Читати книгу - "Вода, павутина"

— Дівчата, нікого нема. Або нам причулося від спиртного, або хтось бавиться. Може, дійсно мій малий… Іду пройдуся подвір’ям, зачекаю його в хаті. Пізніше прийду. Ірма, дай собі спокій з тим коньяком, Іта, принаймні ти б не курила. Куріння вбиває.

Її супроводжував сміх.

Тепер йому потрібно було ще тільки дві-три хвилини.

Якийсь час вона стояла та хапала повітря перед зачиненими дверми Задруги.

Насправді це була одна зі склепаних одноповерхових хижок, які, починаючи від головної будівлі, роками нанизувалися одна за одною, але без жодного змістовного зв’язку, а так, як у когось із домочадців спрацьовувала уява, коли призбирувалися якісь гроші чи вимолювався дрібний кредит на сумнівну добудову. Катарина була права, це було справді низьке приміщення, якому після двох-трьох викурених цигарок дим виїдав нутрощі.

Головна будівля — одноповерхівка, лише два вікна якої виходили на вулицю, була віддалена від дороги настільки, наскільки саму вулицю формували та асфальтували. З двох боків закрита двома новесенькими п’ятиповерхівками, тому випадковому перехожому могло видатися, що хатинка витріщила вікна від здивування, бо господарі покинули її і дозволили, щоб набряклі бетонки розтрощили її для розваги, коли їм заманеться. Для того, хто увіходив до хатинки, вона відкривалася із зовсім нових ракурсів: із кухнею, двома кімнатками, передпокоєм, з якого сходи ведуть на переплановане горище, хатинка насправді складалася з двох окремих квартир. Зрештою, і ті добудовані хижки грали певну роль. У них можна складати старі речі, можна заготовити паця на зиму, а в давні часи, до імпорту китайських товарів, могли працювати й якісь машинки для виробництва на той час дефіцитного товару. І врешті, першою з усіх назву собі виборола Задруга — приміщення, де розміщені рештки меблів, ще ужиткові шафи, стільці, столи і той диван, на якому вгніжджувалася курчиня Ірма і де періодично з різноманітних веселих нагод збиралися господарі й гості. Із самої назви «Задруга» вже давно припинили сміятися, а ті, хто її дав, сто літ як повмирали, і наймолодшому мешканцеві цієї хатинки потрібно було довго і нудно пояснювати таємниче значення цього слова.

Того наймолодшого мешканця чекала його мати Катарина Фірман, за чоловіком Горак, і йому до хати залишилося справді лише декілька кроків.

Від того нетривалого стояння на повітрі їй стало легше, шлунок заспокоївся, хвилювання зеленавих хвиль припинилося, вона зібралася із силами, щоб рішуче обійти подвір’я. Незатишність від того підозрілого стукання зникла. «Спиртне, певно, це спиртне». Без страху почала обходити подвір’я лише для того, щоб заспокоїти жінок. Чого це людина може боятися у своїй хаті, в якій живе від народження? Нічого. Рушила до частини обійстя, яку називали садом. Сад? Запущений клаптик землі давно не відігравав ролі саду чи ролі подвір’я. Та й йому, тим мізерним решткам у п’ятдесят квадратних метрів запущеної землі, давно вже пригрозили спорудженням ще якоїсь добудови. Відмовились від цієї ідеї після смерті Ірминого та Ітиного батька: частково через те, що в хаті не стало справжньої чоловічої руки, яка б керувала добудовою, а частково через те, що слухання справи про спадок показало, що існують непорозуміння щодо власності трьох сестер. Заспокоїлися і почали мріяти про інвесторів, продаж будинку і земельної ділянки, спорудження нової п’ятиповерхівки, яку треба було втиснути між тих нових будинків. А для такого заміру потрібно було більше, ніж просто мрії. Цей нещасний сад восени був украй непривітним, і домочадці його уникали. «Але з тим малим ніколи невідомо. Може, дійсно він стукав, може, так намагається відволікти від своєї вини? Цілий день його нема, поросяти. Надіюся, з ним нічого не сталося. Це ж не перший раз». До неї повністю повернулася хоробрість. Все-таки вона найстарша в цьому домі. Світло з сусідніх будинків частково освітлювало подвір’я і надщерблений паркан, яким був відгороджений сад. Вона навіть перевірила кущі вздовж паркану. Нічого. Нікого. Далі за парканом сад тонув у суцільному мороці, виднілося голе осіннє гілля. Сипала якась мжичка, туман, дощик, чи щось таке, її светр просочувався вологою, і Катарина відійшла від огорожі. Повернулася до Задруги, відчинила двері і з порогу сказала дівчатам, що нікого немає і щоб вони трохи порозважалися без неї. Може, їм всім причулося? Може, ніякого стуку не було? Спиртне — ворог. Вона скоро повернеться.

Пляшка спорожнювалася, і їм було байдуже. «Циліка розказувала, що Вілім виробляв в першу шлюбну ніч», — і жінки душилися сміхом.

Катарина підійшла до дверей головної будівлі, піднялася на сходинку, з якої відчинялися двері, і спинилася. Коли перебували у прибудовах, що на подвір’ї, хату ніколи не замикали, і Катарина не знала, чому вона спинилася і чому подумала про незамкнену хату. Холодна незатишність облизала їй шию, і вона повністю протверезіла. Відчинила двері, простягла руку до вимикача і знервовано її відсмикнула. Їй здалося, що вона торкнулася чиєїсь вологої волосистої долоні. Навіть витерла руку об штани. «Нерви, Катарино, нерви». Голосно вдихнула і врешті хоробро увімкнула світло в передпокої. Передпокій був порожній. Вийняла мобільний телефон і поглянула на годинника.

22 година і 45 хвилин. В «Контактах» мобільного телефону дійшла до імені «Борис» і зупинилася. Поки не телефонуватиме його батькові, ще трохи зачекає. Щоб не дратувати його без причини. Так було минулого разу: зателефонувала, все звелося до кількох бридких речень, а малий все одно з’явився через десяток хвилин. Ні, не буде йому телефонувати. «Ще трошки… Тільки б нічого не сталося… Надіюся, з ним нічого не сталося? Нічого не сталося. Це не перший раз. Гад малий. Гад, навмисно мені нерви їсть».

Раптовий напад люті витіснив із порожнього приміщення дурнуватий страх і неспокій, породжені відсутністю її дитини. Вона підігрівала рятівну лють. «Вилупок шмаркатий, дістане своє, коли прийде. Ніколи не діставав, але нині таки дістане.

Ти його вдариш, Катарино? / Вдарю його, дам по писку, щоб на все життя запам’ятав, Давид, мій син.

Удар запам’ятає він чи ти його запам’ятаєш, Катарино? / Вдарю його, дам по писку, щоб на все життя запам’ятав, Давид, мій син».

* * *

Давид, її син, видерся на огорожу блакитного новозбудованого будинку і перескочив її, застогнала сирена, і він їй зрадів. Нехай всі чують, нехай всі чують! Пробіг через подвір’я і добрався до проходу між блакитним