Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Алміра Лантійська

Шок на обличчі Ноеля був таким явним, що я всерйоз почала хвилюватися — може, в імператора десь є нашатир? Бо дракончик от-от завалиться непритомним. А я тим часом намагалася злитися з інтер’єром, не відсвічувати, стати непомітною. Від імператора виходила важка аура — хотілося зсутулитися, зіщулитися, стати меншою, ніж я є.

Але цього разу доля не була прихильною. Поки Ноель намагався осмислити почуте, його імператорська величність перевів погляд на мене.

— А це хто така? — його голос був спокійним, але в ньому вчувалася звичка наказувати.

— Олександре, тут така справа… — почав Стефан і зробив паузу.

Я ще більше втиснулася в тінь, сподіваючись, що про мене просто забудуть.

— Це Алміра Лантійська, — нарешті додав він.

— Не бійся, дитино. Невже думаєш, що я спопелю тебе одним поглядом? — у голосі імператора з’явилася ледь помітна усмішка.

Я ковтнула клубок у горлі й видушила:

— Я… Мені сказали, що мій батько…

— Це доволі заплутана історія, — його голос змінився, став серйозним. — Присядь. Ця розмова не для чужих вух.

Імператор перевів погляд на Ноеля та Стефана:

— Відпочиньте. Завтра за тобою прилетять, хлопче. Тобі все одно доведеться зустрітися з родичами.

— Олександре, ти повинен знати ще дещо, — втрутився Стефан, ледь помітно нервуючи.

— Що, вона теж дракониця? — імператор скривив губи. — Я знав її батьків… Ну, кажи вже.

— Вона магиня життя.

Настала коротка тиша.

— Мда… Схоже, Ава або надто до тебе прихильна, або за щось сердиться, — буркнув він, потерши скроню.

Стефан і Ноель вийшли, залишивши нас удвох.

У кімнаті зависла мовчанка, густа, важка. Я не витримала першою.

— Я ніяк не можу повірити, що мій батько… міг… зрадити вас…

— Зупинись, — його голос став холоднішим. — Не поспішай із висновками, поки не почуєш правду.

Імператор задумливо провів пальцями по підлокітнику крісла.

— Я справді довгі роки вважав Аврелія зрадником. Він був мені як брат. Ми разом навчалися в Академії, разом росли. Я був на його весіллі. Бачив тебе в перші дні твого життя…

Його погляд затьмарився спогадами.

— Новина про його зраду була шоком, але… думки Артура вказували саме на це. Точніше, уривки думок.

Він глибоко зітхнув і підняв на мене важкий погляд.

— Вперше я засумнівався, коли мої люди повернулися з замку… без твого батька. Я відправив загін на пошуки, але вони знайшли лише згарище. Замок був спалений ущент, ніхто не вижив. Там були сліди боротьби… І тут виникає питання: навіщо нападати на його замок, якщо він справді був на боці заколотників?

Я затамувала подих.

— Зараз у мене є підозри, що їй брат Артур був лише пішаком. За всім цим стоїть хтось значно розумніший. Я не розголошував, що вашу сім’ю виправдано, бо слідство триває. Наш ворог має вуха повсюди. Але знай: тобі, як єдиній спадкоємиці, повернуть титул, землі, все, що належить тобі. Та є одна проблема…

— Яка? — запитала я, відчуваючи, як стискається горло.

— Якщо хтось дізнається, хто ти насправді, твоє життя буде в небезпеці.

Холодок пробіг по спині.

— Що ж мені робити?

— Найкраще для тебе — відправитися в Школу Кіл. Там ти розпечатаєш свій дар, навчишся ним користуватися. Там ти будеш у безпеці. Школу охороняють дракони.

Я здригнулася.

— Я… вистрибнула у річку, коли почула крики і рев… Я була певна, що це дракони… що вони спалили замок… А тепер… тепер я нічого не розумію.

Імператор похитав головою.

— Школа Кіл — найкраще і найбезпечніше місце в усій імперії. Я бував у королівстві драконів, вони не такі, як ти думаєш. І після виконаного контракту ти зможеш повернутися додому… якщо, звісно, захочеш.

— То дівчат точно не приносять у жертву? — невпевнено запитала я.

Імператор несподівано засміявся.

— У жертву? — він усміхнувся, вперше за весь цей час. — Що за дурниці в твоїй голівці?

Він хитнув головою, але швидко став серйозним.

— Тепер мені потрібно, щоб ти розповіла все, що пам’ятаєш про ту ніч.

І я розповіла. Про маму. Про шум за дверима. Про те, як хтось увірвався в кімнату. Про свій стрибок у темряву…

Коли я закінчила, імператор на мить задумався.

— Дякую, Алміро. Ще одне. Поки що твоє ім’я має залишатися таємницею. Як ти хочеш, щоб тебе звали?

Я задумалася на мить.

— Міра Дейн. Як у героїні з однієї книги. Там був щасливий фінал…

Імператор усміхнувся куточком губ.

— І в тебе буде. Обов’язково.

Він махнув рукою, дозволяючи мені піти.

Міра Дейн вийшла за двері. А імператор ще довго сидів у задумі.

Його пальці стислися в кулак.

Аврелій знав. Інакше його б не прибрали так брудно.

Але цю гру ще не закінчено. І він не збирається програвати….

Міра Дейн

Я заснула напрочуд швидко, щойно голова торкнулася м’якої подушки.

Кімната, яку мені виділили в імператорському палаці, вражала розкішшю. Високі вікна пропускали розсіяне світло, що танцювало на різьблених дерев’яних панелях. Меблі, витримані в насичених коричнево-зелених тонах, нагадували мені ліс: товсті килими глушили кроки, а різьблені шафи та комоди нагадували химерні дерева. Величезне ліжко з балдахіном могло б легко вмістити чотирьох людей, але я лежала на ньому одна, дивуючись, як швидко змінюється моє життя.

Ніхто не прийшов мене розбудити, тож я проспала майже до полудня. Але це не означало, що я нарешті знайшла спокій. Ні, я все ще лякалася невідомості. Проте всередині тліла дивна довіра до імператора. Поруч із ним я відчувала себе… в безпеці. Чи не пожалію я про це згодом?

Я підвелася, потягнулася, вдихаючи легкий аромат дерева й старовинних свитків. На шафі лежало вбрання — темно-синя дорожня сукня, м’яка, зручна, легка, немов нічне небо. Вона виглядала так само, як я відчувала себе зараз: майже вільною. Це було краще, ніж те кричуще рожеве плаття, яке мені довелося носити в маєтку графа.