Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Прокидаюся, і якусь мить не можу зрозуміти, де я перебуваю. Вчорашній день спливає в пам'яті, як туманна реальність, і я різко згадую все, що сталося. Навколо все незнайоме, але я усвідомлюю — це будинок Блейка.

Кімната простора, оформлена в мінімалістичному стилі, але при цьому кожен елемент меблів - дорогий та ретельно підібраний. Все тут кричить про стриманість і витонченість смаку господаря. Чисті лінії, відсутність зайвих деталей, білі стіни, темні акценти прямо як Блейк: контрольований, витриманий, але з явним натяком на силу.

Вибираюся з ліжка, відчуваючи, як холодна підлога трохи поколює мої босі ноги. Проходжу до великого вікна, за яким розкинувся доглянутий садок. Все здається таким спокійним та ідеальним, ніби цей світ не має нічого спільного з тим, що відбувається всередині мене.

Вирішивши не затримуватися в кімнаті, я прямую вниз. По дорозі чую тихий шорох, ніби хтось пересувається по дому. Як тільки підходжу ближче, відчуваю аромат свіжозавареної кави, яка наповнює повітря приємною гіркотою. Коли заходжу на кухню, бачу Блейка, який стоїть біля плити, поглинений готуванням. Це видовище мене на мить зупиняє. Він завжди був таким серйозним, владним, і зараз це здається чимось чужим у цьому затишному домашньому оточенні. Сара також тут. Вона сидить за столом, схилившись над книгою. Навіть не повертається в мій бік, коли я заходжу, надто явно ігноруючи мою присутність.

— Доброго ранку, — коротко кажу я.

Сара піднімає очі, дивиться на мене кілька секунд, і в цей момент Блейк ставить перед нею тарілку зі сніданком, перехопивши мій погляд. У її виразі на мить миготить щось незрозуміле, але тут же зникає, залишаючи тільки холодну стіну байдужості. Не сказавши жодного слова, Сара різко захлопує книгу і йде геть, навіть не доторкнувшись до їжі. Її демонстративне мовчання ы холодний погляд — надто явно кричить про її невдоволення, і я відчуваю це кожною клітиною свого тіла. Але я не засуджую її.

Я її розумію.

— Не звертай уваги, — тихо каже Блейк, коли ми залишаємось удвох. - Проходь.

Легко йому казати. Перевівши дихання, я таки роблю крок уперед, озираючись на незвичну мені кухню, і сідаю на високий барний стілець. Погляд падає на тарілку Сари - сніданок так і залишився недоторканим. Блейк на мить дивиться туди, але потім відвертається до столу.

- Чай, кава? — питає він спокійно й невимушено, наче це щось звичайне для нас.

Я трохи посміхаюся, зловивши почуття дежавю.

— Навіщо питаєш, якщо це все одно буде чай?

Він тихо посміхається і, не відповідаючи, повертається, почавши копошитися. Я слідую за ним поглядом, машинально вивчаючи його постать. Навіть тут, на кухні, він одягнений як із голочки, у бездоганний костюм. Все в ньому говорить про дисципліну та контроль, і це вибиває мене з колії.

Поки він порається з моїм чаєм, я не можу позбутися думок про те, наскільки все-таки це дивно. Що було б, складись усе по-іншому? А ж якби не той напад, я навряд чи сиділа б зараз тут, на його кухні, чекаючи поки він приготує мені звичайний чай. Хто знає, можливо, це і є мій шанс.

- Твій чай, - його голос повертає мене у реальність.

- Дякую, - пробурмотіла я, потягнувшись до чашки. Гаряча пара злегка торкається мого обличчя, приємно зігріваючи.

— Може, ти хочеш щось на сніданок? Щось особливе?

Я піднімаю погляд, трохи здивована подібним виявом турботи.

— Ні, — хитаю головою. — Мене трохи нудить… я не думаю, що зможу щось з'їсти найближчим часом.

На якусь мить на кухні повисає тиша. Ці слова, сказані так буденно, але з таким глибоким змістом, раптом зависають між нами, як невидима стіна. Я бачу, як його обличчя змінюється: від спокою до чогось похмурішого, майже непримиренного, миттєво повертаючись до свого звичайного холоднокровного виразу. Я розумію: він все ще не прийняв мою вагітність до кінця.

Він все ще не вірить мені.

- Гаразд, - спокійно вимовляє Блейк. - Почувайся як удома.

Я лише киваю, відчуваючи, як тиша стає більш відчутною.

— Увечері заїдемо по твої речі. Заберемо все необхідне.

Він затримується на кілька секунд, ніби хоче щось ще сказати, але натомість лише підтискає губи, а потім і зовсім виходить із кухні. За мить я чую, як грюкають вхідні двері, і розумію, що залишаюся одна в повній тиші.

Я дивлюся на чашку, відчуваючи якесь сум'яття і намагаючись зібрати думки. Якщо між мною і Блейком досі стоїть прірва, то принаймні іншу проблему я можу вирішити прямо зараз.