Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

Хлопець вже хотів повернутись до ліжка, аж раптом почув тихий плач з кухні. В душі у нього щось наче обірвалося - підійшовши ближче, він побачив матір, яка мовчки сиділа за столом з телефоном в руці. На екрані було фото батька - одне з тих, яке він пам'ятав найкраще, на якому батько, ще молодий, присівши обіймав їх з сестрою, ще маленьких, а мати стояла позад нього і спиралася йому на плечі. На цьому фото, зробленому у корпусному парку професійним фотографом, всі вони були такими молодими, щасливими і впевненими в тому, що все буде добре, і нічого поганого в їхньому житті просто не може статися...

"Ви ж не знайшли його, чи не так?" - тихо прошепотіла мати - "Я не питала, бо вже навіть не сподіваюся. Але я рада, що хоч ви повернулися неушкодженими..."

Слова були насичені розпачем, але в них був не тільки смуток, а й гірка, несмілива радість матері від того, що хоча б діти залишились з нею. І в цей момент Олексій вперше по-справжньому відчув себе дорослим, єдиним чоловіком в сім'ї. Це було прощання з дитинством, і водночас, початок чогось нового. Олексій відчув, як у його душі зростає рішучість все ж таки докопатись до істини, знову знайти батька, і допомогти людям, які загубилися у темряві. І він це зробить. Навіть якщо доведеться утворити союз з силами, яким він не надто довіряє...