, і все, що я відчуваю - це дивне заціпеніння, ніби весь світ навколо мене став неясним і розмитим.

Мовчки дивлюся у вікно, поки машини та люди за ним перетворюються на сірі плями, а думки скачуть з однієї тривоги на іншу. Чому він везе мене до себе? Навіщо? Думка ця наростає, як невгамовна хвиля, і коли, нарешті, вона досягає піку, я не витримую:

- Блейк, чому ми їдемо до тебе? - Мій голос звучить тихіше, ніж я очікувала, але питання залишається без відповіді.

Він продовжує мовчки вести машину, його руки міцно стискають кермо, а погляд зосереджений на дорозі. Я намагаюся знайти в його обличчі хоч якийсь натяк на пояснення, але він не дає мені жодного шансу.

— Чому ти мовчиш? — знову питаю я, відчуваючи, як починаю злитися, і його вперта мовчанка лише додає олії у вогонь.

Він не відповідає. Я починаю нервувати ще більше. Усередині все закипає від роздратування та страху перед невідомістю. Коли машина нарешті зупиняється, і він виходить, я залишаюся сидіти, розгублена і спантеличена. Блейк обходить машину і відчиняє дверцята з мого боку, простягаючи мені руку. Я дивлюся на нього здивовано, надто приголомшена, щоб зрушити з місця.

- Вийди, - його голос звучить м'яко, але в ньому простягається влада.

- Я не вийду, поки ти не поясниш, що відбувається, - зухвало заявляю я, не зрушуючи з місця.

- Я все поясню, - відповідає він стримано, майже холоднокровно, - як тільки ми зайдемо в дім.

Його слова змушують мене вагатися, але щось у цьому тоні або, можливо, в тому, як впевнено він подає мені руку, змушує мене прийняти його допомогу. Я обережно вкладаю свою руку в його і вибираюся з машини, відчуваючи на мить його тепло та силу.

Коли ми входимо всередину, в повітрі витає знайомий запах — суміш кави і чогось ледве вловимого, як його улюблений парфум. У будинку панує тиша, яка переривається лише тихими звуками, що долинають із кухні. Незабаром у дверному отворі з'являється Сара, на її обличчі з'являється подив, а великі очі з підозрою зупиняються на мені. Вона так і застигає з чашкою напою в руці.

- Привіт, - коротко вітається Блейк, акуратно скидаючи з себе піджак на спинку дивана. — Саро, будь добра, прибери той безлад, який ти вчора влаштувала у своїй кімнаті. Елайна деякий час житиме з нами.

— Що? — виривається водночас у нас із Сарою, і в кімнаті настає приголомшена тиша.

Сара перша порушує її, видаючи майже їдкий смішок:

- Смішний жарт, тату.

- Це не жарт, - серйозно відповідає Блейк. — Іди, приберись у своїй кімнаті. У нас гостя.

Сара застигає нерухомо, кілька секунд безперервно дивлячись на Блейка, ніби шукаючи в його очах відповідь на німе запитання, але не знаходить його. Фиркнувши, дівчинка кидає на мене погляд, від якого мені стає не по собі. Вона явно незадоволена, але суперечити батькові не збирається. Перш ніж піти до себе, вона щось невдоволено бурмоче собі під ніс, і я не можу не відчути цей напружений погляд на своїй спині. Коли вона йде, тиша в будинку стає ще більш гнітючою, і, нарешті, я відмираю.

— Ти не хочеш пояснити, що це означає? — мій голос ледве не зривається від змішаних емоцій. - Я нічого не розумію. Вранці ти хотів зробити цей чортів ДНК-тест, не вірячи, що дитина твоя, а зараз пропонуєш мені переїхати до тебе? Ти у своєму розумі? Ти справді думаєш, що я...

- Сядь і послухай, - Блейк різко обриває мою тираду.

Його слова, вимовлені з такою жорсткістю, змушують мене замовкнути. Я мовчу, приголомшена тим, наскільки серйозно він налаштований. Блейк починає говорити, його погляд чіпкий, пронизливий, майже проходить крізь мене:

— Ти переїдеш до мене, і це не обговорюється, — його голос звучить тихо, але від цього ще владніше. — Той напад не був випадковим. Нещодавно так само напали на Сару, її викрали. Їй також перекрили доступ до повітря, завдали кілька ударів та відвезли у невідомому напрямку. Тобі пощастило, що вас побачив перехожий, він підняв галас, мабуть, це відлякало нападника.

Моє серце починає битися швидше, а долоні покриваються холодним потом. Я дивлюся на нього, не вірячи своїм вухам. Як це взагалі можливо? Я все ще не можу оговтатится від того, що таке могло статися з Сарою, не кажучи вже про себе. Жахливі картинки проносяться в моїй голові, уявляючи, що могло статися з бідною дівчинкою.

— Все обійшлося, їх упіймали, — продовжує Блейк, його голос залишається рівним. — Принаймні я так думав. Але хтось із них все ще на волі, або... можливо, спіймали не тих людей. Скоріш за все, за мною стежили і зрозуміли, що ми з тобою пов'язані. Тому краще, якщо ти поживеш у мене. Це тимчасово, але так безпечніше.

Слухаючи його, я відчуваю, як усередині все перевертається. Мурашки біжать по шкірі, і я не можу зв'язати й кількох слів. Я ледь впізнаю свій голос, коли він нарешті повертається до мене:

— Тобто... Це все через тебе?

Блейк киває. Він підходить ближче, його голос стає м'якшим:

— Послухай, мені шкода, що ти через мене постраждала. Я розумію, що ти налякана, але обіцяю, тобі нічого поганого не зроблять. Я тебе захищу. І неважливо, моя це дитина чи ні, — шепоче він наприкінці.

Я відчуваю, як моя агресивність повільно згасає, залишаючи місце чомусь іншому. Його слова трохи заспокоюють мене, адже я вірю, що він може мене захистити, але ця тривога все ще залишається всередині, як тихий, безперервний шепіт.