Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Я ще не встигла як слід розглянути сукню, коли двері прочинилися, і в кімнату зазирнула дівчина. На ній був милий чепчик, і з її виразу стало зрозуміло — це прислуга.

— Леді, я Марі, — привіталася вона, ввічливо вклонившись. — Мене приставили допомогти вам зібратися в дорогу. Ванна вже готова, а поки ви будете там, я можу скласти ваш багаж.

Я лише розгублено кліпнула.

— У мене немає більше речей, тільки ця сумка.

Очі Марі округлилися.

— Як же так?! — вона ледь не зойкнула від жаху. — Як ви поїдете до Школи зовсім без речей?

Вона, здається, сприйняла це як особисту трагедію. Марі вилетіла з кімнати, бурмочучи щось собі під ніс, а я тільки знизала плечима. Вчора я навіть не думала, що доведеться кудись їхати, а тепер ось…

Я попрямувала до ванної кімнати — і завмерла на порозі.

Так, це була ванна, але настільки велика, що я могла б лягти в неї поперек, і ще залишилося б місце. Вода була теплою, пахла чимось заспокійливим — лавандою чи м’ятою. Я занурилася в неї з головою, відчуваючи, як розслаблюються втомлені м’язи. Востаннє я могла дозволити собі таку розкіш… Я навіть не пам’ятаю коли.

Після купання і в новій сукні я відчула, що життя таки налагоджується.

За дверима на мене чекав охоронець, який мовчки провів мене до малої їдальні. Там за столом сидів імператор, його строгий погляд пом’якшився, коли він побачив мене.

— Міра, заходь, — сказав він, відставляючи келих з вином. — Сподіваюся, ти добре виспалася?

Я кивнула.

— Марі була… трішки спантеличена, — продовжив він, всміхаючись. — Прибігла до мене з управителькою, обурена тим, що у тебе немає речей.

Я зітхнула.

— Я ж переховувалася увесь цей час. Хіба хтось тікає з каретами, повними багажу?

— І то вірно. — Імператор відкинувся на спинку стільця. — Але тепер ти більше не тікаєш. Тобі підготують усе необхідне. Крім того, відкриють рахунок у банку. Гноми вже займаються цим питанням.

— Дякую, — відповіла я, водночас краєм ока поглядаючи на їжу. Як же смачно пахло!

— Та їж, — засміявся імператор. — Думаю, з вчорашнього ранку ти голодна.

Я не змусила себе чекати. Їжа танула в роті, і я сподівалася, що мої манери не здадуться йому надто грубими. Але імператор виглядав розваженим і явно не зважав на це.

Коли ми поїли, він знову заговорив:

— За містом для тебе відкриють портал. Школа Кіл розташована на межі земель графа Дарлійського та Елізійських гір. Якщо тобі щось знадобиться, звертайся до Стефана чи його сина.

— Дякую, — повторила я.

— Ноель хотів з тобою попрощатися, але не наважився будити. Вони вирушили ще на світанку.

Я відчула легкий сум. Шкода, що не попрощалася. Ми, мабуть, більше ніколи не побачимося.

Імператор підвівся, м’яко стиснув моє плече.

— А мені вже час. Справи імперії не чекають.

Він залишив мене наодинці… з тарілкою смачнючих тістечок. Ну не залишати ж їх, правда?

Карета, що чекала біля виходу, була скромною, але зручною. Ще б пак — за легендою я не аристократка, а дочка торговця. У нас є гроші, але немає титулу.

— Леді, — радісно повідомила Марі, — я зібрала все, що може знадобитися.

Я окинула карету поглядом. Вона була забита коробками й сумками.

— Навіщо мені аж стільки?

— Та що ви! — обурилася Марі. — Це тільки перше необхідне! Решту вантажу доставлять під вечір!

Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Дають — треба брати.

Під вечір ми виїхали з міста. Перед нами відкрився портал — срібний вихор. Карета проїхала крізь нього… і ми опинилися перед високим, похмурим замком. Його кам’яні стіни підсвічувалися світлом з вікон, а вежі здіймалися до неба, немов пазурі.

Двері розчинилися, і на сходах з’явилася жінка. Її сукня сиділа ідеально, жодна волосина не вибивалася з ідеальної зачіски.

— Я леді Фрея, директорка Школи Кіл. Де нова учениця?

Я вклонилася.

— Це я, леді.

Вона здивовано нахилила голову.

— Але… Тобі ж тринадцять?

І я зрозуміла, що з цього моменту все тільки ускладниться.

— Ні, леді, мені вісімнадцять…

— Це неможливо. Дракони завжди знаходять дівчат у тринадцять!

— Напевно, через мандри за Південне море мене не знайшли…

Леді Фрея була приголомшена.

— Скільки ж часу втрачено…

На двадцятому повороті й п’ятих сходах я вже остаточно збилася з рахунку і втратила надію запам’ятати дорогу. Леді Фрея тим часом невпинно бурмотіла собі під ніс якісь роздуми про мене та моє навчання.

Нарешті ми зупинилися, і переді мною відчинилися двері.

— Це твоя кімната. Зранку зайди до мене, — коротко наказала вона й, не чекаючи відповіді, зникла в коридорі, залишивши мене саму.

Ну, майже саму — зі справжньою вежею нерозпакованих коробок.

— Ну привіт, сусідко, — пролунав несподіваний голос із-за цієї купи речей.

Я обійшла її й завмерла. Переді мною стояли дві дівчини, схожі між собою, наче віддзеркалення. Біляве волосся, світла шкіра — лише очі були різні: одні карі, майже чорні, інші — яскраво-зелені, як молода трава навесні.

— Вітаємо тебе в нашому колі, — промовили вони в унісон.

Примітка:

Ось так наша люба Міра стала замішана в інтригах сильних цього світу. Чи буде в її житті спокій, побачимо, в Школі Кіл. Та я дуже сумніваюся що вона у щось не встрягне. Дякую мої любі, що ви дочитали аж сюди. ❤️