Читати книгу - "Майнкрафт: Пригоди в Рост Нікітосі, Стружик Лев"

Жако, Микита і Максим, які нещодавно насолоджувалися вечерею в ресторані „Саміл'є“, тепер були у самому серці площі атракціонів. Вечір огортав площу м’яким світлом, різнокольорові ліхтарі прикрашали дерева та павільйони. Важко було не захоплюватися цією атмосферою свята, яка панувала довкола.

— Ви знаєте, — почав Жако, показуючи на гігантське колесо огляду, — атракціони з'явилися у Рост Нікітосі тільки в 1989 році. Тоді влада міста вирішила, що люди потребують місця для розваг, особливо після всіх випробувань і важких років.

— Неймовірно! — сказав Микита, задивившись на колесо огляду. — Це колесо виглядає майже, як… Я навіть не знаю... Наче якийсь портал до іншого світу!

— Так і є, — погодився Жако. — Колесо було першим атракціоном, який звели тут. Воно символізує цикл життя нашого міста: злети й падіння, важкі часи й моменти радості. Відтоді площа атракціонів стала улюбленим місцем для всіх мешканців.

Поки Жако розповідав історію, Максим вже потягнув Микиту за руку, і вони рушили у бік чергового стенду, де продавали різноманітні ласощі. Його увагу привернули шоколадні монети — вони виблискували на прилавку, загорнуті у блискучий золотавий папір. Очі Максима загорілися, наче у малого хлопчика.

— Будь ласка, можна одну шоколадну монету? — запитав він, дивлячись на продавця.

Продавець, чоловік з густими вусами, кивнув і простягнув йому одну шоколадну монету. Максим узяв її, швидко розгорнув і відкусив шматок. Його обличчя сяяло від задоволення, і він навіть не помітив, як спалахнув вогник щасливого захоплення в його очах.

— Ммм… яка смакота! — промовив він, відламавши ще шматочок. — А можна ще одну шоколадну монету?

Продавець насупився, показуючи пальцем на табличку, яка висіла на стенді:

— Молодий чоловіче, ви бачите? Тут написано: «Шоколадна монета — один цент».

Максим на мить розгубився, а потім почухав потилицю:

— Ох… Е-е-е… А можна так, наче… Ну… Ще одну, будь ласка?

Продавець, незадоволено хмикнувши, простягнув йому ще одну монету, але цього разу глянув суворим поглядом:

— Останній раз, юначе. У мене ж бізнес, а не благодійний фонд! Дурмоїде… — пробурчав він, хоча Максим, уже зайнятий смакуванням шоколаду, й не чув.

У цей момент до нього підійшов Микита, який встиг помітити цю коротку сцену.

— Що: уже назбирав цілий скарб? — жартома підморгнув він Максиму.

Максим розтягнувся у задоволеній усмішці:

— Та це справжнє золото, Микито! Ти тільки спробуй! — і він простягнув другу шоколадну монету.

Микита скуштував шматочок і відразу підняв брови:

— Та це ж і справді чудо! Смак — як у справжнього шоколаду, й навіть краще.

У той момент, коли вони хотіли піти, Максим знову обернувся до продавця, у якого вже закінчувалося терпіння:

— А можна ще одну шоколадну монету?

Продавець зітхнув і вже не став приховувати роздратування:

— Ти що, скумідал, не бачиш?! За них платити треба! Один цент за шоколадну монету. Так що будь добрим, плати, якщо хочеш знову поласувати.

Максим розгублено оглянувся:

— Ой, а у мене немає з собою монеток… Микито, позич мені! Лише одну… Ну, може, дві… Та добре, я не жадібний, три!

Микита засміявся, але вирішив допомогти другу. Він дістав з кишені кілька дрібних монет і передав їх продавцю, при цьому зберігаючи усмішку на обличчі.

— Ну, це для нього, але ви хоч не будете нам забороняти купувати ще, правда? — запитав Микита продавця.

Продавець, похмуро глянувши на Максима, зітхнув:

— Гаразд, купуйте хоч цілу купу, якщо ваш друг готовий за вас платити!

Максим, почувши це, засвітився від радості й почав швидко замовляти ще монети, поки продавець продовжував їх видавати, отримуючи монетки від Микити. Жако, який усе це спостерігав, не міг не посміхнутися, хоча і захитав головою:

— Максиме, схоже, ти зараз викупиш увесь запас!

— Чим більше, тим краще! — заявив Максим, набивши вже цілий пакет шоколадними монетами. — Тепер у мене буде на дорогу!

Коли продавець нарешті подав останню монету, він витер піт із чола й із полегшенням подивився на майже порожній прилавок.

— Хлопче, тепер ти справді скупив усе, — ледве сумно промовив він. — Ще б трохи — і мені не залишилося б нічого для інших.

Микита й Жако здивовано поглянули на порожній прилавок, а потім на Максима, який гордо тримав свій пакет зі здобиччю.

— Скумідал! Ну ти й жаднюга! А як же інші, а як же ми? Ти ж не з’їси все сам! — засміявся Микита, хоч і виглядав трохи розчарованим.

Максим, тримаючи пакет ближче до себе, винувато усміхнувся:

— Ой, я ж не подумав про це. Але ж ви завжди можете взяти у мене, якщо захочете! Ну, за умови, якщо трохи залишиться…

Микита й Жако переглянулися, розуміючи, що Максиму було б важко добровільно розлучитися з цими шоколадними скарбами.

— Гаразд, їж на здоров’я, — сказав Микита, махнувши рукою. — Тільки не перебільшуй, а то у вас із цими монетами завтра буде боїця.

Максим весело засміявся, запихаючи чергову монету до рота:

— Та ну, не перебільшуйте! Шоколаду багато не буває!

— Добре, хлопці, — сказав Жако, помітивши, що площа потроху порожніє. — На сьогодні в нас залишилися тільки хороші спогади й шоколад. Тож, давайте насолоджуватися цим, а завтра на нас чекають нові пригоди.

Хлопці згодилися, і вони всі разом рушили до готелю, де на них чекали мрії та очікування на наступний день.