Читати книгу - "Сюрприз вiд Валентина , Тетяна Олiйник"

Ніч видалася безсонною, у голові виникали сюжети один відвертіший за інший, де і як Макс проводить час у компанії своєї синьогубої подруги.  Тая не могла позбутися цих думок, тому вирішила прийняти снодійне. Таблетка мелатоніну подіяла не одразу і забрала її в глибокий сон ближче до ранку.

З лап Морфея її вирвав телефонний дзвінок. До свідомості не відразу дійшов сенс стороннього шуму, мобільник розривався на тумбочці досить довго. Насилу розліпивши повіки, вона відповіла хрипким голосом:

— Так?

— Таю, ви що, захворіли? — почувся схвильований голос Михайла.

Вона раптом згадала, що має чекати його біля під'їзду. 

— Ой, ні... а котра година?

— Уже п'ятнадцять хвилин на дев'яту. Я чекаю вас унизу.

Тая піднялася з ліжка, насилу оговтуючись.

— Михайле, вибачте мені, я вчора прийняла снодійне і проспала. Але я зберуся дуже швидко, дайте мені десять хвилин.

— Не хвилюйтеся, ми ж не на поїзд спізнюємося. Збирайтеся спокійно, я почекаю. 

— Дякую!

Кинувши телефон на тумбочку, вона побігла до ванної. Гаряча вода трохи привела її до тями. Нашвидкуруч зібравши волосся у вузол і підфарбувавши вії, Тая заскочила в джинси, вдягнула светр, натягнула черевики й схопила з вішалки пуховик. Усе, вона готова! 

Михайло вийшов з машини й послужливо відчинив їй двері. 

— Доброго ранку, соня! — усміхнувся їй.

Його срібляста «Шкода» виблискувала чистотою і зовні, і в салоні, що відразу впадало в очі.

— Вибачте ще раз, що довелося чекати, — щиро перепросила Тая, приклавши руку до грудей. 

— Не варто просити вибачення. Ось, тримайте, — він простягнув їй стаканчик із кавою. 

— Михайле, ви чарівник! Я навіть води попити не встигла.

Він усміхнувся:

— Я так і подумав, що на каву у вас часу не залишається, тому купив на заправці біля вашого будинку.

Вона вдячно посміхнулася і відхлебнула гарячий напій.

— Це саме те, що мені потрібно!

Дача була за годину їзди від міста. Зупинившись дорогою біля ринку, він поцікавився:

— Пропоную зробити набіг на домашні пиріжки! Тут бабці печуть чудовий товар. Перевірено неодноразово і можна не побоюватися за здоров'я.

— Із задоволенням!

Вони вийшли з машини і перекусили дійсно смачною випічкою. 

— Таєчко, поки ви п'єте каву, я з вашого дозволу пробіжуся ринком. Як ви ставитеся до молочних продуктів?  

— Дуже позитивно.

— Прийнято!

Незабаром Михайло повернувся з пакетом покупок, і вони продовжили шлях. 

— Ну як ви? Уже прокинулися? — поцікавився він.

— Так, дякую! Після другої кави очі відкрилися.

— Щось ви ще молоді для снодійного. Чому не спалося?

— Думки заважали, — зітхнула вона.

— Ясно. Ну нічого, зараз ми їх виженемо в гарячій баньці!

Михайло зупинив машину в селищі біля кам'яного паркану, за яким виднівся великий цегляний будинок, що нічим не нагадував заміську дачу. Відкривши ворота, в'їхав у двір:

— Приїхали, Таєчко! Ласкаво просимо!

Вона увійшла у двір і з подивом озирнулася. Доглянуте господарство, двір викладений тротуарною плиткою, дерев'яна альтанка і закритий басейн привертали увагу. 

— Ходімо, я проведу вам невелику екскурсію, — запропонував Михайло.

Гостя ступала слідом за господарем, розглядаючи двір.

 — Тут у мене росте полуниця... Тут уздовж паркану малина й ожина ось такого розміру, — він продемонстрував руками величину ягід. — Звісно, вам треба б приїхати сюди влітку. Але зате сьогодні я зможу пригостити вас варенням з минулого врожаю... Як бачите, це невеликий басейн, я його накрив на зиму. А за будинком лазня, яку будував сам. За хвірткою город, там я вирощую, як це зараз кажуть, біологічно чисту картоплю й овочі.

Михайло йшов попереду і показував рукою свої досягнення. Нарешті він зупинився на садовій доріжці:

— І нарешті моя гордість — виноградник. Тут зібрані різні сорти, столові та винні, такі як Лідія та Ізабелла, напевно чули назви?

— Так, так, здається вино так називається. 

Між вкопаних рівними рядами опор по натягнутому дроту тягнулися виноградні лози, дбайливо закутані на зиму. 

— Абсолютно вірно! Пізніше я пригощу вас домашнім вином.

Михайло пройшов уперед і вказав рукою:

— А там я виростив персик із кісточки, яку привіз із Туреччини з відпустки. На диво, вона прижилася і тепер родить.

— Ух, ти! Де? Он там? — намагалася роздивитися Тая.

— Та ні, поруч, — Михайло нахилився, зачерпнув долонею сніг і, зліпивши сніжок, кинув його в дерево.

— А! Побачила!

Він повернувся і хитро глянув з нахабністю, потім зліпив ще один сніжок і кинув у неї. 

— Ой! — вона розгубилася від несподіванки, але швидко зметикувавши, схопила сніг, стиснула його теплими руками й жбурнула у відповідь. 

Михайло відхилився вбік, і снігова грудка пролетіла повз. Він розсміявся і знову зачерпнув сніг. Тая пожвавилася і згадала дитинство. Незабаром між ними зав'язалася снігова баталія, у якій не було переможеного. Розчервонілі й розвеселені, господар і гостя зупинилися віддихатися.  

— У вас тут усе так серйозно! Не боїтеся залишати без нагляду? — запитала вона, оглядаючи двір.

— Не боюся. За будинком моя теща доглядає. Усім на фірмі було відомо, що Михайло вдівець, тому почути про тещу було несподівано.

— Що? — ця новина дещо збентежила гостю.

— Так, так, Таєчко, моєї дружини ось уже п'ять років як немає на світі, а її мати жива досі. Такий от парадокс.

 — Сподіваюся, вона не навідається з візитом сьогодні?

— А чому це вас так лякає? 

— Ну, хіба мало...

— Що ви! Вона чудова жінка і все розуміє. До того ж причини ревнувати вже немає в живих.

Тая помітила, як його очі посумнішали. 

— Ви сумуєте за нею?

— За тещею? 

— Ні, за дружиною.

— Мені її не вистачає. Усе це господарство ми будували разом для наших дітей. А тепер сини роз'їхалися, і я не знаю, що з усім цим робити.